49. Поняття і значення оцінки доказів

Оцінка доказів — це розумова, логічна діяльність суб'єктів кри­мінального процесу, метою якої є визначення належності, допусти­мості, достовірності кожного доказу і достатності їх сукупності для встановлення обставин, які мають значення для правильного вирі­шення справи.

Оцінка доказів провадиться безперервно, протягом усього про­цесу доказування, у тому числі — під час збирання й перевірки до­казів, і є підставою для висновку про доведеність (чи недоведеність) обставин, які складають предмет доказування у справі.

Основні положення оцінки доказів єдині для всіх стадій кримі­нального процесу і передбачені в ст. 67 КПК: «Суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Суд, прокурор, слідчий, особа, яка провадить дізнання, не оціню­ють порядку збирання та подання доказів компетентним органом іноземної держави при виконанні запиту (доручення) про міжнарод­ну правову допомогу, розслідування кримінальної справи, переданої в Україну в порядку перейняття кримінального переслідування, або в ході діяльності міжнародної слідчої групи.

Ніякі докази для суду, прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили».

Критеріями оцінки доказів є такі їх властивості, як належність, допустимість, достовірність і достатність. Належність — це встанов­лення логічного зв'язку між відомостями, що становлять зміст до­казу, та обставинами, які підлягають доказуванню в кримінальній справі. Допустимість — відповідність процесуальної форми доказу вимогам закону. Достовірність характеризує відповідність отриманих відомостей обставинам вчиненого злочину та іншим обставинам, які підлягають встановленню в кримінальній справі. Достатність визна­чає необхідний і достатній обсяг відомостей, який потрібен для ви­сновку про встановлення предмета доказування. Слід урахувати, що в реальній практиці вимога достатності використовується не лише для всієї сукупності доказів, зібраних у справі, а й для окремих груп доказів, і навіть для якого-небудь одного доказу, наприклад, для оцін­ки наявності чи відсутності підстав прийняття якогось процесуаль­ного рішення, проведення слідчої чи процесуальної дії.

Внутрішнє переконання — це тверде переконання, яке склалося при провадженні у справі у дізнавача, слідчого, прокурора, судді що­до достовірності чи недостовірності своїх висновків про обставини справи. Це не є інтуїція, не є просте почуття. З одного боку, воно є суб'єктивним, тому що є переконанням конкретного суб'єкта кримі­нального судочинства, з іншого ж боку воно є об'єктивним, тобто має об'єктивну основу, якою є докази, що мають місце у справі.

Внутрішнє переконання в оцінці доказів необхідно розглядати у двох аспектах: як метод оцінки доказів і як результат такої оцінки. Як метод оцінки доказів внутрішнє переконання гарантується незв'язаністю судді (суду), прокурора, слідчого, дізнавача оцінкою доказів, що дана якимось іншим органом у будь-якій стадії процесу; відсутністю правил про переваги одного виду доказів перед іншими. Внутрішнє переконання як результат оцінки доказів означає переко­нання дізнавача, слідчого, прокурора, судді в достовірності доказів і правильності висновків, до яких вони прийшли в ході кримінально-процесуального доказування.