28.2. Визнання та приведення по виконання іноземного арбітражного рішення

1. Якщо арбітражне рішення на вимогу однієї зі сторін спору перевірено відповідним національним судом і в заяві про його ска­сування відмовлено, то це означає, що воно на території держави суду визнано законним, тобто вважається таким, що підлягає ви­конанню і у випадках відмови від добровільного виконання такого рішення воно може бути поданим для примусового виконання в цій державі в порядку, передбаченому відповідним національним законодавством. Але як бути тоді, коли зазначене арбітражне рі­шення потребує виконання в Іншій державі?

У всіх таких випадках, в дію вступають механізми примусового виконання іноземних арбітражних рішень, що містяться як в різ-

Дин.; Международное частное право (Действующие нормативные акты]. М.: Ин-т междуиар. права н экономики им. А. С. Грибоедова, 1999.- С. 526. " Див.: Брущеви К. В. Цит. праця.- С. 343-346.

568

них міжнародних угодах, головною з яких є Нью-Иоркська конвен­ція, так і у відповідних положеннях національних законодавств.

Що стосується змісту понять «визнання» та «приведення до ви­конання (чи виконання)» іноземного арбітражного рішення, та їх взаємовідношення, то все те, що раніше (див, гл. 25.1.3) зазнача­лось про визнання і виконання іноземного судового рішення, init­ial's mutandis стосується і арбітражного рішення. Тому, не повто­рюючись, зазначу лише, що для того, щоб іноземне арбітражне рішення могло бути в тій чи іншій державі виконаним, воно по­винно бути наданим до компетентноїх> суду відповідної держави, який у той чи інший спосіб приймає рішення чи про його визнання ra/або приведення до виконання, чи про відмову у зазначеному визнанні та/або виконанні.

2. Хоча в різних державах діс різний порядок щодо визнання та приведення до виконання іноземних арбітражних рішень, усіх їх, на думку О. В. Брунцевої, можна привести до однієї з таких моделей;

1) депонування (чи реєстрація) арбітражного рішення в суді або іншому уповноваженому органі, після чого воно подається до виконання так, нібито його було винесено національним судом цієї держави;

2) виконання арбітражного рішення безпосередньо (тобто, без його депонування або реєстрації"), хоча в таких випадках дозвіл суду може і знадобитись;

3) звернення до суду з проханням про визнання та виконання іноземного арбітражного рішення (так звана система екзекватури).

У останньому випадку звернення до суду з позовом означає, що арбітражне рішення є свідченням наявності боргового зо­бов'язання, яке потребує судового захисту¹.

3. Із зазначених моделей найбільш поширеною с система екзе­кватури, яка сама знає різні види. У загальному виді екзеквотуван­ня - це процедура, зазвичай судова, метою якої є надання інозем­ному арбітражному рішенню виконавчої сили, тобто здатності бути приведеним до виконання із застосуванням, у випадку необ­хідності, державними органами примусових засобів щодо зо­бов'язаної особи або його майна. При системі екзеквотування компетентна інстанція після розгляду у спрощеному порядку справності рішення та без судового провадження за участю сторін видає виконавчий документ •- наказ про виконання на користь

Див.: Бруїшека Е /?.І|иІ праця. С. 243.

569

зацікавленої сторони'. Наприклад, за ЦПК Франції екзекватура видається судовим виконавцем відповідно суду шляхом вчинення напису на тексті арбітражного рішення. Причому, позитивне рі­шення судового виконавця навіть не потребує' наведення належних підстав і тільки у випадках відмови у виконанні рішення судового виконавця повинно бути вмотивованим.

Екзеквотування іноземного арбітражного рішення мас своїм на­слідком як надання цьому рішенню виконавчої сили, так і його ви­знання, а відмова у наданні екзекватури на виконання виключає можливість визнання такого рішення.

На міжнародно-правовому рівні визнання та приведення до ви­конання іноземного арбітражного рішення регулюється рядом угод, ч яких у подальшому будуть розглянуті лише такі три, учас­ником яких є наша держава:

1. Нью-Йоркська конвенція 1958р.

2. Європейська конвенція 1961 р.

3. Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійснен­ням господарської діяльності 1992 р.

4. Нью-Йоркську конвенцію про визнання та приведення до ви­конання іноземних арбітражних рішень було підписано 10.06.1958 р.² і вона набула загальної чинності ще 7.06.1959 р. Зараз учасниками цієї Конвенції є більше ніж 150 держав світу, серед яких - всі про­відні торгові держави. Значення цієї конвенції для сучасного світу настільки велике, що участь в ній вважається однією зі складових сприятливого інвестиційного клімату у відповідній державі та без­умовним свідоцтвом сталості зовнішньоекономічних угод, які на її території укладаються. Ця Конвенція була ратифікована Указом Президії Верховної Ради колишньої УРСР 22.08.1960 р. і набула для нашої держави чинності 10.01.1961 р.

Нью-Йоркська конвенція застосовуггься до випадків визнання і приведення до виконання арбітражних рішень, винесених на тери­торії держави іншої, ніж та держава, де вимагається визнання та виконання цих рішень, за спорами, сторонами яких можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Вона застосовуггься також до арбітражних рішень, що не вважаться внутрішніми рішеннями

Див.: Лебедев С. Н. Международный торговый арбитраж.- М.; Междукар. отношения, 1965.-С-20.

^: Майте на увазі, пш у посібнику «Международное частное право: Учебное пособие» / (Составитель Д В. Зодыхойяо.- X.; Консум, 1998.- С. 715) помилкино іа'їначено. шо цю Конвенцію було прийнято у ! 959 р.

570

в тій державі, в якій вимагається їх визнання та приведення до ви­конання. Нарешті, Конвенцією передбачається також можливість визнання та приведення до виконання І таких іноземних арбітраж­них рішень, які винесені на території держави, що не є учасницею Конвенції. Маються на увазі випадки, коли одна зі сторін спору належить до кола учасників Конвенції, а Інша - ні, і. при цьому, рішення за їх спором винесено на території держави, що не є учас­ницею Конвенції.

Однак, Конвенцією в останньому випадку державам-учасницям надано право робити застереження, яким Україна при наданні зго­ди на обов'язковість для неї цієї Конвенції скористалась. Зміст за­стереження України до цієї Конвенції полягає в тому, шо в Україні це положення буде застосовуватися лише за умови взаємності. Щоправда, у нашій вітчизняній літературі Г. А. Цірат висловив думку, за якою це застереження не є цілком коректним з юридич­ного погляду¹.

Конвенцією роз'яснено, що термін «арбітражне рішення» міс­тить в собі не тільки арбітражні рішення, винесені арбітражами, спеціально призначеними для розгляду окремої справи (тобто -арбітражами ad hoc), а й арбітражні рішення, що винесені постій­ними арбітражами органами.

5. За Нью-Йоркською конвенцією головними зобов'язаннями держав-учасниць є такі три.

По-перше, кожна держава-учасниця зобов'язалася визнавати письмову угоду, за якою сторони вирішили передати на арбітраж­ний розгляд всі або певні спори, що виникли або можуть виникну­ти між ними у зв'язку з конкретними договірними чи іншими пра­вовідносинами. При чому термін «письмова угода» включає як ар­бітражне застереження у тексті договору, так і арбітражну угоду, що окремо підписана сторонами, або яку вони уклали шляхом об­міну листами чи телеграмами.

По-друге, учасники Конвенції погодилися з тим, що суд кожної держави, коли до нього буде направлено позов з питання, щодо якого сторони уклали зазначену письмову угоду, повинен буде, на прохання однієї зі сторін спору, направити ці сторони до арбітра­жу, якщо тільки він не знайде, що згадана угода є недійсною, втра­тила чинність або не може бути виконаною.

З наведених умов спеціального пояснення потребує остання.

Див.: Міжнародне приватне право. Актуальні проблеми.- С. 256.

571

тобто випадок, коли суд знайде, що арбітражна угода не може бути виконаною. Цей випадок є наслідком такого недоліку волевиявлен­ня сторін, коли вони належним чином не визначили арбітражну установу, шо отримує за їх згодою компетенцію на розгляд спору. Як, наприклад, можна послатися на арбітражне застереження, за яким сторони домовилися, шо всі суперечки, які виникають із зо­бов'язань за договором, будуть розглядатися в «паризькому інсти­туті». У процесі підготовки справи для розгляду було встановлено, що ні позивач, ні відповідач не змогли конкретизувати зміст такого арбітражного застереження, не назвали точного найменування між­народного інетитуційного арбітражу та не надали щодо нього по­яснень, внаслідок чого це застереження не може бути конкретизо­ваним, а тому - й виконано сторонами зовнішньоекономічного контракту. За таких умов суд, у повній відповідності до п. З ст. II Нью-Йоркської конвенції, прийняв справу до свого розгляду¹.

Но-третє. кожна Договірна Держава визнає арбітражні рішення як обов'язкові та приводить їх до виконання відповідно до проце­суальних норм тієї території, на якій вимагається визнання та ви­конання на умовах, викладених у цій Конвенції. Причому, до зазначених визнання та приведення до виконання не повинні за­стосовуватись суттєво більш тяжкі умови чи більш високі мита і збори, ніж ті, які висуваються до визнання і виконання внутрішніх арбітражних рішень.

У зв'язку з питанням, що розглядається, не зайвим буде зауважи­ти, що Верховний Суд України рішуче висловився за тс, щоб суди розглядали клопотання про визнання й виконання рішень іноземних судів (арбітражів) лише у визначених міжнародними договорами України межах і не входили в обговорення питань правильності цих рішень по суті або внесення до них будь-яких змін .

6. Нью-Иоркською конвенцігю встановлено наступну процеду­ру отримання визнання чи дозволу на виконання іноземного арбіт­ражного рішення.

Сторона, яка в цьому зацікавлена, повинна звернутися до ком­петентного суду відповідної держави з проханням про визнання та/або отримання дозволу на виконання іноземного арбітражного рішення, додавши до нього:

I

Лив.: Бруниска Е. R. ЦиІ. праця.- С. 278-279.

' Див.: Постанови Пленуму Верховного Суду України (1963-2000). Офіційне видання: Том І.- С. 319.

572

а) належним чином засвідчений оригінал арбітражного рішення або належним чином засвідчену його копію;

б) оригінал чи належним чином засвідчену копію арбітражної угоди.

У випадках, коли арбітражне рішення або арбітражна угода ви­кладені не на офіційній мові тієї держави, де вимагається визнання чи приведення до виконання зазначеного рішення, зацікавлена сторона має надати відповідний переклад таких документів, який має бути засвідченим офіційним або присяжним перекладачем або дипломатичною чи консульською установою.

Порядок розгляду прохання про визнання та/або приведення до виконання іноземного арбітражного рішення Конвенцією залише­но на розгляд держав-учасниць, тому він є різним у різних країнах. Проте, Конвенцією встановлено вичерпний перелік підстав, за яких національний суд може (хоча, як зазначалось, не зо­бов'язаний) відмовити у визнанні або приведенні до виконання іноземного арбітражного рішення. До тих шести підстав, які роз­глядалися у попередньому параграфі. Конвенція додає випадок, коли рішення ще не стало остаточним чи було скасовано або при­пинено у дії компетентною владою держави, де воно було винесе­но, або держави, закон якої застосувався при винесенні цього рі­шення (ст. V, п. 1 «е») Конвенції.

Умова Нью-Иоркської конвенції щодо остаточності арбітражно­го рішення постала перед американським судом під час розгляду клопотання українського підприємства «Укрзовнішлром» про при­мусове виконання рішення МКАС при ТПП України проти «Трейд-вей, Інк». З цього приводу американський суддя зазначив, що рі­шення розглядається у якості остаточного для цілей Конвенції, як-Іцо не може бути здійснено ніякого звернення в інший арбітраж (тобто в апеляційний арбітраж). Той факт, що може мати місце звер­нення до суду, не перешкоджає рішенню вважатись «остаточним». Це положення повинно зробити складнішим для сторони, що про­грала справу, добитись відстрочення або попередження виконання рішення шляхом початку чи загрози початку судових процедур що­до скасування чи призупинення дій арбітражного рішення .

7. На завершення слід звернути увагу на таку особливість Нью-Йоркської конвенції. Вона не позбавляє зацікавлену сторону права добиватися визнання та/або приведення до виконання іноземного

Див.: Ьруїпц'ва Е. В. Цит. тіраия.- Г. 366-368.

арбітражного рішення або в іншому порядку, ніж це встановлено Конвенцією, або, навіть, у тому випадку, коли згідно з її положен­нями у задоволенні прохання зацікавленій стороні відмовлено. Відповідно до положень ст. VII Конвенції Договірні Держави не позбавляють будь-яку зацікавлену сторону права скористатися будь-яким арбітражним рішенням в тому порядку і в тих межах, які допускаються законом і міжнародними договорами держави, де вимагається визнання та приведення до виконання такого арбітраж­ного рішення (це так зване правило «найбільшого сприяння»)¹.

Слід також пам'ятати, що згідно з Нью-Йоркською конвенцією Женевський протокол 1923 р. про арбітражні застереження та Же­невська конвенція 1927 р. про приведення до виконання іноземних арбітражних рішень втрачають чинність між Договірними Держа­вами після того, як для них стає обов'язковою ця Конвенція, та в тих межах, в яких вона стає для них обов'язковою.

8. Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбіт­раж була підписана 21.04.1961 р. і набула загальної чинності 7.01.1964р. В ній беруть участь біли сорока (до речі, не тільки європейських) держав. Цю Конвенцію Україна ратифікувала 25.01.1963 p., і вона для нашої держави набула чинності одночасно зі вступом Конвенції в силу.

Не повторюючи спільних для Нью-Иоркської та цієї Конвенції положень, та не зупиняючись на тому, що у зв'язку з Європей­ською конвенцією вже викладалось раніше, зосередимо свою ува­гу лише на тих особливостях у процесі здійснення контролю за справністю арбітражного рішення, які у цій Конвенції містяться.

За сферою дії Європейська конвенція має гри принципові від­мінності від Нью-Иоркської.

По-перше, якщо Нью-Йоркська конвенція ніяким чином не об­межує свою дію щодо арбітражних рішень з огляду на предмет спору, за яким вони були винесенні, Європейська конвенція роз­повсюджує свою дію лише на угоди, які укладаються при здійс­ненні операцій у зовнішній торгівлі, а також арбітражні процеси і рішення, то засновані на таких угодах".

¹ Див.: Міжнародне приватне право. Актуальні проблеми.- С. 294.

' Питання про те, які саме угоди належать до кола таких, що регулюються Конвенцію, шїишєно на роїсуд держав-учасниць, і воно даг зміст так званому «Комерційному -застереженню». )а яким кожна держава маг чмогу обмежити -за­стосування Конвенції тільки спорами, що виникають І договірних га інших пра-

574

По-друге, вона застосовується не лише до арбітражних угод, які були укладені в письмовій формі (нагадаю, що обмін повідомлен­нями за телетайпом Конвенція розглядає як належну письмову форму угоди). Стосовно держав, де не вимагається письмової фор­ми для арбітражної угоди. Конвенція застосовується до будь-яких угод, укладених у формі, дозволеній відповідними національними законами.

По-третг, згідно зі ст. іі цієї Конвенції, юридичні особи, які за застосовним до них національним законом розглядаються як «юридичні особи публічного права», будуть мати можливість укладати арбітражні угоди. Щоправда, ця норма не є імператив­ною в тому розумінні, що при наданні згоди на обов'язковість цієї Конвенції кожна договірна Держава може зробити застереження про обмеження згаданої можливості умовами, які зазначені в її за­стереженні.

9. Процедура звернення зацікавленої сторони з проханням про визнання і виконання іноземного арбітражного рішення, та поря­док розгляду такого прохання в Конвенції не встановлено, тобто ці питання залишені на розсуд Договірних Держав. Однак в ній за­пропоновано наступне цікаве положення: скасування арбітражного рішення, яке підпадає під дію цієї Конвенції, буде являти собою причину відмови у визнанні або виконанні цього рішення в Інших державах-учасницях Конвенції тільки за умови, що скасування арбітражного рішення мало місце у державі, в якій або за законом якої це рішення було винесено, та лише за однією з підстав, зазна­чених у ст. IX Конвенції. До речі, в цій статті, як вже зазначалось, передбачено лише чотири з перших шести розглянутих у поперед­ньому параграфі підстав. З цього випливає, що скасування арбіт­ражного рішення, яке грунтується на будь-яких інших підставах, буде мати силу лише на території відповідної держави і ніяким чином не вплине на можливість його визнання або виконання на територіях інших Договірних Держав. Причому, щоб не виникало ніяких сумнівів щодо імперативності цього правила, ст. ЇХ Конвен­ції встановлено, що у відносинах між державами-учасницями цієї

ьовідносин, які вважаються тортовими (комерційними) за національним законом Держави, то робить це іаетереження. Оскільки, як вважає О. В. Брунцева (дня.: Цит. праця.- С. 245-246), біля половини учасників Конвенції скористались цим правом, сфера дії Конвенції "за ціп підстави може ставати рвною в рнних держи-«ах-учасниііях Конвенції.

575

Конвенції, які одночасно є учасниками Нью-Иоркської конвенції, п. 1 цієї статті обмежується застосування ст. V, п. і «е» Нью-Иорк­ської конвенції (йдеться про випадки, коли рішення ще не стало остаточним або було скасовано чи призупинено виконанням ком­петентною владою відповідної держави).

Розглядаючи дане положення Конвенції Г. Л. Цірат дійшов про­тилежного висновку. На його думку норма п. 1. ст. ЇХ Європей­ської конвенції не маг імперативного характеру. Однак далі він, тим не менш, вважає, шо під час розгляду державними судами України справ про скасування арбітражних рішень, винесених на території України, судам бажано застосовувати лише підстави, пе­редбачені положеннями Європейської конвенції, щоб уникнути випадків, коли скасоване в Україні арбітражне рішення виконува­лося б на території інших країн-учасниць цієї Конвенції .

Не заперечуючи проти слушності пропозиції Г. А. Цірата, за­уважу, що його думка про неімперативність положення п. 1 ст. IX Європейської конвенції не співпадає з точкою зору Пленуму Вер­ховного Суду України, який у п. 12 цитованої вище постанови від 24.12.1999 р. дійшов висновку про те, що «п. і зазначеної статті обмежує застосування статей V, 1 «е» Нью-Йоркської конвенції передбаченими в ньому випадками, що судам необхідно врахову­вати»".

10. Доречним буде зауважити, у зв'язку з розглядом цієї Кон­венції, що за її ст. IV створено компетентний орган (спеціальний комітет), а п. 6 ст. X Конвенції передбачається право Договірних Сторін нотифікувати у Генерального секретаря ООН список тор­гових палат та інших органів їх держави, голови яких будуть ни-конувати передбачені ст. IV функції. Відповідно до цього пункту Міністерство закордонних справ України нотою від 24.11.1993 р. повідомило Генерального секретаря ООН, шо у зв'язку з тим, що Всесоюзна Торгова Палата припинила своє існування, функції, що передбачені у ст. IV Європейської конвенції, де йдеться про здійс­нення арбітражного процесу, в Україні буде виконувати Торгово-промислова палата України.

11. Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійс­ненням господарської діяльності укладена 20.03.1992 р. у

_ Див.: Міжнародне приватне право. Актуальні проблеми.- С. 255. " Лин.; Постанови Пленуму Верховного Суду України (1963-2000). Офіційне видання: Том І.-С.32І.

576

м, Києві державами СНД. Україною ця Угода була ратифікована 19.12.1992 р. (набула загальної чинності 8.09.1993 p.).

За Угодою, з урахуванням вимог додаткової Угоди 1998 р. до неї, господарюючі суб'єкти кожної з держав-учасниць:

• користуються на території іншої держави-учасниці правовим і судовим захистом своїх майнових прав і законних інтересів на-рівнІ з господарюючими суб'єктами цієї держави;

• мають на території інших держав-учасниць право безпере­шкодно звертатися до судів, арбітражних, третейських судів і до інших органів, до компетенції яких належить розгляд відповідних справ, мають право виступати в них, подавати клопотання, заявля­ти позови та здійснювати інші процесуальні дії.

Держави-учасниці домовилися також (ст. 7) взаємно визнавати та виконувати рішення компетентних судів, які набрали чинності. Такі рішення у частині звернення виконання на майно відповідача підля­гають виконанню на території іншої держави-учасниці органами, призначеними судом або визначеними законодавством цієї держави.

В Угоді містяться вимоги, за якими приведення до виконання рішення, зокрема арбітражного, здійснюється за клопотанням за­цікавленої сторони. До клопотання додаються:

• належним чином засвідчена копія рішення щодо примусово­го виконання якого заявлено клопотання:

• офіційний документ про те, що рішення набрало чинності, якщо тільки це не випливає з тексту самого рішення;

• докази сповіщення іншої сторони про процес;

• виконавчий документ.

За ст. 9 Угоди у приведенні до виконання рішення може бути відмовлено на прохання сторони, проти якої воно спрямоване, ли­ше тоді, коли ця сторона надасть компетентному суду за місцем, де зазначене виконання вимагається, докази того, що:

а) судом держави-учасниці, до якої звернено клопотання про виконання, раніше вже було винесено рішення, що набрало закон­ної сили, у справі між тими ж сторонами, стосовно того самого предмета і на тій же підставі;

б) існує визнане рішення компетентного суду третьої держави-учасниці або держави, яка не є членом Співдружності Незалежних Держав, у спорі між тими ж сторонами, стосовно того самого предмета і на тій же підставі;

в) спір згідно з цією Угодою вирішено судом, який не є компе­тентним;

577

г) інша сторона не була сповіщена про процес;

д) сплинув трирічний строк давності пред'явлення рішення до виконання.

Домовлено також, що виші судові органи держав-учасниць Угоди регулюють всі спірні питання, що виникають у зв'язку з приведенням до виконання рішень компетентних судів.

Контрольні запитання

1. Які рішення міжнародного комерційного арбітражу підляга­ють судовому контролю та якими є підстави для скасування таких рішень?

2. Що розуміється під «втинанням» та «виконанням» арбітраж­ного рішення і які моделі визнання та виконання цих рішень Вам відомі?

3. Яким чином здійснюється визнання та виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу зд Нью-Иоркською конвен­цією 1958р.?

4. У чому полягають особливості визнання та виконання іно­земних арбітражних рішень за Європейською конвенцією 1961 p.?

5. Якими є основні положення Угоди 1992 р. в частині визнан­ня та виконання іноземних арбітражних рішень?