8.2. Специфічні вида юридичних осіб

Серед суб'єктів міжнародного приватного права, які познача­ються терміном «юридична особа», існують юридичні особи, що мають суттєві специфічні риси. Розглянемо дві категорії таких юридичних осіб, а саме:

• акціонерні товариства та

» транснаціональні корпорації.

1. Коли мова йде про акціонерне товариство (компанія з об­меженою відповідальністю за англійським правом, підприємча кор­порація, за правом США тощо), слід мати на увазі, що в сучасних умовах вони стають основною органЬаційно-правовою формою ведення бізнесу у розвинутих країнах. Причому, питання щодо особистого статусу цих компаній, як правило, не виникає: у всіх правопорядках вони майже завжди визнаються цілком самостій­ними суб'єктами права, тобто - юридичними особами. Але стосов­но акціонерних товариств запишається без відповіді питання про те, юридичною особою саме якого права вони є? Справа в тому, що коли акції того чи іншого товариства вільно продаються на на­ціональному (або, навіть, на світовому) ринку цінних паперів, національна приналежність капіталу, на якому ця особа заснову-

Дин.: Международное частное право: Учебное пособие // (Сост. Д. В. 1аг)ы-хато).- X.: Консум, 1998.- С. 160-164. До речі, ним Положенням передбачена державний loip за реєстрацію в сумі S 2500.

"Див.: Еремешваяч Л. А. Некоторые вопросы правового регулирования ино­странных инвестиций в Российской Федерации .'/ Журнал международного част­ного права.- 2000.- № 2-3 (28-29).- С. 21

180

пься. може неодноразово - аоо навіть постійно - змінюватись, Внаслідок цього з боку держав до них виникає певна недовіра, а тому держави намагаються підпорядковувати вирішення питань, пов'язаних з діяльністю акціонерних товариств, виключно своєму національному законодавству. Навіть у Великій Британії ч а США роль прецедентів у правовому регулюванні організації та діяльно­сті акціонерних товариств стас незначною порівняно з роллю наці­ональних законів.

Нині у більшості розвинених країн світу прийнято спеціальні акціонерні закони: у ФРН -- закон про акціонерні товариства (1965), у Франції-закон про торгові товариства 1966 р., у Великій Британії - закон про компанії (1985), у США - закони штатів, в яких визначається правове становище підприємницьких корпора­цій тощо. Взагалі, національні законодавства відзначаються у да­ному питанні певним різмаїтгям, а їх вивчення відокремлюється навіть у спеціальну галузь - корпоративне право, яке розвивається досить-таки інтенсивно.

У нашому національному законодавстві правовому регулюван­ню діяльності акціонерних товариств тепер присвячено цілий під­розділ (50) § 1 глави 8 чинного ЦК України та глава 9 чинного ГК України, проте колізійних приписів щодо встановлення особисто­го статуту іноземних акціонерних товариств вони, як І Закон від 23.06.2005 р., не містять.

2. Торкаючись питання про транснаціональні корпорації слід, перш за все, розрізняти ТНК як економічне та як юридичне явища. З економічної точки зору, на думку В. С. Літкевича, ТНК являють собою інтеїрадьні науково-промислові комплекси, в рамках яких відбуваються процеси технологічного створення товару, його ви­робництва, продажу та обслуговування, а також фінансове забез­печення усіх цих операцій. Сконцентрувавши значні матеріальні та фінансові ресурси, ТНК сприяють швидкому розвитку передо­вих галузей економіки, а також об'єднанню виробничих та науко­во-технічних потенціалів різних країн без уніфікації національних законодавств і внутрішніх систем господарського розрахунку. До речі, наприкінці минулого сторіччя вартість закордонних активів ТНК становила майже півтора трильйона доларів США¹.

Щодо правового аспекту, пов'язаного з діяльністю ТНК, цей же автор зауважує, що вони є групами компаній різної національнос-

Див.: Міжнародне приватне право. Актуальні проблеми.- С. 122.

1X1

ті, що пов'язані між собою участю а акціонерному капіталі, управ­лінським контролем або будь-якими угодами, які передбачають право головної компанії ТНК здійснювати контроль над дочірніми підприємствами, тобто вони с економічним цілим, що не має єди­ної національної правосуб'єктності'.

У міжнародному приватному праві прийнято розрізняти наступ­ні види ТНК.

По-перше, це великі національні компанії, трести, корпорації і т. ін., що мають за кордоном численні філії, які самі являють со­бою самостійні юридичні особи. Інакше кажучи, це монополії, які є національними за капіталом, але міжнародними за сферою своєї діяльності (японська фірма «Соні», американські корпорації «Майкрософт», «Ренк-Ксерокс» тощо).

По-друге, це такі ТНК, які є міжнародними не тільки за сфе­рою своєї економічної діяльності, а й за своїм капіталом (напри­клад, англо-гол л андський концерн «Роя л-Датч-Шелл» чи менш відомий «Данлоп-Піреллі»).

Нарешті, деякі автори* виокремлюють ще й такі ТНК, як чис­ленні картелі й синдикати, об'єднання виробничого та науково-технічного характеру, які формально не визнані юридичними особами, зовні являючи собою просту сукупність самостійних юридичних осіб, хоча економічно вони керуються з одного центру. Можна зауважити, що у праві ЄС, де Існує поняття «заборонена картельна практика», питання щодо подібних економічних утво­рень нерідко постають досить-таки гостро.

ТНК будь-якого з цих типів використовують розгалужену мере­жу своїх підприємств у всьому світі з метою збільшення прибутку через проникнення на нові ринки збуту, зменшення податкового тиску і т. ін., використовуючи для цього особливості національ­ного регулювання певних питань на свою користь. Вважається, що сучасною тенденцією розвитку ТНК є поглиблення невідповіднос­ті між економічною сутністю та юридичною формою суб'єкта гос­подарської діяльності, коли економічна єдність оформлюється за допомогою юридичної множинності. Тобто, хоча ТНК є цілісни­ми утвореннями, вони не набувають генетичної правосуб'єктності ні за національним, ні за міжнародним правом. Можна вести мову

лише про національну приналежність окремих шдлриємств, що входять до складу ТНК¹.

3. В. С. Літкевич зазначає, що діяльність ТНК, як і інших суб'єктів підприємництва, може приносити користь суспільству тільки тоді, коли вони функціонуватимуть у рамках усталеної і добре продуманої системи правил. Проте, більшість Інститутів на­ціонального права, призначених для регулювання діяльності «міс­цевих» підприємств, виявилися неефективними щодо ТНК, а в міжнародному праві, норми якого регулюють стосунки між суве­ренними державами, відповідні механізми ше на стадії формуван­ня². Як приклад міжнародних рекомендаційних норм можна назва­ти проект Кодексу поведінки ТНК'¹, який поки що широкого роз­повсюдження на практиці не знайшов.

На регіональному рівні заслуговує на увагу Конвенція про транснаціональні корпорації, укладена дванадцятьма державами СНД 6.03.1998 р. у м. Москві⁴, Дана Конвенція ратифікована Зако­ном України від 13.07.1999 р. Згідно зі ст. 2 Конвенції, Сторони домовились розуміти під поняттям «транснаціональна корпорація» юридичну особу (сукупність юридичних осіб), яка:

* має у власності, господарському віданні або в оперативному управлінні відокремлене майно на територіях двох чи більше Сто­рін;

» створена юридичними особами двох чи більше Сторін;

• зареєстрована як корпорація згідно з цією Конвенцією.

Проте, аналіз тексту Конвенції переконує у правильності ви­сновку про те, що її невдалі формулювання перешкоджають ши­рокому застосуванню³.

В Україні спеціальне регулювання діяльності ТНК відсутнє. Мабуть, єдиним випадком прямого вирішення питання, що нами розглядається, є Закон «Про стимулювання виробництва автомобі­лів в Україні» (1997), за яким для концерну ДЕУ як «стратегічного Інвестора» створювалися сприятливі умови діяльності. Втім, цей випадок вдалим визнати неможливо. По-перше, внаслідок при­йняття зазначеного закону виник конфлікт між Україною і ЄС. По-

¹ Див.: Міжнародне приватне право. Актуальні проблеми.- С. 128. ^! Див., наприклад: Богуславский М. М Международное частное право: Учеб­ник,-3-е изд.. перераб. и доп.-М.: Юристъ, 1999.-С. 122.

182

Див.: Міжнародне приватне право. Актуальні проблеми.- С. 131. ^! Див.: Там само.- С. 126. ] Див., документ ООН F-/C. 10. 1996.

Див.: Содружество. Информационный вестник Совета глав государств и Совета глав правительств СНГ- 1998.-№ 1.-С. 20-25. Див.: Толстых 8- Л. Цит. праця,- С. 151.

183

друге, у концерна виникли серйозні фінансові проблеми, внаслідок чого взагалі поставлено під загрозу подальшу реалізацію проекту «ДЕУ-ЗАЗ»¹.

8.3. Держава як суб'єкг міжнародного приватного права

Ще однією специфічною категорією суб'єктів МПрИ е держава.

1. Як відомо, положення держави як суб'єкта міжнародного публічного права, ґрунтується на принципі суверенної рівності (або на принципі суверенітету), що означає: у міждержавних сто­сунках жодна з держав не підкоряється ні іноземному закону, ні іноземній юрисдикції. Такий особливий статус держави відтворено у давньому вислові: «Par in parem non habet ітрегшпґ» (рівний не має влади над рівним).

Зазначений принцип знайшов своє відтворення у такому між­народно-правовому інституті, як імунітет держави, складовими якого є:

• імунітет від дії законодавства іноземної держави;

• Імунітет державної власності;

• юрисдикційні імунітети (судовий або імунітет від позову; імунітет від попереднього забезпечення позову; імунітет від при­мусового виконання іноземного судового рішення).

Повинно бути зрозумілим, що використання державою зазначе­них імунітетів унеможливлює її перетворення в суб'єкт міжнарод­ного приватного права. Так, імунітет віл дії законодавства інозем­ної держави призводить до неможливості застосування колізійного методу регулювання відносин за участю держави. Імунітет дер­жавної власності означає неможливість укладання будь-яких угод щодо останньої. Більш того, даний імунітет спричиняє ситуацію, коли майно відповідної держави нібито вилучається з цивільного обороту і на нього не розповсюджуються ніякі примусові заходи судового або адміністративного характеру. До того ж, ніякі органи іншої держави не мають права розглядати питання щодо принале­жності майна відповідній іноземній державі. У широковідомій справі Лютера-Сегора Вищий Суд Англії ще у 1921 р. прямо за­значив, що оскільки Л. Б. Красін (торговий представник Росії) привіз товари в Англію від імені свого уряду та оголосив, Ідо вони належать цьому уряду, жоден англійський суд не має. права пере-

віряти таку заяву¹. До речі, на цих міркуваннях побудована так звана «доктрина акту держави», яка стверджує, що джерелом кож­ного акту держави є її суверенітет.

2. Дещо детальніше слід розглянути юрисдикційні імунітети. Імунітеї від попереднього забезпечення полягає в тому, що ним забороняється (без попередньої згоди відповідної держави) засто­сування будь-яких примусових заходів стосовно майна цієї держа­ви. Треба мати на увазі, що Імунітеї від попереднього забезпечен­ня позову та імунітет від примусового виконання іноземного судо­вого рішення, як і всі попередні, є абсолютними, тобто вони повністю виключають (за відсутності згоди відповідної держави) виконання відповідних дій. Тим часом правила щодо судового імунітету містять певні винятки.

Взагалі судовий імунітет держави (або її агента) означає, що судовий позов до них не може бути заявлено, а у випадку подан­ня -- не повинен розглядатися судом. Проте, з нього існують винят­ки, коли подання позову є можливим, а саме:

а) речові позови щодо особистої нерухомості агентів певної держави, розташованої на території держави перебування, якщо тільки ця нерухомість не використовується від імені акредитуючої держави для цілей представництва;

б) позови стосовно спадкового майна, в яких дипломатичний агент виступає як звичайна фізична особа, а не як представник ак­редитуючої держави;

в) позови щодо будь-якої професійної або комерційної діяльно­сті дипломатичного агента у державі перебування, що виконується за межами його офіційних функцій.

Нарешті, у міжнародному праві інколи використовується і таке поняття, як Імунітет від юрисдикції держави перебування, підґрун­тям якого слугує принцип «Par in parem non habet jitrisdictionem», зміст його зводиться до того, що не тільки судова, а й адміністра­тивна юрисдикція певної держави не застосовується до диплома­тичного агента у випадках, коли:

• він згідно з конкретною міжнародною угодою прямо заявив, Що у відповідному випадку він діє саме як агент акредитуючої Держави;

• шкода спричинена особі внаслідок випадку, що мав місце під час виконання цим агентом своїх службових обов'язків.

Лив.¹ Міжнародне приватне прано. Актуальні проблеми.- С. 133.

».; Ануфриева Л. П. Цит. праця. С. 100.

;84

185

Таким чином, імунітети держави становлять підвалини як між­державних відносин, так і відносин держав з іншими суб'єктами міжнародного права, захищаючи суверенітет держав, їх рівність та незалежність. Проте, якщо держава користуватиметься зазначени­ми імунітетами у сфері міжнародного приватного права, то будь-які відносини з нею інших суб'єктів МПрП стають неможливими внаслідок недотримання головних постулатів міжнародного при­ватного права - рівності сторін та змагальності у цивільному про­цесі. Тим часом, придбаючи власність за кордоном для своїх пред­ставництв, укладаючи угоди з іноземними юридичними та фізич­ними особами, успадковуючи за кордоном майно і т. ін., держава de facto стае суб'єктом міжнародного приватного права. У всіх на­ведених випадках, на думку В. В. Гаврилова, державу слід розгля­дати як особливий суб'єкт права, а не ототожнювати її, як пропо­нують деякі дослідники, з юридичною особою¹.

3. Яким же чином можливо розв'язати зазначену вище супереч­ність? Загальним принципом її вирішення є урівняння правового статусу суб'єктів міжнародного приватного права за рахунок того, що держава у відповідних відносинах втрачає право посилатись на свої імунітети. Зазвичай це робиться у кожному окремому ви­падку (ad hoc) шляхом надання державою зтоди на підпорядку­вання іноземному праву згідно з прямою заявою про це, яку ро­бить компетентний представник цієї держави у формі, що вимага­ється відповідним національним законодавством. До речі, форми зазначеної згоди держави можуть бути різними. Наприклад, згідно з розділом б Гарантійної структурної угоди між Урядом України та Експортно-імпортним Банком США від 10.05.1995 p., яку було ратифіковано Законом України від 14.07.1995р.², нашою держа­вою була надана згода на розгляд можливих спорів, що виплива­ють з ціє.ї Угоди, у будь-якому федеральному суді США.

Це - так звана концепція абсолютного імунітету. X. Шак вва­жає, що притаманне цій концепції привілейоване становище дер­жав після Другої світової війни втратило своє виправдання відпо­відно до того, як держави все інтенсивніше почали здійснювати господарську діяльність на іноземних ринках³.

Див.: ГакрІІ.юв В. В. Цит. праця.- С. 104. " Див : Закони України. Том 9 - С. ! 68.

"' Див.: Шак X. Международное Іражданское процес су альное право: Учебник / Пер. с нем..-M.: БЕК, 2001.-С. 69.

186

Неузгодженість концепції абсолютного імунітету з вимогами щодо рівності сторін та змагальності обумовили виникнення на­прикінці XIX ст. більш гнучкої доктрини - доктрини функціо­нального (або обмеженого) імунітету.

У зв'язку з цим X. Шак зауважив, що тепер майже повсюдно за­кріпилось уявлення про обмежений імунітет, так що можна навіть сперечатися про те, чи є імунітет іноземних держав все ще принци­пом чи вже тільки винятком'. Зміст зазначеної доктрини полягає в тому, що коли держава здійснює комерційну або іншу приватнопра­вову діяльність, вона тим самим втрачає право за вимогами, які з цієї діяльності випливають, посилатися на свої імунітети. На цей час дана доктрина відтворена у багатьох національних законах про імунітети іноземних держав, зокрема у США (1976), Великій Бри­танії (1978), Сінгапурі (1979), Канаді (1981), Австралії (1981), Паки­стані (1981), Південне-Африканській Республіці (1981) тощо. Як зазначається, законодавство цих держав виходить з того, що необ­хідно захищати інтереси фізичних і юридичних осіб які вступають у цивільно-правові відносини з іноземною державою .

4. Тенденція щодо обмеження імунітету держав у міжнародно­му приватному праві знайшла своє відображення і на універсаль­ному рівні.

Ще 1926р. у Брюсселі було підписано Міжнародну конвенцію про уніфікацію деяких правил щодо імунітету державних морських суден (набула чинності 8.01.1937р.). За нею морські судна, що на­лежать державі або експлуатуються нею, вантажі, що перевозяться на таких суднах, стосовно вимог щодо операцій цих суден та ванта­жів, що перевозяться, підкоряються тому ж режиму власності і не­суть ті ж зобов'язання, що і приватні судна і вантажі. До неї 24.05.1934 р. було прийнято спеціальний Додатковий протокол.

Більш поширеною є Європейська конвенція про імунітет дер­жав від 16,05.1972р., що набула чинності 11.06.1976р.³ За нею Імунітет не визнається у випадках, коли:

• іноземна держава відмовилась від своїх імунітетів;

• вона сама звернулась з позовом до суду;

Див.: Шак X. Международное гражданское процессуальное прано- Учебник .' Пер. с нем..- М.: БЕК, 2001.- С. 69.

; Див.: Международное частное право: Краткий курс- С. 86.

Див.: Международное частное право. (Действующие нормативные акты). М.: Ин-т межлунар. права и -экономики, 1999.- С. 66-80.

187

• спір виник у зв язку 'і укладеним нею труловим контрактом;

• спір стосується нерухомого майна;

• позов заявлено у зв'язку з вимогами про відшкодування збитків;

• спір пов'язаний з охороною права промислової власності;

• етіір стосується діяльності, що отримала назву dti jure gestionis, тобто коли ця діяльність виконується бюро або агент­ством певної держави у державі суду, проте не як представниць­кими органами держави, а як приватними юридичними особами (наприклад, укладення державним бюро туристичних угод про відвідання його країни).

Україна в даних конвенціях участі не бере, хоча станом на 01.02.2003р. Брюссельська конвенція налічує вже 31 дсржаву-учасницю.

У доктрині зазначається, що в середині XX сторіччя інститут імунітету держав перетворився на одну з найбільш спірних про­блем як міжнародного публічного права, так і МПрП. У зв'язку з цим 1977 р. питання про імунітет держав було включено до про­грами роботи Комісії міжнародного права з метою підготовки проекту міжнародної конвенції. Проект статей «Юрисдикційні імунітети держав та їх власності» в 1991 р. було підготовлено і передано на розгляд Генеральної Асамблеї ООН. Незважаючи на те, шо спеціальною резолюцією цей Проект було схвалено, роз­біжності між державами стосовно ряду статей проекту призвели до того, що Комісія знову повертаєі ься до розгляду деяких його положень¹.

5. Концепцію абсолютного імунітету було відтворено і в коли­шньому законодавстві України (ст. 425 ЦК), за якою пред'явлення позову до іноземної держави, його забезпечення та застосування виконання на майно іноземної держави, що знаходиться в Україні, можливо лише за згодою компетентних органів відповідної держа­ви. Однак поступово у чинному законодавстві України почала ви­мальовуватись тенденція відходу від цієї концепції. Ще під час дії ст. 425 ЦК України 1963 р. було прийнято спеціальні норми, які не збігались із загальним правилом, встановленим цією статтею. Так, ст. 32 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (1991) перед бач алось, що у випадку, коли українська держава ви­ступає суб'єктом зазначеної діяльності, вона несе відповідальність

¹ Див.: Международное частное право; Учебник •' Пол ред. Г. К. Длїитрие-eafi.-C.251.

188

у чому ж обсязі і на тих же умовах, що й інші суб'єкти. У ст. 47 Кодексу торгового мореплавства України (1995) міститься прави­ло, .ш яким положення про арешт суден, які встановлені цим Ко­дексом, застосовується також до суден, що перебувають у держав­ній власності, коли вони займаються виключно комерційною діяльністю.

Своє логічне завершення ця тенденція знайшла в ст. ЗО Закону від 23.06.2005 p., де встановлено таке правило: до приватноправо­вих відносин з іноземним елементом за участю держави та юридич­них осіб публічного права застосовуються правила цього Закону на загальних підставах, якщо інше не передбачено законом.

Контрольні запитання

1. Що розуміється під терміном «особистий статут юридичної особи»?

2. Які критерії встановлення «національності» юридичної осо­би Вам відомі?

3. У чому полягає особливість акціонерних товариств і яким чином регулюється їх правовий статус?

4. Чим пояснюється специфіка ТНК у сучасному МПрП?

5. У чому полягає сутність доктрини «функціонального» імуні­тету?

ВЛАСНІСТЬ У МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ

ПРАВІ