Глава 18 Завдання шкоди

На відміну від всіх розглянутих раніше відносин, які є двосто­ронніми за своїм характером, зобов'язання, що виникають внаслі­док завдання шкоди у зв'язку зі здійсненням неправомірної пове­дінки (делікту) є одностороннім, сутність якого зводиться до від­шкодування спричиненої іншій (фізичній чи юридичній) особі шкоди.

У літературі зазначається, що міжнародний туризм, підвищена мобільність індивідів, постійно зростаючий імпорт і експорт не­безпечних вантажів, нарешті, екологічні катастрофи міжнародного характеру, стали звичайним явищем сучасного життя¹. Ці обстави­ни неминуче тягнуть за собою вчинення деліктів, особливістю яких є те, що їх наслідки стають «транснаціональними»², тобто такими, що вимагають для свого вирішення втручання правопо-рядків іноземних держав,

Окрім зазначеного, складність правового регулювання відно­син, що виникають внаслідок завдання шкоди шляхом вчинення делікту, у МПрП обумовлюється поширенням сфери них відносин, коли до традиційних видів відповідальності, пов'язаних з дорож­ньо-транспортними пригодами, стали добавлятися наслідки не­добросовісної конкуренції, вживання неякісного товару і т. ін.

18.1. Колізійні питання деліктних зобов'язань

1. Головним колізійним принципом для такого виду відносин був, а у багатьох випадках і досі залишається lex loci delicti com-missi, який підпорядковує делікт правопорядку місця його вчинен­ня (див. гл. 4.4.5). Це правило знайшло безпосереднє відтворення у законодавстві багатьох європейських держав - Австрії, Італії. Гре­ції та ін., а у значній кількості країн (Франції, Нідерландах, Швей­царії та ін.) застосування зазначеного принципу є результатом ста­лої судової практики.

Див.; Кох X., Могнус У.. ВІІнклер фон Морепфельс П. Цит. праця. С. 176. Див., наприклад: Международное частное право: Учебник ••' Пол ред. К. Дмитриевой. - С. 433.

369

Проте, як підкреслюється в сучасній доктрині МПрП, будучи розповсюдженою, ця формула прикріплення тим паче зустрічає заперечення. Теоретичні заперечення, на думку В. Л. Толстих, зводяться до того, що у деліктних зобов'язаннях відсутнє свідоме врахування вимог правопорядку. Право у такому випадку опосе­редковує не правову волю сторін, а об'єктивну ситуацію, в якій вчинюється делікт. Тому прив'язка делікту до правопорядку місця його скоєння - це завжди більш сумнівне прикріплення порівняно з прикріпленням зобов'язальних відносин¹. Практичне заперечен­ня стосується, головним чином, «жорсткості» цієї прив'язки, яка ускладнює пошук справедливого у кожному окремому випадку рішення . Наведу найбільш типові випадки, які можуть проілюст­рувати ЦІ думки.

2. Наслідком особливостей національного регулювання питань, пов'язаних зі вчиненням шкідливих діянь, стало тс, що одні й ті І" діяння в одних право порядках розцінено як делікт, тим часом як Інших вони залишились такими, що не отримали законодавче не­гативної оцінки {байдужими з точки зору права) або навіть розгля­даються як цілком правомірні діяння. Виникає питання: наскільки природно вимагати від судді застосування іноземного права, в якому певне діяння визнано протиправним тоді, коли у його влас­ному праві воно таким не визнається?

У пошуках відповіді на це питання американські юристи запро­понували концепцію «врахування інтересу», згідно з якою Інтере­си зацікавлених у врегулюванні деліктної ситуації правопорядків «зважуються» з метою з'ясування питання, який з них був би біль­шою мірою підірваним незастосуванням Його положень". Англій­ська доктрина та судова практика пішли у цьому питанні шляхом використання принципу «подвійної позовної сили». Одним із шй-відоміших рішень цього питання є те, яке було знайдене суддею Уїлсом у справі «Філіпс проти Ейр» (1870 р.). На його думку, для подання позову в Англії, що випливає із завдання шкоди за кордо­ном, повинні бути виконаними одночасно дві вимоги. По-перше, діяння має бути протиправним з точки зору англійського права, якшо тільки воно мало б місце в Англії, і, одночасно, воно має бути

•їаборонсним іа нравом тісї держави, на території якої воно реаль­но було вчинене. По-друге, таке правопорушення має надавати зацікавленій особі можливість заявления цивільно-правових вимог як за правом місця завдання шкоди, так і за законом суду¹.

У літературі зазначається, що ці пошуки, зокрема пропозиції американських юристів, хоча й не змогли замінити на континенті принцип lex loci delicti commissi, разом з тим здійснили певний вплив на прийняття винятків з нього в деяких європейських та ін­ших державах".

3. Ще однією проблемою є випадки вчинення делікту за межа­ми територіальних юрисдикцій (відкрите море або повітряний простір над ним, наприклад), коли відсилання до місця вчинення делікту взагалі не спрацьовує, внаслідок чого така колізійна прив'язка автоматично стає незастосовною.

4. Однак нерідко проблеми з визначенням місця вчинення пра­вопорушення виникають і тоді, коли делікт вчинюється нібито очевидно в межах певної юрисдикції. Так, американській судовій практиці відома справа («Штат Оклахома проти штату Канзас», 1921 p.), коли від іскор паровоза, що здійснював маневрові роботи на території прикордонної станції, розташованої в штаті Канзас, через вітер стався спалах на фермі, побудованій у штаті Оклахома неподалік від зазначеної залізничної станції, від чого ця ферма згоріла повністю. Перед судом, може, вперше в історії МПрП, по­стало питання: що є місцем вчинення делікту - місце, де, власне, сталася шкідлива дія (штат Канзас), чи те місце, де реально наста­ли шкідливі наслідки відповідної дії (штат Оклахома)'¹.

В. І. Кисіль зазначає, що не питання у подальшому широко об­говорювалось у доктрині й практиці МПрП, але ні наука, ні прак­тика різних країн не дають на нього однозначної відповіді. Водно­час у провідних кодифікаціях МПрП спостерігається поєднання двох вказаних підходів, причому вибір з-поміж них може залежати І від волі судді, і від волі потерпілої сторони⁴.

Необхідність вирішення цих та інших подібних питань привели До виникнення нових підходів до колізійного регулювання

' Див.: Толстых В. JI. Цит. праця. - С. 179. ² Див.: Звеков В. П. Цит. праця,- С. 358.

Лин.¹ Международное частное право: Учебник / Под ред. Г. чаї,.- С. 434-435."

370

, Д,н».: Ануфриева Л. П. Цит. праця.-С. 337.

Лив.: Международное частное право: Учебник / Под ред. Г. К. Длпаприе-»»".- С, 435.

Дин.; Луїщ Л. А. Курс международного частного права. В 3 т.- М.: Сгшрк. 2002.-С. 648.

' Див.: KucLih В- L Цит. праця,- С, 269-270.

371

деліктної відповідальності, сутність яких зводиться до комбінова­ного застосування колізійних прив'язок, коли в законі передбача­ються або певні альтернативи використання формул прикріплення делікту до відповідних правових систем, або одна з них викорис­товується як головна, а Інша (або інші) - як додаткові.

Торкаючись нього питання, німецькі дослідники наголошують, що з одного боку, інтереси держави та цивільного обороту вима­гають, щоб для попередження чи компенсації шкоди, застосовува­лись норми деліктного права того правопорядку, де ця школа була спричинена. Проте, з іншого - заслуговують також на увагу й ін­тереси учасників делікту, які, певною мірою несвідомо, керуються та бажають керуватися власним правом, бо воно визначало стерео­типи їх поведінки протягом всього життя в одному суспільстві і, так би мовити, увійшло у їх плоть і кров¹. Узагальнюючи подібні думки В. Л. Толстих не без підстав зауважила, що у цьому випадку законодавець виходить з утилітарних критеріїв: застосовувати право громадянства до осіб одній" держави більш зручно і це на­вряд чи може викликати заперечення з боку сторін відносин. Про­те, на її думку, застосування права громадянства в такому випадку зовсім недоречне, якщо виходити з природи обставин, які ніякою мірою не опосередковують дій сторін деліктних відносин. До то­го ж, цс буде штучним обмеженням дії іноземного цивільного пра­ва на території відповідної держави⁴. Але все ж, як зазначає В. 1. Кисіль, багато законів приписують (у випадках, коли сторони в деліктних правовідносинах мають спільне громадянство або до­міцилій) керуватись саме цим спільним законом сторін³. У зв'язку з цим висловлюється навіть припущення, за яким принцип lex loci delicti commissi, мабуть, у довгостроковій перспективі відступить в цілому (а не тільки в тому, що стосується дорожньо-транспортних пригод) на користь принципу закону спільного місця проживання учасників делікту .

Стосовно випадку, коли у місці здійснення делікту та в місці настання його наслідків діють різні правопорядки (тобто у випадку так званих деліктів, що діють на відстані), як, наприклад, транс­кордонні катастрофи на АЕС, то згідно з пануючою точкою зору

¹ Днн,: КохХ.. Motive У.. Вшіклер фон Моренфеяьс П. Цит. праця. - О 176-177.

Дне.: Толстых В. Л. Цит. пращі.- С. 179. ³ Див.: Кисічь В. І. Цит. праця. С, 269. ^J Див.: КохХ.. Ма,~ч\-с У., ВшІк.Іер фон Мореифеяьс П. Цит праця. - С. 180.

372

компетентним є право, найбільш сприятливе у конкретному ви­падку для потерпілого (так званий принцип повсюдної відпові­дальності). У подібних випадках, на думку більшості, потерпілий с компетентним у судовому процесі зробити вибір права на свій роз­суд. Якщо ж він цього не робить, суд визначає найбільш сприятливе право в силу своїх службових обов'язків (ex officio) .

Щоправда, у праві США. як вже зазначалось (див. гл. 4.6), у та­ких випадках у якості головної, а інколи -- єдиної колізійної прив'язки застосовується право держави, з яким деліктні право­відносини мають «найбільш суттєвий зв'язок». Саме так це питан­ня вирішене, наприклад, у Другому Зноді колізійної о права США (1971).

Хоча свого часу Л. Раапе вважав, що принцип місця заподіяння шкоди є примусовим, внаслідок чого в деліктному праві не існує автономії волі сторін", тепер ситуація змінилась. Г. Ю. Федосеева стверджує, що принцип «автономії волі» нині вже використано в праві деяких держав. Завдяки цьому учасники деліктних відносин отримали можливість підкорити статут деліктного зобов'язання тому правопорядку, що враховує інтереси обох сторін'¹. В. І. Ки­сіль вважає це нетиповим підходом до вирішення колізій у сфері деліктів і зазначає, що одним з небагатьох прикладів у цьому від­ношенні є ст. 133 швейцарського закону про МПрП, де зазначаєть­ся, що в будь-який час після настання події, яка завдала шкоди, сторони можуть домовитися про застосування закону суду. На ду­мку цитованого автора, цс положення є унікальним прикладом од­носторонньої колізійної норми, що грунтується на критерії авто­номії волі (можливість вибору права обмежується тут одним-елиним правопорядком - lex fan)⁴.

Окрім цих. більш-менш поширених засобів регулювання де­ліктних зобов'язань у національних законодавствах, у доктрині зазначається також на використання закону місця проживання (або громадянства) потерпілого⁵, місця реєстрації транспортного засобу⁶, до яких можна добавити також закон прапора судна для

Лив.: Кох X., Магнус У., Вшіклер фон Моренфельс П Цит праця. С. і 77. Див.: Раапе Л. Международное частное прано / Сокр. пер. с предисл. -7. /S. Лупца- М: Иностр. лит. 1960- С. 525. "'Дин.; ФедосеекаГ. Ю. Цит. праця.-С. 190.

Див.: Кисіль В. І. Цит праця.- С. 270. 'Див.: Фі-декеєва Г. Ю. Цит. праця.-С. 190. ''Див.; Кох X.. Магнус У. Винкяер фан МореІІф&Іьс П. Цит. праця.-С. 179.

-» ~71

373

випадків спричинення шкоди у відкритому міжнародному прос­торі.

5. Зазначене розмаїття можливих рішень, пов'язаних з регулю­ванням деліктної відповідальності, призвело до того, що в держа­вах, лє кодифікувалось МПрП, вироблялись норми, в яких законо­давці намагались узагальнювати рішення щодо широкого спектра можливих практичних ситуацій. У якості прикладу можна навести положення § 32 угорського Указу «Про міжнародне приватне пра­во». За ним:

(1) Відповідальність за шкоду, завдану не у зв'язку з догово­ром, визначається за правом, яке діяло в місці та під час здійснен­ня спричинившої шкоду дії або бездіяльності, якщо інше не перед­бачено цим Указом.

(2) Якщо це вигідніше для потерпілого, застосовним може бу­ти визнано право держави, на території якої шкода наступила.

(3) Якщо місцем проживання спричинителя шкоди та потерпі­лого є одна й та сама держава, застосовується право цієї держави.

(4) Якщо за правом місця спричинившої шкоду дії чи бездіяль­ності відповідальність обумовлена наявністю навмисної вини або необережності, здатність нести відповідальність визначається або за особистим законом спричинителя шкоди, або за правом місця вчинення правопорушення'.

18.2. Міжнародно'Правове регулювання деліктної відповідальності

\. У сучасному МПрГТ виникла ще одна, окрема група колізій­них питань, яка є наслідком поширення відповідальності за спри­чинення транскордонних деліктів на засадах так званої «абсолют­ної вини», тобто, коли відповідальність за заподіяну шкоду, за пе­вних умов, настає навіть без вини заподіювача шкоди. У сучасній практиці певні аспекти таких відносин все більше регулюються шляхом укладення універсальних міжнародних договорів, так що навіть з'явилася можливість вести мову про міжнародне деліктне право, шодо якого, як стверджується, у судовій практиці та докт­рині чітко простежується тенденція класифікувати окремі види правопорушень, такі як відповідальність за зіткнення суден, шкоду навколишньому середовищу тощо. Відповідно до цієї класифікації

Див.: Международное частное право: Иностранное чаконодательство.- С. 237.

374

тією чи іншою мірою модифікується загальний статут деліктного зобов'язання'.

Взагалі існує досить велика кількість конвенцій універсального рівня (хоча не всі вони набули загальної чинності), в яких розгля­даються питання відповідальності за вчинення тих чи інших видів деліктів, з яких можна назвати такі:

• Римська конвенція 1952 р. про шкоду, заподіяну Іноземними повітряними судами третім особам на поверхні² та Монреальський протокол !978 р. до неї;

• Брюссельська конвенція про відповідальність операторів ядерних суден, 1962 p.;

• Конвенція про цивільну відповідальність у сфері морських перевезень ядерних матеріалів, 1971 p.;

• Конвенція про цивільну відповідальність за шкоду, завдану під час перевезення небезпечних вантажів автомобільним, заліз­ничним та внутрішнім водним транспортом, 1990 р.³;

• Конвенція ООН про відповідальність операторів транспорт­них терміналів у міжнародній торгівлі, 1991 р.⁴;

• Міжнародна конвенція про відповідальність і компенсацію за шкоду у зв'язку з перевезенням морем небезпечних та шкідливих речовин,1996 р.

Цими та іншими міжнародними договорами здебільшого ство­рені матеріально-правові норми і тільки інколи розглядаються колізійні питання. Проте існують і спроби уніфікації власне колі­зійного регулювання деліктних зобов'язань, прикладом яких є Гаазька конвенція про право, що підлягає застосуванню при дорож­ньо-транспортних пригодах (1971). Щоправда, в ній беруть участь лише 19 держав (Україна згоду на обов'язковість щодо цієї Конвен­ції не надавала).

2. Окремо слід зупинитися лише на таких міжнародних угодах цього рівня, по-перше, тому що вони набули загальної чинності, а по-друге, вони є чинними і для України.

Першою з них є Віденська конвенція про цивільну відновідаль-

Див.: КохX., Магнус У., Винклер фон МореІІфельс //.- Цит. праця.-- С. 180. " Див.: Действующее международное право. В трех томах: Т. З,- М.: И'зд-во Моск. независ. ин-та между пар. права, 1997.-С. 615-624.

Див.: Международное частное право: Сб. документов.- М.: БЕК, 1997.-С. 387-400.

Див.; Там само.— С. 400—409,

375

ність за ядерну шкоду від 21-05.1963 р.¹, до якої наша держава приєдналася згідно з Законом від 12.07.1996 р.

Відповідно до ст. 4 цієї Конвенції відповідальність оператора ядерної установки є абсолютною. Лише у випадках, коли він дове­де, що збитки від ядерної шкоди виникли повністю або частково чи як наслідок грубої необережності, чи як наслідок дії або бездія­льності особи, що діяла з наміром завдати шкоду, компетентний суд може, якщо це передбачено його національним законом, звіль­нити оператора повністю або частково від його обов'язку сплатити відшкодування шкоди, завданої такій особі.

За Конвенцією, оператор звільняється від відповідальності ли­ше у випадках, коли:

• ядерний інцидент є наслідком збройного конфлікту, воєнних дій, громадянської війни або повстання;

• цей інцидент виник як наслідок тяжкого стихійного лиха ви­няткового характеру (І то лише за умови, якщо національне зако­нодавство не передбачає протилежного).

Другою є Базєльська конвенція про контроль за транскордон­ними перевезеннями небезпечних відходів та їх видаленням від 22.03.1989 р., в якій зараз беруть участь 156 держав. Україна при­єдналася до цієї Конвенції згідно з Законом від 1.07.1999 р.

Конвенцією визначені відходи, що вважаються небезпечними, умови здійснення їх транскордонних перевезень, передбачається зобов'язання держав-членів щодо надання дозволу виробнику чи скспоріеру на початок здійснення перевезення, визначено, за яких умов такі перевезення вважаються протизаконним оборотом тощо. Конвенцією встановлено, зокрема, що будь-яке транскор­донне перевезення небезпечних чи інших відходів покривається страхуванням, залогом або іншою гарантією на вимогу держави імпорту чи держави транзиту, що є. сторонами цієї Конвенції. Конвенція містить Додатки, в яких подані технічні вимоги до транскордонних перевезень небезпечних відходів або до процесів їх видалення, до інформації, яка повинна надаватись для здійс­нення зазначених перевезень та встановлено процедуру арбітра­жного врегулювання спорів, що можуть виникнути під час цих перевезень та видалення.

Принциповою особливістю як цих, так і інших конвенцій, то регулюють питання деліктної відповідальності, є те, що завдяки

вимозі про страхування цивільної відповідальності у зацікавлених осіб виникає можливість пред'явлення позову про відшкодування збитків безпосередньо до страховика, навіть не звертаючись s ним до заподіювача шкоди.

3. Що стосується Міжнародної конвенції про цивільну відпові­дальність за шкоду від забруднення нафтою 1969 р., то з нею для України склалась неординарна ситуація. По-перше, колишній СРСР був учасником цієї Конвенції з 1975 p., а це означає, що вона була чинною для нашої держави до моменту проголошення Украї­ною незалежності. Та свого правонаступництва стосовно цієї Кон­венції Україна у встановленому порядку не оформила.

По-друге, пізніше до цієї Конвенції було прийнято Протокол [976 р. та Протокол 1992 р. про поправки. Коли щодо першого з цих документів залишається невідомим, чи давав СРСР згоду на його обов'язковість, чи не надавав, то стосовно другого очевидно, що він такої згоди надати не міг. Україна своєї згоди на обов'язковість для неї цих Протоколів не надавала.

27 листопада 1992 р. у Лондоні було вироблено Зведений текст Міжнародної конвенції про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою, згідно зі ст. XII ter якої заключними поло­женнями Конвенції стали статті 12-18 Протоколу 1992 р. За таких умов даний Зведений текст є кодифікацією, виробленою з метою полегшення користування положеннями Конвенції 1969 р. і, від­повідно до Віденської конвенції 1969 р. про міжнародні договори, він не потребує від держав-членів прийняття окремого акта про надання ними згоди на обов'язковість цього документа. Проте, це зовсім не означає, що держава, яка не є учасником Протоколу 1992 p., шляхом приєднання до Зведеного тексту може стати учас­ником всіх відповідних угод.

У вітчизняній літературі зауважувалось, що згідно з Законом від 4.07.2002 р. Україна приєдналася до Конвенції від 27.11.1992 р.¹. Однак, при цьому не було враховано, що, по-перше, такої конвенції взагалі не існує, а є тільки Зведений текст конвен­ції 1969 p.. виготовлений 27.11.1992 р. І, по-друге, не було проана­лізовано юридичну природу українського закону з точки зору його відповідності вимогам міжнародного права. Між тим, саме вади закону дали змогу депозитарію Конвенції і Протоколу 1992 р. до неї (Генеральному секретарю Міжнародної морської організації)

Див.: 'Закони України. Міжнародні поговори України. Т. 14.- С. 543 552

376

Дин.: Федшіяк Г. С.. ФединякЛ. С ЦІІт. праця.- С. 427.

377

не враховувати Украшу як офіційного учасника відповідних домо­вленостей на добавлення до тих 90, що нині сі ановлять їх коло.

4. З регіональних угод, які стосуються питань деліктної відпо­відальності, для України особливе значення має Мінська конвен­ція, що укладена в межах СНД, відповідні норми якої містяться у ст. 42. За нею зобов'язання стосовно відшкодування шкоди, окрім тій", яка випливає з договорів та інших правомірних дій, визнача­ються за законодавством Договірної Сторони, на території якої мала місце дія чи інша обставина, яка стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди. Якщо ж заподіювач шкоди та потерпі­лий є громадянами однієї Договірної Сторони, застосовується за­конодавство цієї Договірної Сторони.

Конвенцією встановлено, що стосовно зазначених зо­бов'язань компетентним є суд Договірної Сторони, на території якої мала місце дія чи інша обставина, що послужили підставою для вимоги про відшкодування шкоди. Проте, одночасно перед­бачено право потерпілого звернутись з позовом до суду тієї До­говірної Сторони, на території якої відповідач має постійне міс­це проживання.

5. Іншим шляхом вирішення питань деліктної відповідальності є укладання відповідних двосторонніх договорів між заінтересова­ними державами, головним чином - це договори про взаємну пра­вову допомоіу- Україна на сьогодні пов'язана двома типами таких договорів.

По-перше, це договори про взаємну правову допомогу, які укладені Україною після проголошення нею незалежності. Таких договорів зараз Існує дев'ять з такими країнами: Грузією, Китаєм, Литвою. Молдовою, Польщею, Естонією, Латвією, Монголією і Узбекистаном. По-друге, це договори про взаємну правову допо­могу, укладені колишнім СРСР, щодо яких оформлено правона-ступництво України (докладніше про це див. гл. 22.3.3).

Однак слід мати на увазі, що в деяких із цих договорів спеціаль­ні вказівки щодо деліктної відповідальності відсутні. З іншого бо­ку, запропоновані в них рішення щодо конкретних питань делікт­ної відповідальності між собою далеко не завжди співпадають. Наприклад, згідно зі ст. 35 Договору між Україною і Республікою Польща у деліктних зобов'язаннях компетентним є суд тієї Дого­вірної Сторони, на території якої мас місце проживання або юри­дичну адресу відповідач. Компетентним є також суд тієї Договір­ної Сторони, на території якої мас місце проживання або юридичну

378

адресу позивач, якщо на тій же території знаходиться майно від­повідача. Між тим, відповідно до ст. 33 аналогічного Договору з Литовською Республікою у таких випадках компетентним є суд Договірної Сторони, на території якої мали місце вчинок чи інша обставина, що послужили підставою для вимоги про відшкодуван­ня збитків. Але потерпілий може подати позов також в суд Договір­ної Сторони, на території якої має місце проживання відповідач.

За таких умов зазначені договори, якщо розглядати їх у сукуп­ності, важко вважати певними уніфікаціями питань, пов'язаних з деліктною відповідальністю.