92. Підстави і процесуальний порядок закриття кримінальної справи під час її розгляду судом першої інстанції

Справа в стадії судового розгляду закривається:

за наявності підстав, передбачених пп. 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11 ст. 6 і статтями 7, 7², 8, 9, 10, 11 КПК;

за наявності спеціальних підстав, зазначених у Особливій частині Кримінального кодексу України (ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. З ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 2 ст. 255, ч. 2 ст. 258³, ч. 6 ст. 260, ч. 6 ст. 369 КК);

якщо прокурор відмовився підтримувати державне обвинува­чення, а потерпілий не бажає скористатися правом, передбаченим ч. 2 ст. 267 КПК;

за примиренням сторін чи у зв'язку з неявкою потерпілого в су­дове засідання без поважних причин (у справах про злочини, зазна­чені у ч. 1 ст. 27 КПК).

Суд закриває кримінальну справу як за клопотанням сторін, так і з власної ініціативи своєю мотивованою ухвалою, а суддя — поста­новою. Ухвала (постанова) виносяться в нарадчій кімнаті лише після того, як суд вислухає думку учасників судового розгляду і висновок прокурора.

Якщо підсудний заперечує проти закриття справи за нереабілітуючими підставами (див. ч. З ст. 6 і ч. З ст. 7' КПК), справа не закри­вається, її розгляд продовжується в загальному порядку.

У разі, коли за результатами судового розгляду справи не встанов­лено події злочину, або коли в діянні підсудного не встановлено складу злочину, або коли не доведено участі підсудного у вчиненні злочину, справа не закривається. У таких випадках постановляється виправдувальний вирок (ч. 2 ст. 6, ч. 4 ст. 327 КПК).

На ухвалу, постанову про закриття справи протягом семи діб з дня її винесення сторони можуть подати апеляції до апеляційного суду.

З підстав, передбачених ст. 282 КПК, суд може закрити справу і частково: щодо частини обвинувачення; щодо окремих підсудних, якщо їх декілька. За рештою обвинувачення або щодо решти підсуд­них суд за наявності підстав виносить вирок.

У справах про злочини, вчинені у співучасті, коли щодо одного з підсудних справа підлягає закриттю, а щодо іншого є підстави для постановлення вироку, і коли обвинувачення цих осіб тісно пов'язане, суди практикують винесення ухвали (постанови) про закриття спра­ви разом із вироком. Така ухвала (постанова) оголошується зразу ж після проголошення вироку.

93. Поняття та значення апеляційного провадження у кримінальному судочинстві

Одним із загальновизнаних світових та європейських правових стандартів є можливість будь-якої особи, засудженої за вчинення злочину, звернутися зі скаргою до вищого суду з вимогою перегля­нути судове рішення в кримінальній справі. Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (п. 1 ст. 2 Про­токолу № 7 до Конвенції) та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (п. 5 ст. 14) проголошують, що кожен, кого суд ви­знав винним у вчиненні кримінального правопорушення, має право на перегляд судом вищої інстанції факту визнання його винним або винесеного йому вироку. Здійснення цього права, включаючи під­стави, на яких воно може бути здійснене, регулюється законом.

Термін «апеляція» вживається в кількох значеннях: 1) апеляція — скарга прокурора і скарга учасника процесу про скасування або зміну судового рішення в апеляційному порядку (п. 15 ст. 32 КПК); 2) апе­ляція — один із видів перевірки законності та обґрунтованості судо­вих рішень вищестоящим судом, сутність якого полягає в тому, що суд апеляційної інстанції переглядає справу по суті за апеляційними скаргами сторін; 3) стадія кримінального процесу, яка не є обов'язковою на відміну від усіх попередніх стадій і залежить тільки від волевияв­лення сторін.

Відповідно до ст. 347 КПК апеляція може бути подана на: 1) ви­роки, які не набрали законної сили, ухвалені місцевими судами;

2. постанови про застосування чи незастосування примусових заходів виховного і медичного характеру, ухвалені місцевими судами;

3. ухвали (постанови), ухвалені місцевим судом, про закриття справи або направлення справи на додаткове розслідування; 4) окремі ухва­ли (постанови), ухвалені місцевим судом; 5) інші постанови місцевих судів у випадках, передбачених цим Кодексом.

Апеляційне провадження характеризується певними рисами: 1) в апеляційному порядку оскаржуються вироки, ухвалені місцевими су­дами, які не набрали законної сили; постанови про застосування чи незастосування примусових заходів виховного і медичного характеру, ухвалені місцевими судами; ухвали (постанови) про закриття справи або направлення справи на додаткове розслідування, ухвалені місцевим судом; окремі ухвали (постанови), ухвалені місцевим судом; інші по­станови місцевих судів у випадках, передбачених законом (ст. 347 КПК); 2) діє (існує) свобода оскарження судових рішень учасниками кримінального судочинства; 3) апеляційна інстанція перевіряє закон­ність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції; 4) розгляд справи обмежений межами апеляційної скарги; 5) недопустимість по­гіршення положення засудженого (виправданого) у справі, яка пере­глядається за його скаргою, а також скаргою його захисника чи закон­ного представника; 6) неприпустимість встановлення й доказування фактів, які не встановлені та не доведені судом першої інстанції; 7) апеляційний суд наділений правом досліджувати докази шляхом проведення судового слідства в повному обсязі чи частково і може ви­нести вирок; 8) виправдувальний вирок може бути скасовано тільки за апеляційною скаргою прокурора, потерпілого або його представника.

Значення апеляційного провадження полягає в тому, що: 1) воно забезпечує набрання законної сили лише правосудних судових рішень; 2) є гарантією дотримання та відновлення прав та законних інтересів учасників кримінального судочинства; 3) в апеляційному проваджен­ні здійснюється судовий контроль за діяльністю суду та органів до­судового розслідування.