Глава 7 Фізичні особи

Як зазначає 3. В. Ромовська, чакони та наука зарубіжних країн віддавна називають громадян фізичними особами, тобто такими, які існують реально, фізично, як витвір природи, на відміну від юридичних осіб, які вважаються витвором закону. Причому, фі-чичні особи становлять найчисленнішу групу учасників цивільних правовідносин¹.

Для того, щоб фізична особа мала право стати учасником зазна­чених відносин взагалі та відносин у сфері МПрП, зокрема, вона повинна мати правосуб'єктність, котрою якраз і позначається здат­ність фізичної особи стати учасником цивільних відносин.

7.1. Правосуб'єктність фізичної особи

Правосуб'єктність фізичної особи - це правова категорія, зміст якої розкривається через такі поняття, як «правоздатність» та «діє­здатність» цієї особи.

І. Взагалі здатність мати права та обов'язки є категорією біоло­гічною, вона виникає у кожної людини з моменту народження саме завдяки тому, що певна особа народилася людиною. Право­вою ж категорією вона стає внаслідок того, що у сучасному суспіль­стві факт народження будь-якої людини потребує юридичного ви­знання. За таких умов може скластися враження, що правоздат­ність виникає у людини як наслідок зазначеного визнання, проте воно буде хибним. Справа в тому, що, згідно зі ст. 6 Загальної де­кларації прав людини (1948), кожна людина, де б вона не знаходи­лася, має право на визнання її правосуб'єктності". А от обсяг цієї правоздатності, тобто - її зміст безпосередньо залежить від того

Див.: Кодифікація приватного (цивільного) прана України / За ред. проф. А. Дрвгерякг— К.: Укр. центр правничих студій, 2000.- С. 124.

" Див.: Международные акты о правах человека. Сб-к документов- М.г Нор­ма Инфра-М, 1999.-С. 40.

157

правопорядку, в межах якої відповідне визнання було здійснено. Так, в одних правових системах громадянинові дозволяється мати будь-які права, що їх можна «розумом пізнати». В Інших - перелік цих прав може звужуватись чи розширюватись - залежно від різ­них, часто політичних міркувань¹. Типовим прикладом обмеження правоздатності є відомі праву деяких країн заборони отримувати у власність певні об'єкти господарювання.

Неважко бачити, що правоздатність - це, певною мірою, «па­сивна» категорія. Щоб її реалізувати, використати, особа повинна у той чи інший спосіб діяти. Здатність діяти в окреслених законо­давцем межах якраз і реалізується у вигляді такої правової катего­рії, як дієздатність, під якою розуміється здатність особи своїми діями набувати для себе цивільні права і самостійно їх здійснюва­ти, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання (ст. ЗО чинного ЦК України).

Таким чином, принциповою різницею між правоздатністю та дієздатністю є те, що правоздатність визнається державою, а діє­здатність визначається (створюється) нею.

2. Ця різниця має, з точки зору МПрП, вкрай суттєве значення. З того, про що йшлося вище, випливає, що у кінцевому підсумку правоздатність - це категорія, яка визначає обсяг прав, котрими може користуватися відповідна особа. З точки зору МПрП, питан­ня про цей обсяг у випадках встановлення державою меж право­здатності своїх власних громадян інтересу не викликає, бо це стосується проблеми прав людини, тобто входить до сфери міжна­родного публічного права. А от питання про те, як повинна визна­чатись правоздатність іноземця в державі перебування, входить до предмета МПрП безпосередньо.

Загальне правило щодо правоздатності фізичних осіб у МПрП зводиться до того, що межі застосування іноземних законів визна­чаються територіальними законами держави, де ця правоздатність буде реалізовуватись. Інакше кажучи, обсяг правоздатності завжди повинен визначатися не за lex patriae, а за принципом lex domicitii, оскільки будь-яка держава ніколи не надасть дозволу іноземцеві на здійснення ним на своїй території такого (хоча і передбаченого законодавством держави його громадянства) права, в існуванні якого вона відмовляє своїм власним громадянам. Яскравим при-

Див.: Кодифікація приватного (цивільного) права України.- С. ! 27.

І5Х

кладом правильності цього твердження е заоорона на здійснення права власності щодо вилучених в певній державі з цивільного обороту речей, які, втім, перебувають у вільному обігу в державі громадянства іноземця. З Іншого боку, збільшення обсягу право­здатності іноземця в державі перебування, порівняно з її обсягом у державі громадянства, скоріш за все, не викликає заперечень з бо­ку держави громадянства іноземця. У цьому зв'язку можна заува­жити, наприклад, що у колишньому СРСР право власності грома­дянина СРСР на землю чи промислові об'єкти, придбані за кордо­ном, якщо і не заохочувалось, то й ніколи не заперечувалось, наприклад - у спадкових відносинах, якщо такі об'єкти входили до складу спадщини.

Може, на зазначеному і не варто було б акцентувати увагу, якби у ч. 1 ст. 17 Закону від 23.06.2005 р. не містилася така норма: ви­никнення і припинення цивільної правоздатності фізичної особи визначається її особистим законом. Оскільки особистим законом фізичної особи (ч. 1 ст. 16 Закону) вважається право держави, гро­мадянином якої вона є, постають два запитання.

Перше: оскільки, як відомо, правоздатність виникає в момент народження фізичної особи і припиняється з її смертю, то що ма­ється на увазі під терміном «виникнення І припинення правоздат­ності»? Можна висунути припущення, що у даному випадку йдеться не про процедуру отримання правоздатності, а про її об­сяг. Але тоді виникає друге запитання: а що, обсяг правоздатності іноземця в Україні буде встановлено не правом України, а припи­сано їй іноземним законодавством?

Щоправда, завдяки успіхам процесу уніфікації у сфері прав лю­дини, подібні питання певною мірою втрачають свою актуаль­ність. До того ж можна зауважити, що в останньому випадку суддя завжди має право звернутися до застереження про публічний по­рядок. Проте в такому випадку, своєю чергою, постає нове запи­тання: безумовно, інститут застереження про публічний порядок виконує «страхову» функцію. Але чи слід тлумачити останню на­стільки широко, що вона повинна страхувати і випадки некорект­ного вживання термінів національним законодавцем?

3. Зовсім інша ситуація має місце з дієздатністю фізичної особи, яка встановлюється державою громадянства відповідної особи. Ні сама особа не має права прописати собі здатність здійснювати якісь дії, що не дозволяються правом держави її громадянства, ні будь-яка іноземна держава не може розширити межі дієздатності

159

такої особи, не втручаючись, при цьому, у внутрішні справи від­повідної держави. Саме тому, якщо щось подібне на практиці ви­никне, відносини стануть «шкутильгаючими». Наприклад, якщо шлюбна дієздатність в Іспанії або Колумбії становить для чолові­ків 14, а для жінок 12 років, то це зовсім не означає, що п'ятнадцятирічний український юнак, знаходячись у одній із за­значених держав, мас право вимагати реєстрації його шлюбу. А якщо, з якихось причин, це і матиме місце, то такий шлюб в Україні (і не тільки в ній) ніколи не буде визнано дійсним.

Із зазначеного випливає, що саме питання щодо дієздатності фі­зичної особи (оскільки вони залишаються переважно в компетенції відповідних національних законодавств) породжують у МПрП ко­лізійні проблеми. У найбільш загальному вигляді це стосується видів дієздатності (яка буває повною та частковою, загальною та спеціальною), підстав її виникнення, обмеження чи позбавлення і деяких інших. Дані питання якраз і отримали назву «статутних» І вони вирішуються шляхом встановлення у кожному із заінтере­сованих правопорядків правового статусу фізичних осіб. Проте в МПрП цей режим встановлюється не взагалі, а засновується на поділі всіх фізичних осіб на певні категорії, для кожної з яких окреслюється свій окремий режим¹ дієздатності.

Взагалі категорій фізичних осіб у МПрП три:

• національні фізичні особи (власні громадяни відповідної держави);

• іноземні фізичні особи (тобто ті, хто мають з точки зору цієї держави іноземне громадянство) та

• особи, котрі ніякого громадянства не мають.

4. Що стосується власних громадян відповідної держави, то їх правовий статус визначається виключно національним законодав­ством з урахуванням припущення, за яким у цьому законодавстві належним чином відтворені міжнародні стандарти з прав людини. Як зазначалось (див. гл. 4.4.1), ця форма зв'язку громадянина з власною державою у МПрП нерідко отримує екстериторіальну дію, що знайшло своє відтворення у відповідній (lex patriae) фор­мулі прикріплення.

5. У МПрП досить давно склався звичай, за яким особи без гро­мадянства «прив'язуються» до правопорядку тієї держави, на тери-

вои

Див.: Международное частное право: Учебник / Под ред. /" К. ДмитрІІч-б.-М.: Проспект. 2000.-С. 195.

горії якої вони постійно проживають (точніше тієї країни, в якій во­ни отримали доміцилій). На національному рівні цей звичай знахо­дить своє відображення у наданні зазначеним особам національного режиму, а в МПрП - у такій формулі прикріплення, як lex domicilii.

Зауважимо: подібне правило закріплено в законодавстві України (ч. З ст. 16 Закону ід 23.06.2005 p.): особистим законом особи без громадянства вважається право держави, у якій ця особа має. місце проживання, а за його відсутності - місце перебування. Видається, що дане правило викладено дуже вдало. По-перше, тому, що воно дозволяє, у випадках необхідності, відійти від критерію «місце проживання» і застосувати більш зрозумілий критерій «місцепере­бування». А по-друге,- і це головне,- критерій «місце проживан­ня» не обмежено вказівкою на «постійність», як це передбачалось у численних законопроектах.

Справа в тому, що питання про встановлення «постійності» проживання в Україні у нашому чинному законодавстві вкрай ускладнено. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про зовнішньоеконо­мічну діяльність» від 16.04.1991 p., що є нормою lex specialis, по­стійне місце проживання - цс місце проживання на території будь-якої держави не менш одного року фізичної особи, яка не має по­стійного місця проживання на території інших держав і має намір проживати на території цієї держави протягом необмеженого строку, не обмежуючи таке проживання певною метою, і за умови, що таке проживання не є наслідком виконання цією особою служ­бових обов'язків або зобов'язань за договором (контрактом)¹. Без­перечно, будь-якому іноземцю буде вкрай важко довести наявність всіх складових цього визначення для отримання передбаченої да­ним законом посвідки на постійне проживання.

До речі, подібні складнощі у вирішенні питань з місцем прожи­вання іноземця, хоча і є вкрай небажаними, існують у всіх право-порядках. Так, В. Л. Толстих дійшла висновку: проблема визна­чення постійного місця проживання для цілей МПрП сьогодні у доктрині не вирішена². Може, саме тому у деяких правових систе­мах вироблено навіть спеціальне поняття - «доміцилій за похо­дженням», під яким розуміється доміцилій, який на час народжен-

, Див.: Закони України. Том !.- К.. Ін-т законодавства ВРУ, 1996.-С. 336.

Див.. Толстых К. Л. Коллизионное реіулирование в международном част-°'"' ^пР^аве: проблемы толкования и применения раздела VII части третьей ГК Ф.-М.: Спарк, 2002-С. 139.

160

161

ня дитини мав її батько. Саме цьому завдячує своїй появі відоме англійське прислів'я: як не існує людини без тіні, так і не буває англійця без доміцилію. Це певною мірою сприяє вирішенню про­блем, які у інший часіб залишаються такими, що не розв'язуються.

6. Великих ускладнень у з'ясуванні правового статусу цих двох категорій осіб, внаслідок сталості зазначених рішень, як правило, не виникає. Значно складнішим є питання про правовий статус іноземців (іноземних фізичних осіб) у межах того чи іншого пра­вопорядку. Воно у кожному випадку, знов-таки, вирішується від­повідним сувереном, але з урахуванням тієї класифікації інозем­ців, яка в даному конкретному правопорядку запроваджена, Як зазначає у цьому зв'язку Г. К Дмитрієва, сучасному МПрП прита­манний диференційований підхід до фізичних осіб, які перебува­ють у межах юрисдикції відповідної держави, що полягає, по-перше, у їх поділі на відповідні категорії і, по-друге,- у встанов­ленні певного правового режиму для кожної із них .

Мабуть, всі законодавства світу класифікують іноземних гро­мадян на такі три категорії:

• іноземці, які постійно проживають на відповідній території;

• тимчасово прибулі іноземці та « біженці.

У цій послідовності ми і розглянемо питання про особистий

статус іноземних фізичних осіб.