50. Належність і допустимість доказів у кримінальному процесі

Чинний КПК чітко не визначає поняття належності та допусти­мості доказів та критеріїв їх визначення. Вбачається, що характер відомостей, які містяться в доказі, установлює таку його властивість як належність, а від форми доказу залежить інша його властивість — допустимість.

Належність доказів — це їх властивість установлювати наявність чи відсутність обставин, що входять до предмета доказування в кри­мінальній справі, а також інших обставин, що мають значення для правильного її вирішення.

З'ясування належності доказів відбувається в процесі доказуван­ня, починаючи з етапу збирання доказів, коли вирішується, які про­цесуальні дії необхідно провести та яких наслідків треба чекати. З належністю доказів по конкретній кримінальній справі тісно пов'язане планування розслідування, перевірка слідчих версій, ви­рішення клопотань учасників процесу про збирання доказів та за­лучення їх до матеріалів справи. Належними до справи можуть бути як обвинувальні, так і виправдувальні докази, а також фактичні дані, які підтверджують або спростовують певні факти, що мають значен­ня для правильного вирішення справи.

Допустимість доказів — це властивість доказів, яка робить їх придатними для доказування в кримінальній справі з точки зору на­лежного суб'єкту їх отримання, законності джерела, способу і про­цесуального порядку їх отримання.

Визначають такі критерії допустимості доказів:

1. докази повинні бути отримані належним суб'єктом, який право­мочний проводити процесуальні дії, направлені на збирання доказів. Не можуть визнаватися доказами відомості, отримані в результаті дій не уповноважених на те осіб;

2. докази повинні бути отримані з належних процесуальних дже­рел (ч. 2 ст. 65 КПК). Слід звернути увагу, що в окремих випадках закон зобов'язує отримувати відомості лише з певних джерел, наприк­лад, обов'язкове призначення експертизи для встановлення причин смерті тощо;

3. докази повинні бути отримані належним процесуальним спо­собом. Загальновизнаними є такі способи збирання доказів: а) про­вадження слідчих і судових дій, б) витребування предметів і докумен­тів, в) подання доказів з власної ініціативи учасниками процесу, г) проведення оперативно-розшукової діяльності, д) вимога прове­дення ревізії, є) виконання запиту (доручення) про міжнародну право­ву допомогу на території іноземної держави, а також у порядку пере­йняття кримінального переслідування чи в ході діяльності міжнарод­ної слідчої групи;

4) при їх збиранні повинні бути дотримані гарантовані Консти­туцією права людини і громадянина, а також установлений кримінально-процесуальним законом належний порядок проваджен­ня процесуальних дій, які використовуються в якості засобу отри­мання доказів.

Показання окремих учасників кримінального судочинства (по­терпілого, свідка), які ґрунтуються на догадках, припущеннях, чутках, а також показання свідка, який не може вказати на джерело своєї по­інформованості, повинні бути визнані недопустимими.

Відомості, які містяться в заявах, скаргах, клопотаннях обви­нуваченого, підозрюваного, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача і т. д., можуть набути статусу доказу тіль­ки після їх перевірки й підтвердження в передбачених законом джерелах.