6. Порівняльні переваги і торгові умови: порівняння двох підходів

Ми ознайомилися з двома дуже різними підходами до теорії зовнішньої торгівлі. Згідно з першим підходом, країна спеціалізується на виробництві тих товарів, щодо яких вона має порівняльну цінову перевагу.

Якщо розглядати країну, що розвивається, то відповідно до цього підходу вона повинна спеціалізуватися на трудомісткій продукції, тобто на сировині, на сільськогосподарській продукції та на продукції масового виробництва. З іншого боку, в питаннях 3 і 4 цієї теми у порівняльно-статичному аналізі було показано, що торгові умови країни, що розвивається, можуть з часом погіршитись, і тоді вона повинна експортувати ті товари, ціни на які зростають, та імпортувати ті товари, ціни на які спадають або не дуже зростають. Якщо взяти до уваги наші роздуми про еластичність, то країна, що розвивається, не повинна б спеціалізуватися саме на сировині та сільськогосподарській продукції.

Таким чином, обидва підходи зводяться до суперечливих економіко-політичних рекомендацій. Щоправда, ця неузгодженість виникає тому, що ми, використовуючи теорію порівняльних переваг, не врахували її статичну природу та порівнювали лише економіки двох країн на певний момент. Зі зміною умов виробництва та попиту змінюється і спеціалізація, тому порівняльна перевага та спеціалізація мають бути визначені заново.

Протиріччя зникне, якщо теорія порівняльних переваг буде динамічно інтерпретована. Тоді виникає питання: якщо в момент і будуть відкриті кордони, яка спеціалізація визначиться у періоді t+1? При відповіді на дане запитання беруть до уваги те, як змінились умови виробництва та попиту в часі для обох країн, тобто, при цьому слід було б визначати, які торгові умови встановлюються у періоді t+1.

Така динамічна інтерпретація порівняльних переваг лежить в основі теорії зовнішньої торгівлі. Слід зазначити, що послідовне використання принципу порівняльних переваг відкриває нові експортні шанси для країн, що розвиваються, бо в даному випадку індустріальні країни змушені відмовитися від виробництва тих товарів, щодо яких їх конкурентна позиція погіршилася. Це - сільськогосподарська продукція, трудомістка продукція та галузі виробництва, в яких виробляють масову продукцію з використанням некваліфікованої робочої сили. У цих галузях спостерігається порівняльна виробнича перевага країн, що розвиваються. Наданий час індустріальні країни захищають шляхом введення імпортних контингентів та мита від іноземного імпорту не тільки окремі галузі народного господарства. Наприклад, на аграрному ринку існує підтримка цін (на певному рівні). Індустріальні країни пропонують за демпінговими цінами надлишки сільськогосподарської продукції на світових ринках та забирають у країн, що розвиваються, виробничі шанси. Для особливо важливих продуктів (молоко, масло, м'ясо, цукор) ЄС досягнув норми самозабезпечення від 120% до 130%.

Якщо індустріальні країни готові пустити у вільне плавання свої власні слабкі галузі економіки, то організація світового господарства за принципом порівняльних переваг може дати країнам, що розвиваються, цілком задовільні результати; і це підтверджується рядом досліджень. Щоправда, передумова для цього - готовність індустріальних країн повністю сприйняти зміну секторальної структури, яка відбувається у світовій економіці, навіть якщо в згаданих країнах внаслідок цього виникають додаткові витрати, наприклад, безробіття. Альтернатива послідовного використання принципу порівняльних переваг полягає у ринковій системі господарювання з мінімальними цінами.