17. Принцип презумпції невинуватості у кримінальному процесі, його роль у доказуванні

Презумпція невинуватості або презумпція невинності (презумп­ція — лат. ргаезитрііо, відргаезито — «передбачаю», «угадую») — правовий принцип, загальне формулювання якого закріплено у ст. 62 Конституції України. Особа вважається невинуватою у вчиненні зло­чину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції України, п. 2 ст. 6 Європейської конвенції з прав людини, ст. 15 КПК).

Презумпцію невинуватості характеризують такі ознаки:

1. обвинувачений не зобов'язаний доводити свою невинуватість. Європейський суд з прав людини розцінює право на мовчання як скла­дову права не давати показання проти себе, яке хоча прямо і не згаду­ється у ст. 6 Конвенції, але є однією із загальновизнаних міжнародних норм, що лежать в основі справедливої процедури судочинства. Це право не поширюється на використання у кримінальному процесі ма­теріалів, які можуть бути одержані від обвинуваченого незалежно від його волі у примусовому порядку, як-от: примусове вилучення доку­ментів, взяття зразків крові, сечі, шкіряного покриву для одержання аналізу ДНК (рішення Європейського суду від 17 грудня 1996 р. у справі «Єаундерс проти Сполученого Королівства»);

2. обов'язок доказування винуватості покладається на особу, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, а у справах приватного об­винувачення — на потерпілого або його представника. Разом з тим у сучасних умовах законодавчого посилення змагальних начал кримі­нального судочинства тягар доказування у справах публічного і приватно-публічного обвинувачення частково покладається і на по­терпілого у випадках, передбачених ч. 4 ст. 277 КПК;

3. тільки суд визнає вину особи доведеною на основі доказів, зі­браних із встановлених законом джерел з дотриманням передбаченої законом процесуальної форми. Вина повинна доводитись тільки у по­рядку, передбаченому законом, тобто за допомогою перелічених у за­коні джерел доказів з дотриманням передбаченої законом процесуаль­ної форми. Інакше одержана інформація не матиме доказового значен­ня, а недоведена вина буде рівнозначна доведеній невинуватості;

4. висновок про винуватість особи у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на припущеннях. Усі обґрунтовані сумніви, що не вда­ється усунути, тлумачаться на користь обвинуваченого;

5. заперечення обвинуваченим своєї вини не повинно розцінюва­тись як обставина, що обтяжує відповідальність. Визнання обвину­ваченим своєї вини може бути покладене в основу обвинувачення лише за умови підтвердження цього визнання сукупністю доказів, що є у справі (ч. 2 ст. 74 КПК);

6. до офіційного визнання обвинуваченого винуватим з ним не можна поводитись як з винуватим, а також публічно, у засобах масової інформації, в офіційних документах стверджувати про таку вину;

7. заходи процесуального примусу щодо особи у ході провадження у кримінальній справі не повинні розцінюватися як докази її вини, вони застосовуються повноважними суб'єктами тільки у випадках, передба­чених законом, і в порядку, встановленому законом. Порушення вимог закону тягнуть за собою санкції відновлювального характеру;

8. у разі скасування вироку суду як неправосудного держава від­шкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним за­судженням.

Принцип презумпції невинуватості діє на всіх стадіях криміналь­ного процесу і є обов'язковим для всіх суб'єктів кримінального судо­чинства, і особливо для тих, які ведуть кримінальний процес. Крім того, на відміну від інших основних засад судочинства, закон не пе­редбачає з цього принципу жодних розумних винятків (так як із принципу законності).