28.5. Компетенція арбітражного суду. Арбітражна угода

І. Питання про компетенцію міжнародного комерційного арбіт­ражу є ключовим у всьому арбітражному процесі. Справа в тому. що стосовно діяльності державних судів, зокрема щодо їх права порушити цивільну справу, ці питання зводяться, головним чином, до спорів про підвідомчість або про підсудність цивільних справ. Вони виникають рідко тому, що відповідними національними про­цесуальними нормами ці питання регулюються жорстко І взагалі кожен законодавець ставить собі за мету виробити таке правове

реіулювання в цій частіші, яке б зводило нанівець саму можли­вість виникнення подібних спорів. Зовсім інше ми маемо у випад­ках з міжнародним комерційним арбітражем. Як І взагалі в міжна­родному цивільному процесі, міжнародний комерційний арбітраж перш ніж порушувати справу, повинен переконатись, що він має компетенцію на її розгляд.

Компетенція міжнародного комерційного арбітражу, в принци­пі, може виникати так само, як і компетенція державних судів, тобто - безпосередньо з закону або міжнародного договору. Так, за Московською конвенцією про вирішення арбітражним шляхом цивільно-правових спорів, що випливають із відносин економічно­го та науково-технічного співробітництва (1972), укладеною в ме­жах Ради Економічної Взаємодопомоги, було встановлено прави­ло, за яким всі спори між господарюючими суб'єктами виключа­лись зі сфери судового розгляду і, незалежно від ставлення до цього сторін конкретної угоди, вважались підлягаючими роз­гляду арбітражним судом. При цьому, обмежено було також мож­ливість вибору сторонами арбітражного суду: вони повинні були звертатись у той арбітражний (третейський) суд, який діяв на те­риторії відповідної держави-учасниці цієї Конвенції¹.

Дещо своєрідним є механізм виникнення компетенції у арбіт­ражному суді за Угодою про порядок вирішення спорів, пов'яза­них із здійсненням господарської діяльності (1992). За нею перед­бачається можливість розгляду спору судом будь-якої держави-учасника, якщо є письмова угода сторін про направлення спору на розгляд цього суду. На думку Г. К. Дмитрієвої, якщо така угода відсутня, то автоматично застосовуються правила про обов'язкову юрисдикцію, передбачені п. 1 ст. 4 цієї Угоди і тоді згоди відпові­дача на арбітражний розгляд не потрібно".

Проте цитований автор зазначає, то сторони у таких випадках украй рідко користуються цією можливістю, звертаючись, пере­важно, до державних арбітражних судів. 1 взагалі, випадки виник­нення компетенції арбітражного суду на підставі закону мають

528

Див,: Международное частное право: современная практика.- С. 280,

¹ Статус цієї Конвенції залишається незрозумілим, ї'ї учасницями дотепер внажають себе лише Росія, Куба га Монголія. Питання про участь Іде двох дер­жав (Болгарії та Румунії) с спірним. Докладніше про цс див.: Петросжі Р. А. Применение Московской конвенции 1972 г. в современных условиях / Право и арбитражная практика. Вып. 1.-М.ІТПП РФ. 1997 - С. 22-24.

Див.: Международное частное право: Учебник / Под ред. Г. К. Дмитрие­вой-С. 606.

529

місце на практиці тільки як винятки із загального правила, за яким ця компетенція виникає лише завдяки узгодженості волі сторін, що матеріалізується у вигляді арбітражної угоди.

2. Зазначена угода сторін має такі дві форми:

» арбітражний компроміс (Його інколи називають ще третей­ським записом);

• арбітражне застереження.

Хоча, як стверджується, законодавство більшості сучасних країн не проводить різниці між арбітражним застереженням і тре­тейським записом¹, така різниця все ж існує і полягає в тому, що арбітражний компроміс досягається лише в тому випадку, коли спір між сторонами з приводу певного, укладеного між ними ра­ніше контракту, вже виник, внаслідок чого його у той чи інший засіб необхідно вирішувати. Інакше кажучи, про арбітражний компроміс у відповідному контракті мова не тільки не йде, а й не може йти тому, що невідомо, чи якийсь спір виникне між сторона­ми у подальшому, чи його взагалі не буде. Внаслідок цього арбіт­ражний компроміс - це завжди додаток до основного, тепер вже ставшим спірним, контракту.

Навпаки, арбітражне застереження, як правило, є складовою конт­ракту, і воно являє собою попередню домовленість сторін про те, що у випадку виникнення між ними певного спору за основним конт­рактом, вони будуть врегульовувати цей спір не у судовому порядку, а шляхом звернення до арбітражного суду, процедуру звернення до якого вони одночасно у той чи інший спосіб у цьому застереженні встановлюють. До речі, в доктрині МПрП стверджується, що вже у середині 60-х років минулого сторіччя близько 80% зовнішньоеко­номічних контрактів містили арбітражне застереження". Мабуть, за­значена поширеність арбітражних застережень у контрактах поясню­ється певною мірою тим, шо після виникнення спору потерпіла сто­рона, «за відсутності відповідного розділу в контракті, буде вже не в змозі примусити Іншу сторону дати згоду на позасудову процедуру розгляду спорів» , коли звернення до державного суду за захистом своїх прав залишається для неї єдиним виходом.

3. Таким чином, різниця між зазначеними двома формами арбіт­ражної угоди, як підкреслено в одному з арбітражних рішень,

Див.. Міжнародне приватне право. Актуальні проблеми,- С. 276. " Див.: Там само. ' Див : Гаери.іоа В. В. Цит. праця,- С. 265.

полягає тільки в юридично-технічних методах вираження волі сторін, які погодились передати спір на вирішення арбітрів, обра­них сторонами¹. Але з цієї відмінності випливають різні вимоги до змісту зазначених видів арбітражних угод. У випадку арбітражно­го компромісу, як зазначалося, предмет спору вже з'ясовано, тому при укладенні цього компромісу у письмовому вигляді особливих ускладнень, як правило, не виникає. Що ж стосується арбітражно­го застереження, то у ньому, відповідно до ст. 1 Нью-Йоркської конвенції про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень (1958), повинно бути зазначено, чи всі, чи тільки деякі категорії спорів, що виникають або можуть виникнути між сторонами, підля­гають розгляду у міжнародному комерційному арбітражі. Тобто, сто­рони мають зазначити в арбітражній угоді цілком конкретно таке:

а) що будь-який спір, що випливає з їх конкретного договору чи у зв'язку з ним, буде розглядатися в арбітражному порядку; або

б) перелічити конкретно в той чи інший спосіб, які саме спо­ри сторони зобов'язуються підпорядковувати арбітражному роз­гляду.

Другий із зазначених варіантів арбітражної угоди потребує обе­режності та певної юридичної культури, тому шо у кожному кон­кретному випадку арбітражний суд має вирішити питання, чи ви­никла у нього, відповідно до угоди сторін, компетенція на розгляд спору, чи ні. Оскільки це питання є суттєвим, бо у випадку виходу арбітражем за межі угоди сторін, винесене у справі рішення може бути скасованим або у його визнанні чи виконанні відмовлено, ар­бітри вкрай уважно ставляться до формулювання, яке міститься в арбітражному застереженні, розцінюючи будь-який сумнів, що виникає, як підставу для відмови у розгляді справи".

Зі сказаного випливає, що наведені вище вимоги до арбітражної угоди є обов'язковими, оскільки їх недотримання унеможливлює сам процес арбітражного розгляду справ внаслідок того, що у ар­бітражного суду не виникає компетенції на такий розгляд.

4. Щоб зменшити певною мірою негативні наслідки можливих дефектів волевиявлення сторін під час укладення арбітражних угод, практикою постійно діючих арбітражних судів вироблені типові

530

¹ Дик.: БруІщеваЕ. В. Цит. праця.-С. 317.

Проте, як свідчить практика американських судів, останні схильні будь-які сумніви шоло можливості розгляду справи арбітражем вирішувати на користь останнього (Див., наприклад: БруІщеваЕ. В. Цит. праця.- С. 314-315).

531

7. Стосовно форми арбітражної угоди практика засвідчує, що пропозиція укласти арбітражну угоду інколи може прийматися в усній формі або шляхом реалізації конклюдентних дій. До речі, подібна практика знайшла широке розповсюдження відповідно до законодавства США, Нідерландів і деяких інших держав. Однак вона не с одностайною. Наприклад, Женевський суд, посилаючись на вимоги Нью-Иоркської конвенції (1958) щодо письмової форми арбітражної угоди, відмовив у наданні дозволу на виконання на території Швейцарії арбітражного рішення, ухваленого у Нідер­ландах. На думку суду, поняття «обмін листами», яке міститься в цій Конвенції, означає явно висловлену пропозицію однієї із сто­рін укласти арбітражну угоду І відповідь на цю пропозицію другої сторони. Оскільки у розглядуваному випадку відповідь було нада­но шляхом відкриття акредитива, вимогу про обов'язкову письмо­ву форму суд визнає порушеною¹.

Контрольні запитання

1. Яким чином можна визначити, що саме є «міжнародний ко­мерційний арбітраж»?

2. Які вимоги, за сучасними уявленнями, висуваються до роз­гляду справ міжнародним комерційним арбітражем та до законо­давства держав у зв'язку з таким розглядом?

3. Що Вам відомо про переваги арбітражного розгляду справ порівняно з їх судовим розглядом?

4. Які види міжнародних комерційних арбітражїв Вам відомі?

5. Що є арбітражною угодою і які вимоги до неї висуваються у сучасному арбітражному процесі?

див.: міжнародне приватне право. Актуальні проблеми.- С 279.