21.2. Правове регулювання спадкових відносин

1. Складність уніфікації зазначених вище та інших розбіжнос­тей у національному регулюванні спадкових відносин, які відріз­няються значним консерватизмом², зумовлює не досить велику кількість міжнародних договорів у цій сфері. На універсальному рівні можна назвати такі конвенції:

• Гаазька конвенція про колізії законів стосовно форми спад­кових розпоряджень від 5.10.1961 р.

• Гаазька конвенція про міжнародне управління спадковим майном від 2.S0.1973 р.⁴ та

• Вашингтонська конвенція, що передбачає уніфікований за­кон про міжнародний заповіт від 26.10.1973 р,

Україна в жодній із зазначених конвенцій участі не бере.

Тільки перша з цих конвенцій набрала чинності (біля тридцяти держав-учасниць). У ній, в інтересах спадкодавця, перелічено цілу низку правопорядків, за приписами яких щодо форми може бути складеним спадкове розпорядження¹'. Зокрема його може бути складено у формі, передбаченій законом:

• місця укладення заповіту (lex loci actus)',

• держави, громадянином якої був заповідач на момент укла­дення заповіту або смерті;

• держави місця проживання в час укладення заповіту або смерті;

• держави, в якій заповідач мав постійне місце проживання в час укладення заповіту або смерті.

Що стосується успадкування нерухомого майна, то достатньо, щоб заповіт відповідав вимогам закону місця знаходження неру­хомості (lex situs).

Конвенцією встановлено, що питання про те, чи мав заповідач доміцилій в тій чи іншій державі, вирішується за правом відповідної

Див.: Попов А. А Цит. праця.- С. 158. " Див.: Международное частное право: Учебник для вузов.- С. 415.

Див.: Международное частное право: Сборник документов. - С. 664-667. ⁴ Див.. Там само.- С. 684-694. 'Див.: Кох X., Магнус У., Вчнклчр фон М&ренфельс П. ЦиІ. праця,- С. 123.

43!

держави, та передбачено право держав не застосовувати уніфікова­ний закон у випадку, коли він суперечить їх публічному порядку.

Незважаючи на те що Вашингтонська конвенція не набрала чинності (а для цьото достатньо, щоб всього п'ять держав стани її учасницями), положення цієї Конвенції в цілому схвально сприй­маються у доктрині МПрП. Зокрема Л. Г. Варшоломгдзе зазначає, що встановлена нею міжнародна форма заповіту в цілому відпові­дає двом основним вимогам: не порушує національного законо­давства договірної країни і дає максимальні гарантії заповідачеві щодо його волевиявлення. По-перше, міжнародний заповіт гарантує правову захищеність заповідача шляхом усунення про­блеми пошуку застосовного права серед країн, що прийняли його. По-друге, заповідач, обравши цю форму, може бути впевненим у тому, що вона буде визнана чинною в усіх договірних країнах. По­трете, виключається відмова від міжнародного заповіту, якщо він укладений за формальними вимогами іноземної держави. Нарешті, важливою практичною перевагою міжнародного заповіту є те, то він може складатися будь-якою мовою .

2. Дещо успішнішими с уніфікації спадкових норм, здійснені на регіональному рівні, серед яких найвідомішими, знов-таки, зали­шаються Кодекс Бустамантс (1928) та Мінська конвенція (1993).

У кодексі Бустамантс регулюванню спадкових відносин при­свячено глави III-V Розділу III, в яких містяться норми щодо ус­падкування взагалі, про заповіти та про процедуру успадкування. Загальним (ст. 144) є правило, за яким успадкування як за законом, так і за заповітом, включаючи питання призвання до успадкуван­ня, розміру спадкових зборів та матеріальної дійсності спадкових розпоряджень, будуть регулюватись, за встановленими Кодексом винятками, особистим законом спадкодавця незалежно від харак­теру майна та місця його знаходження².

Що стосується Мінської конвенції, то в ній, перш за все, вста­новлено принцип рівності успадкування громадян Договірних Сторін як за законом, так І за заповітом, на територіях інших Дого­вірних Сторін (принцип національного режиму). Право на успад­кування рухомого майна визначається за законодавством Договір­ної Сторони, на території якої спадкодавець мав своє останнє постійне місце проживання, а щодо нерухомого майна - законо-

¹ Див.. Міжнародне приватне право. Актуальні проблеми,- С. 112.

' Див.: Международное частное право; Иностранное тконодательство. С. 765.

432

давством Договірної Сторони, на території якої це майно знахо­диться. Здатність особи до укладення та скасування заповіту, а та­кож форма заповіту та його скасування визначаються правом тієї країни, де спадкодавець мав місце проживання в момент складен­ня акту. Проте, заповіт чи його скасування не можуть бути визнані недійсними через недотримання форми, якщо вона задовольняє вимогам права місця його складення.

За Конвенцією у справах про успадкування рухомого майна компетентними є установи Договірної Сторони, на території якої мав місце проживання спадкодавець у момент смерті, а щодо не­рухомого майна - установи Договірної Сторони, на території якої цс майно знаходиться.

3. Питанням успадкування присвячена книга шоста чинного ЦК України. Головні положення цієї книги зводяться до такого.

Спадкуванням визнається перехід прав та обов'язків (спадщи­ни) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців), і воно здійснюється за заповітом або за законом. Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні осо­би, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після від­криття спадщини. Спадкоємцями за заповітом можуть бути також юридичні особи та Інші учасники цивільних відносин.

Цивільним законодавством передбачено певний пріоритет запо­віту, оскільки встановлено, що право на успадкування мають особи, визначені у заповіті, І тільки у разі його відсутності, визнання не­дійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спад­коємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право спадкування за законом одержують особи, зазна­чені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. На думку наших дослідни­ків, це пояснюється тим, що заповіт безпосередньо пов'язаний із правом приватної власності - правом розпорядження¹.

Кодексом детально регулюються питання усунення від права на спадкування та ті, що пов'язані з особливостями майна, яке входить до складу спадщини (земельні ділянки, суми заробітної плати і т. ін.).

4. Окрема глава (85) присвячена у Кодексі спадкуванню за запо­вітом, під яким розуміється особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Заповідач може призначити своїми спадко­ємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у

¹ Див.: Кодифікація приватного (цивільного) права України,- С. 280.

433

нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин, або, без зазначення причин, позбави­ти права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за за­коном (окрім осіб, які мають право на обов'язкову частку у спад­щині), а також зробити у заповіті заповідальний відказ.

Право на обов'язкову частку у спадщині (половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за чаконом) мають неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непраце­здатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки.

Подружжя маг право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності (так званий спадковий договір). До речі, у вітчизняній літературі відзначається, що спадковий договір е давнім цивІлістичним інститутом, відомим законодавству багатьох європейських країн. Основна правова суть спадкового договору, укладеного подружжям з третьою особою, полягає у переході права на спадкування до тих осіб, які визначені за спільною волею подружжя, і водночас у збереженні для того з подружжя, кому судилося померти останнім, звичних для нього умов життя. Запроваджується своєрідне двоступеневе спадкування: після смерті одного з подружжя спадщина переходить до другого. А після його смерті - до тих, х го визначений у заповіті .

Заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складання, має бути особисто підписаний заповідачем І посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами у встановленому Кодексом порядку. Законом гарантуєть­ся таємниця заповіту або його скасування (яке може бути зроблене заповідачем у будь-який час).

Виконання заповіту здійснюється або особою, якій це доручено за­повідачем, або яка призначена нотаріусом за місцем відкритгя спад­щини, якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо ви­конавець заповіту відмовився від виконання заповіту чи був усунений від його виконання і якщо цього потребують інтереси спадкоємців.

Що стосується спадкування за законом, то воно здійснюється по­чергово, коли кожна наступна черга спадкоємців одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усу­нення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від ЇЇ прийняття, за окремими винятками, передбаченими ст. 1259 Кодексу. Встановлені наступні черги спадкоємців за законом:

Див.: Кодифікація приватного (цивільного) права України.- С.

434

• v першу черіу право на спадкування мають діти спадкодавця (у _Тому числі усиновлені або зачаті за жичтя спадкодавця та народжені після його смерті), той з подружжя, який його пережив, та батьки;

• у лругу чергу це право мають рідні брати та сестри спадко-чавця, його баба та дід як з боку батька, так І з боку матері;

• у третю чергу право на спадкування мають рідні дядько та тітка спадкодавця;

• у четверту чергу спадкують особи, які проживали зі спадко­давцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини (день смерті особи або проголошення її померлою);

• у п'яту чергу це право отримують інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно (причому родичі ближ­чого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення) та утриманці спадкодавця, що не були членами його сім'ї.

Кодексом встановлено спадкування за правом представлення (за померлого родича), визнана рівність часток спадкоємців за за­коном та право спадкоємців укладати між собою угоду щодо зміни розміру частки у спадщині когось Із них. Прийняття спадщини або презюмується (щодо осіб, які постійно проживали зі спадкодав­цем), або здійснюється за спеціальною заявою до нотаріальної контори протягом шести місяців з часу відкриття спадщини.

6. За відсутності належних широко визнаних уніфікацій, право­ве врегулювання відносин у сфері спадкування, як і в інших сфе­рах, що охоплюються МПрП, здійснюється за допомогою колізій­ного методу. На практиці найбільш застосовними колізійними прив'язками є такі:

• особистий закон спадкодавця (як закон громадянства, так І закон доміцилію);

• закон місця знаходження майна;

• закон місця смерті спадкодавця.

Що стосується нашого колізійного регулювання, то воно, мабуть, завдяки особливостям відносин, є одним із самих повних. Ним пе­редбачається, по-перше, що іноземні громадяни в нашій державі у ^сфері спадкування користуються безумовним національним режи­мом. По-друге, визнаються всі спадкові права громадян України, які виникли на підставі відповідних іноземних законів.

Окрім того:

(') Українські нотаріуси вчинюють акти та посвідчують докуме­нти, які є необхідними для здійснення відповідних прав. Для цього

435

вони як приймають та розглядають документи, складені відповідно до вимог Іноземного права, так і складають засвідч у вальні написи у такій формі, якщо тільки цс не протирічить основам встановленого в Україні правопорядку (ст. 98 Закону України «Про нотаріат»)'.

(2) Судові органи України встановлюють факти існуючих ро­динних відносин, необхідні для здійснення спадкоємства за інозем­ним законом, які тепер вже відомі і чинному ЦК, такі, наприклад, як споріднення типу «дядько - племінник» або навпаки.

(3) Наші співвітчизники мають право на консульський захист своїх спадкових прав, що виникли закордоном. За наявності відпо­відної консульської конвенції консул України може, наприклад, прийняти за кордоном спадкове майно для передачі його спадко­ємцю в Україні.

7. Власне колізійні питання спадкування містяться в розділі X Закону від 23.06.2005 р. Згідно зі ст. 70 спадкові відносини (з ура­хуванням положень статей 71 та 72 цього Закону, які наводяться нижче) регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання, якщо спадкодавцем не обрано в запові­ті право держави, громадянином якої він був. Вибір права спадко­давцем буде недійсним, якщо після складання заповіту його гро­мадянство змінилося.

У наступній статті Закону встановлено цілком логічне, з точки зору МПрП, правило: спадкування нерухомого майна регулюється правом держави, на території якої знаходиться це майно, а майно, яке Підлягає державній реєстрації в Україні,- правом України.

Нарешті, здатність особи на складання і скасування заповіту, а також форма заповіту і акта його скасування визначаються правом держави, у якій спадкодавець мав постійне місце проживання в мо­мент складання акта або в момент смерті. Заповіт або акт його ска­сування не можуть бути визнані недійсними внаслідок недодержан­ня форми, якщо остання відповідає вимогам права місця складання заповіту або права громадянства, або права звичайного місця пере­бування спадкодавця у момент складання акта чи в момент смерті, а також права держави, у якій знаходиться нерухоме майно.

8, Як вже зазначалося, для України є чинними двосторонні до­говори про взаємну правову допомогу, в яких Інколи містяться і положення стосовно успадкування. Однак, вони не відрізняються одноманітністю, внаслідок чого у кожному окремому випадку по-

гребують спеціального вивчення. Наприклад, хоча як Україна, так і Молдова є учасниками Мінської конвенції 1993р., вони 27,05.1993р. уклали між собою договір про взаємну правову до­помогу, у ст. 37 якого міститься рішення щодо успадкування ру­хомого майна, яке відрізняється від правила Мінської конвенції, а саме: правові відносини в галузі успадкування рухомого майна ре­гулюються законодавством тієї Договірної Сторони, громадяни­ном якої був заповідач в момент смерті. А далі міститься взагалі відсутня у Мінській конвенції норма, практичну значимість якої важко переоцінити: визначення типу майна, що входить до складу спадщини, тобто того, є воно рухомим чи нерухомим, регулюється законодавством тієї Договірної Сторони, на території якої знахо­диться це майно'.