4.5. Закон, вбраний особами, які укладають угоду (lex voluntatis)

Дана формула прикріплення займає в МПрП особливе місце, а тому вона потребує спеціального розгляду.

Ідея автономії волі, висунута Дюмуленом, розроблена Савіньї й широко дискутована в сучасній науці, лежить сьогодні в основі диспозитивних норм МПрП^:. Наприклад, у ч. 1 ст. 569 ЦК України 1963 р. було зазначено, що права і обов'язки сторін за зовнішньо­торговельною угодою визначаються за законом місця її укладення, якщо інше не встановлено погодженням сторін.

!. Коли мова йде про автономію волі, то перше питання, яке слід вирішити, таке: що являє собою домовленість сторін про ви­бір права, яке підлягає застосуванню до їх взаємних вІдносин,-принцип права чи звичайну формулу прикріплення? Щодо цього в МПрП існують різні точки зору.

Наприклад, А. А. Лунц досить категорично зауважив: «Автоно­мія волі є не джерелом колізійного права, а однією з колізійних норм або одним з колізійних інститутів права, встановлених внут­рішнім правопорядком держави чи її міжнародними угодами» . Проте сучасні автори, такі, як М. Ю. Саранський, посилаючись на Преамбулу Резолюції «Автономія волі в міжнародних контактах між фізичними та юридичними особами», що була прийнята Ін-

" Див.: Лупц Л. А. Цит. праця.- С. 231-232. ² Див.: КІІсіІІІ В. /. Цит. праця.- С. 225. Див.: Луни А. А. Цит. праця,- С. 2!2-213.

ститутом міжнародного права на Базельській сесії 1991 p., схиля­ються до визнання автономії волі як фундаментального принципу МПрП¹. До речі, і українські автори останнім часом схиляються до подібної точки зору". Може саме тому в Законі від 23.06.2005 р. автономія волі визначена як «принцип, згідно з яким учасники правовідносин з іноземним елементом, можуть здійснити вибір права, що підлягає застосуванню до відповідних правовідносин».

Тим часом залежно від відповіді на зазначене питання суттєво змі­нюються вимоги щодо форми угоди, в якій lex voluntatis реалізовано. Торкаючись даної проблеми, В. Л. Толстих розмірковує таким чином.

Якою не була б сутність автономії волі, нею регулюються відно­сини суду і сторін. Такі відносини за своєю природою є процесуа­льними і, як і будь-які процесуальні відносини, повинні регулюва­тись правом держави суда. Звідси висновок: угода сторін про вибір права повинна регулюватися правом країни суду в частині правових наслідків дії цієї угоди. Форма та дійсність угоди про вибір права регулюються правом, що застосовується до основного договору. Все цс дало підставу дійти висновку, за яким правовий режим угоди про вибір права подібний до правового режиму арбітражної угоди'. Однак даний висновок не видається безспірним, бо, як відомо, арбіт­ражне застереження визнається автономною угодою і до неї у арбіт­ражному процесі висуваються вимоги, що не збігаються з вимогами до основного контракту (докладніше про це див. гл. 26.5).

2. Подальше питання стосується меж припустимості застосу­вання автономії волі.

Взагалі у доктрині відзначається, що «автономія волі» - це умо­вне поняття, оскільки держава залишає за собою право самостійно встановлювати законодавчими актами випадки, в яких сторонам може надаватися можливість вибору закону, що застосовується . Проте: чи є абсолютно вільним вибір права сторонами за межами встановлених національними законодавцями заборон на реаліза­цію даного колізійного принципу?

Мабуть, єдиною безспірною вимогою у цьому відношенні буде та, за якою сторони, які за взаємною угодою здійснюють вибір

94

' Див.: Международное частное право: современная практика / Сб-к статей под уд. М. М. Богуславского и А. Г. Светланова- М.: ТОН-Остожье, 2000.- С. 96.

Дия.: Кодифікація приватного (цивільного) права України •' За рея. мроф. ерти А. С.- К.: Укр. центр правничих студій, 2000.- (J. 293. " Див.: Толстых В. Л. Цит. праця.- С. 58. Див., наприклад: КІІсі.Іь В. 1. Цит. праця.- С. 92-93.

95

права, можуть підпорядкувати свої відносини лише дійсно існую­чому правопорядку, оскільки вочевидь безглуздим видається рі­шення сторін про підпорядкування їх взаємних відносин, напри­клад, стародавньому римському праву. Подальші конкретизації пропозицій щодо права, яке сторони можуть обрати для врегулю­вання своїх відносин, одностайністю не відзначаються.

Одні дослідники, як, наприклад, А. С. Довгерт, вважають, що у таких випадках сторони не обмежуються вибором права конкрет­ної країни. Вони можуть обрати для регулювання правовідносин гіпотетичне право будь-якої країни світу, у тому числі право краї­ни, яке не має зв'язку з правовідносинами¹. Інші вчені висловлю­ються більш обережно, вважаючи, що необмежене застосування даного правила може призвести до юридичного абсурду: напри­клад, контракт, який за всіма ознаками має італійську природу, за примхою сторін підпорядковується перувійському праву . У зв'яз­ку з цим М. М. Богуславський зазначає, що в ряді держав діє принцип локалізації відповідного договору: сторони можуть віль­но обрати право, проте тільки таке, яке пов'язано з даною угодою³.

Дотримуючись, у принципі, такої ж точки зору. В. Л. Толстих не без підстав зазначає, що законодавець не може надати сторонам договору абсолютну свободу вибору. Це суперечило б сутності права і сутності держави. Вибір права, таким чином, повинен бути обмежений правовими системами, які мають відношення до дого­вору. У наданні можливості такого вибору можна бачити вияв принципу співробітництва сторін і суду. Проте, якщо суд не пови­нен застосовувати право, шо не є близьким до договору, сторони також не повинні цього робити"¹.

Однак далі, торкаючись ситуації, коли вибір права може блоку­вати в такому випадку укладення угоди, вона все ж погоджується з тим, що компромісним варіантом для сторін може бути можли­вість вибору «рівновіддаленого» правопорядку, тобто такого, з яким жодна сторона не пов'язана і положення якого сторони рів­ною мірою не знають^:).

Більш-менш сталою є вимога, за якою воля сторін, що снрямо-

¹ Див.: Міжнародне приватне право. Актуальні проблеми.- С. 23. ' Див.: Там само,- С. 161.

³ Див.: Ku.-yc,iaiscKiKi М. М. Цмт. праця.-- С 200.

⁴ Див.: Толстых В. Л. Цю. праця.- С. 54. '" Див.: Там само.

вана на вибір компетентного права, повинна бути явно вираже­ною або без будь-якого сумніву випливати із обставин справи. Важливість цієї вимоги підкреслено X. Шаком таким чином: суд не повинен задля своєї зручності перетворювати незнання сторін у передбачуваній згоді на застосування lexfori. До речі, зазначена вите вимога закріплена і в Законі від 23.06.2005 р. (ч, 2 ст. 5), де зазначено, що вибір права має бути явно вираженим або прямо ви­пливати з дій сторін правочину, умов правочину чи обставин спра­ви, які розглядаються в їх сукупності, якщо інше не передбачено законом. Проте неважко помітити, шо ця вимога може тлумачи­тись досить широко, і це часто знаходить свій прояв у судовій практиці. Наприклад, заДайсі, при встановленні права, притаман­ного даному договору, дослідження намірів сторін насправді є до­слідженням не дійсних намірів X і А, бо таких намірів, можливо, ніколи не існувало взагалі, а дослідженням волі, яку висловили б розумні люди, якби вони перебували у стані X і А, якби тільки увага таких розумних людей була звернена на обставини, на які X і А уваги не звернули".

3. Якщо історично lex voluntalix застосовувався лише в межах зобов'язального статуту, то у сучасному МПрП спостерігається тенденція щодо розширення меж його застосування, перетворення його у більш гнучкий інструмент регулювання цивільних відносин шляхом закріплення в універсальних міжнародних договорах, за­стосування його як головного порівняно з іншими формулами прикріплення тощо. До речі, В. П. Звєков наводить цікаві випадки застосування даного правила до шлюбних контрактів, стосовно успадкування та деліктних зобов'язані. Можна зауважити, що такі приклади відомі і нашій державі.

Однак дана тенденція певною мірою обмежується вимогою підпорядкування відносин сторін дії тільки нормам одного право­порядку. Втім, в обраному правопорядку можуть міститися такі імперативні правила, які зовсім не влаштовують ті сторони, що укладають між собою відповідну угоду. Як вважається, певною реакцією на подібну ситуацію є концепція «юридичної біотехно-логії», сутність якої зводиться до можливості «розщеплення» пра­вочину і підпорядкування його частин різним правовим системам.

' Див.: Шок X. Цит. праця.- С. 304.

"Див.: Dicey and Morris. Conflict of Laws.- London. 1967.-C. 693.

' Див.: Звсков В. П. Ци г. праця.- С. I 10.

96

97

Дана концепція сприйнята й Законом від 23.06.2005 р. За ним (частини 3 і 4 ст. 5) вибір права може бути здійснений щодо пра-вочину в цілому або його окремої частини. Вибір права щодо окремих частин правочину повинен бути явно вираженим.

Тим часом, дана концепція викликає обгрунтовану критику¹. Зазначається, зокрема, що її прихильники так і не спромоглись да­ти належним чином обгрунтовану відповідь на наступне запере­чення: «І якщо всю колізійну систему побудовано на принципі не­обхідності вибору одного правопорядку, чому Інститут автономії волі, що випливає з колізійного права, повинен містити винятки з цього принципу? Якщо ми допускаємо біотехнологію у випадку автономії волі, це означає, що її слід допускати і при застосуванні колізійних норм»².

Щоправда, її прихильники також спираються на ґрунтовні аргу­менти. Наприклад, А. С. Довгерт свідчить, що зазначена концепція сприйнята законодавцями багатьох країн (Чехія, Словаччина, США) і застосована на міжнародному рівні (Римська конвенція 1980р.)³. Взагалі він дійшов висновку, за яким у проекті української кодифі­кації МПрП передбачаються більмі повні приписи щодо інституту автономії волі та значно розширено сферу йото застосування⁴. Хо­тілося б сподіватись, що їх відтворення в Законі від 23.06.2005 р. буде здатне дещо покращити ту сумну ситуацію, яку констатував інший вітчизняний дослідник - С. В, Ґусєв, зазначивши: «Колізій­не законодавство України, яким суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності керуються при обранні права, що застосовується до міжнародних комерційних договорів, укладених ними з іноземни­ми контрагентами, на нашу думку, далеке від юридичної доверше­ності. Бракує точності І виваженості положенням, згідно з якими будь-який такий контракт має у кожному разі відповідати законо­давству України, або може визнаватися нечинним тому, що не від­повідає цьому законодавству. Хоча надзвичайно деталізований виклад окремих положень навіть у нових нормативних актах України, що регулюють укладення контрактів у певних галузях цивільного обігу (міжнародна купівля-продаж, оренда, лізинг,

¹ Даний термін, як вважаться, введено у науковий обіг А. А. Рубановим, який одночасно, шддав відповідну концепцію слушній критиці (Див.: Толс­тых В. Л. Цит. праця.- С. 52).

" Див.: Толстых В. Л. Цит. праця.- Г. 53.

¹ Див.; Міжнародне приватне право. Актуальні проблеми.- (J. 24. Див.: Кодифікація приватного (цивільного) права України.- С. 23.

98

застава), необхідність дотримання казуїстичних імперативних ви­мог внутрішнього законодавства, зводять нанівець декларацію про можливість обрання сторонами контракту Іноземного права, що підлягає застосуванню» .