17.1, Міжнародний переказ коштів

і. Це найпростіша форма міжнародних розрахунків. Вона за­стосовується, переважно у випадках разових платежів за контрак­том, платежів у зв'язку із задоволенням претензій щодо якості, | вимог стосовно неустойки, відсотків річних тощо'.

346

Міжнародний (або міжнародний банківський - remittance) пере­каз, який ще нерідко позначають як міжнародний кредитний пере­каз, являє собою таку форму розрахунків, за якою банк (банк пере-казника) виконує, згідно з договором та за обумовлену винагороду, від імені та за дорученням особи, рахунок якої є у даному банку, переказ грошових коштів в інший банк (банк бснефіціара) на ко­ристь особи, зазначеної у дорученні (бенефіціара).

З правової точки зору міжнародний переказ складається з трьох, певною мірою самостійних, етапів, а саме:

• доручення переказника своєму банку (договір доручення);

• доручення банку-переказника банку бенефіціара, яке супрово­джується власне переказом коштів. За своєю суттю це доручення є наказом банку-переказника своєму контрагентові здійснити платіж;

• виконання доручення банком бенефіціара шляхом зараху­вання коштів на рахунок бенефіціара чи в Іншій обумовлений спо­сіб та повідомлення заінтересованих осіб про зазначене виконання.

До речі, якщо між банком переказника і банком бенефіціара відсутні прямі зв'язки, виконання здійснюється за допомогою бан-ку-посередника, з яким банк переказника укладає окрему угоду про надання відповідних послуг.

2. Як вже зазначалось, міжнародні розрахунки нерідко супрово­джуються різними ризиками. У випадках застосування даної фор­ми розрахунків цими ризиками можуть бути:

а) ризик неплатежу покупця, який обумовлюється, головним чином, його відмовою сплатити борг або неплатоспроможністю;

б) ризик держави покупця виникає як наслідок можливого введення в його державі обмежень валютного характеру.

Відомими засобами попередження цих двох видів ризиків, які зазвичай обумовлюються у тексті відповідного договору, є:

• отримання достовірної інформації про особу покупця та стан його комерційної діяльності;

• попередня оплата поставок (хоча вона, в свою чергу, може Інколи призвести до ризику непостачання цього товару);

• постачання товару партіями та

• страхування на випадок неплатежу;

в) транзитний ризик, тобто ризик втрати чи пошкодження то­вару в процесі його доставления покупцеві.

Засобами попередження цього ризику є:

• використання спеціалізованих експедиційних контор і

347

г) курсові ризики, шо виникають внаслідок падіння курсу ва­люти договору (валюти ціни).

Єдиним засобом для уникнення таких ризиків є обрання стійкої валюти платежу, коли ціна договору (контракту) вираховується і сплачується в цій стійкій валюті за її курсом у відношенні до ва­люти коніракту ча реально існуючим на момент здійснення плате­жу курсом (див. гл. 12.4.6).

3. Взагалі будь-які форми розрахунків, у тому числі розрахунки за допомогою міжнародного переказу коштів, здійснюються, перш за все, з урахуванням застосовуваних норм національного законодав­ства та згідно з розробленими банками правилами та звичаями. Проте, певні рекомендаційні акти в цій сфері все ж існують. Це, перш за все:

• Правове «Руководство» ЮНСІТРАЛ про електронний пере­каз коштів (1987);

• «Руководство» Міжнародної торгової палати стосовно між­народного міжбанківського переказу коштів Іа компенсації (1990);

• Типовий закон ЮНСІТРАЛ про міжнародні кредитні перека­зи (1992).

Особливе значення серед цих документів має Типовий закон ЮНСІТРАЛ, прийнятий 14.05.1992 р. на XXV сесії Комісії як мо­дель для розроблення державами відповідного національного за­конодавства. До речі, на його підставі було розроблено прийняту 27.01.1997 р. спеціальну Директиву ЄС з цього ж приводу.

Типовий закон регулює міжнародні перекази, що здійснюються за платіжними дорученнями тоді, коли банк-переказник та банк-отримувач знаходяться в різних державах. При цьому, під платіж­ним дорученням розуміється безумовний наказ переказника, неза­лежно від його форми, банку-отримувачу передати у розпоря­дження бенсфіціара встановлену чи ту, шо підлягає встановленню, грошову суму.

Кредитний переказ, згідно з Типовим законом, включає цілий ряд банківських операцій, що здійснюються з метою передачі ко­штів у розпорядження бенефіїїіара, починаючи з надання платіж­ного доручення «переказодавцем» і закінчуючи акцептом цього доручення банком бенефіціара в інтересах отримувача коштів.

Згідно з цим законом, банк бенефіціара виконує платіж за влас­ний кошт. Після цього він отримує право здійснити відшкодування шляхом:

• списання коштів з рахунка банку-переказника (або, у відпо­відних випадках, банку-посередника) у своєму банку;

• зарахування коштів на свій рахунок в банку-переказнику (банку-посереднику);

• зарахування коштів на свій рахунок у третьому банку.

До речі, у подальшому ЮНСІТРАЛ запропонував до тексту Ти­пового закону проект колізійної норми такого змісту: права та обов'язки, шо випливають з платіжного доручення, регулюються правом, яке обрали сторони договору, а за відсутності такої домов­леності застосовується право держави банку-отримувача платежу.

4. Що стосується регулювання питань, пов'язаних зі здійсненням розрахунків із застосуванням платіжних доручень, то у новому ЦК України йому присвячено спеціальний параграф (§ 2) глави 74. Ос­новні положення даного параграфа зводяться до наступного.

За платіжним дорученням (ст. 1089 ЦК) банк зобов'язується відповідно до доручення платника за рахунок грошових коштів, що розміщені на його рахунку у цьому банку, переказати певну грошову суму на рахунок визначеної платником особи (одержува­ча) у цьому чи в іншому банку у строк, встановлений законом або банківськими правилами, якщо інший строк не передбачений до­говором або звичаями ділового обороту. Новелою у цьому відно­шенні є те, що зазначені положення можуть застосовуватися, за певних умов, навіть до осіб, які не мають рахунка в цьому бан­ку. Встановлено також, що зміст і форма платіжного доручення та розрахункових документів, що надаються разом з ним, мають від­повідати вимогам, встановленим законом і банківськими прави­лами.

Банк, що прийняв платіжне доручення платника, повинен пере­рахувати відповідну суму банку одержувача для її зарахування на рахунок особи, визначеної у платіжному дорученні, та повинен негайно інформувати платника на його вимогу про виконання пла­тіжного доручення. Порядок оформлення та вимоги до змісту та­кого повідомлення встановлюється законом, банківськими прави­лами або договором між банком і платником.

У ст. 344 ГК України міститься спеціальна стаття про міжна­родні розрахункові операції, де зазначено, що суб'єктами міжна­родних розрахунків с експортери, імпортери і банки, які вступають У відносини, пов'язані з рухом товаророзпорядчих документів та операційним оформленням платежів. Міжнародні розрахунки ре-^['У-тюються нормами міжнародного нрава, банківськими звичаями І правилами, умовами зовнішньоекономічних контрактів, валютним іаконодавством країн - учасниць розрахунків. Порядок розрахун-

348

349

ків і ведення банківських рахунків встановлюється договорами, що укладаються уповноваженими на це банками.

Встановлено також, що міжнародні розрахунки здійснюються через установи банків, між якими г кореспондентські відносини (банки, що мають домовленість про проведення платежів та розра­хунків за взаємним дорученням)- Наскільки можна зрозуміти зако­нодавця, це правило виключає можливість виконання платіжного доручення кліснта у випадках, коли його може здійснити лише банк, з яким той національний банк, в якому клієнт має рахунок і тому дає доручення, не має кореспондентських відносин з банком бенсфщіара. Але тоді залишається не зовсім зрозумілим співвід­ношення цього правила з вимогами ч. 2 ст. 1091 ЦК України, в якій зазначено, що банк має право залучити інший банк (виконую­чий банк) для виконання переказу грошових коштів на рахунок, визначений у дорученні клієнта.