15. Принцип публічності (офіційності) у кримінальному процесі, його прояви у різних стадіях процесу

Характерною рисою кримінального процесу України є його пуб­лічність. Публічність (офіційність) означає, що уповноваженні на ведення кримінального процесу державні органи та посадові особи за своєю ініціативою зобов'язані при порушенні, розслідуванні, роз­гляді й вирішені кримінальних справ, у межах своєї компетенції, порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів для розкриття зло­чину, викриття винних, встановлення всіх обставин справи та забез­печення прав учасників процесу, не ставлячи здійснення цих дій у залежність від позиції заінтересованих осіб.

У найбільш загальному вигляді це властивість, яка відображає обов'язок держави в особі уповноважених органів захищати права і свободи людини, який закріплено у ст. З Конституції України. Ви­ходячи із останньої, саме права і свободи людини та їх гарантії ви­значають зміст і спрямованість діяльності держави, а тому й їх захист від злочинів здійснюється в інтересах всього суспільства. Отже, сут­ність цього принципу полягає не в тому, що державні органи та їх посадові особи, які компетентні здійснювати кримінальний процес, не враховують під час провадження інтереси учасників процесу, а в тому, що ці органи не вправі відмовитися на прохання будь-кого із учасників процесу від виконання покладеного на них обов'язку сто­совно швидкого та повного розслідування злочину, встановлення осіб, які винні у його вчиненні, притягнення їх до кримінальної відпові­дальності і призначення справедливого покарання.

Принцип публічності становить основу правового регулювання повноважень органів, які ведуть кримінальний процес, їх взаємовід­носин з іншими учасниками процесу, системи і порядку застосування примусових заходів тощо.

Принцип публічності знаходить свій прояв у такому:

• як вимога до державних органів, які здійснюють кримінальне судочинство, діяти в офіційному статусі та від імені держави;

• як вимога до цих органів діяти виключно у межах своєї компетенції та визначених законом повноважень, за власною ініціативою;

• як вимога до цих органів забезпечувати права та законні інте­реси всіх учасників кримінального процесу незалежно від наявності їх клопотання про це.

Кримінально-процесуальний закон передбачає деякі винятки із принципу публічності, коли пріоритет віддається захисту прав і за­конних інтересів окремих осіб, а тому й вони отримують право без­посередньо впливати на хід процесу, реалізовуючи свої процесуальні права (тобто в даних випадках діють диспозитивні засади). До таких винятків слід віднести:

- справи приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК) про злочини, передбачені ст. 125, ч. 1 ст. 126, а також справи про злочини, перед­бачені статтею 203', ч. 1 ст. 206, статтями 219, 229, 231-232², 356 КК України: а) порушуються судом не інакше як за скаргою потерпілого;

б) зазначені справи підлягають закриттю, якщо потерпілий прими­риться з обвинуваченим, підсудним; в) право підтримувати обвину­вачення належить потерпілому; г) у справах про злочини, передбаче­ні ст. 125, ч. 1 ст. 126, а також ст. 356 КК щодо дій, якими заподіяно шкоду правам та інтересам окремих громадян, дізнання і досудове слідство не провадяться;

• справи приватно-публічного обвинувачення: а) порушуються органом дізнання, слідчим, прокурором не інакше як за скаргою потерпілого; б) не можуть бути закриті за примиренням з обвину­ваченим, підсудним; в) у цих справах досудове слідство є обов'язковим. Відповідно до ч. 2 ст. 27 КПК до цієї категорії нале­жать злочини, передбачені ч. 1 ст. 152 КК. Крім того, за ст. 27² КПК якщо діянням, передбаченим ст. 203', ч. 1 ст. 206, статтями 219, 229, 231-232², 356, 364^і, 365' або 365² КК, завдано шкоди виключно ін­тересам юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми, порушення кримінальної справи здійснюється за заявою власника (співвласника) цієї юридичної особи чи за його згодою;

• інститут звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим, який за­стосовується з підстав, передбачених ст. 46 КК.