§ 3. Юридичні підвалини римського права

Юридичні підвалини римського приватного права, тобто той вихідний юридичний матеріал, на підґрунті якого фор­мувалося класичне римське право, спробуємо визначити, звертаючись до першоджерел.

Ульпіан поділяв приватне право на три частини: jus natura­le (природне право), jus gentium (право народів), jus civile (право цивільне) (Д. 1.1.2). Отже, насамперед, слід з'ясувати, що означав цей поділ.

На думку Ульпіана, jus naturale (природне право) — це те, якому природа навчила все живе, оскільки це право нале­жить не лише людям, а й усім тваринам, що народжуються на землі й у морі, та птахам; до нього ж належить і спілка чоло­віка та жінки, котру ми звемо шлюбом, й народження дітей, їх виховання; ми бачимо, що тварини, навіть хижі, володіють знанням цього права (Д. 1.1.1.3).

Jus gentium (право народів) — це те, чим користуються на­роди людства; можна легко зрозуміти його відмінність від природного права: останнє є спільним для всього живого, а перше — лише для людей (у їхніх відносинах між собою) (Д. 1.1.1.4).

Крім того, існує jus civile (цивільне право), що не відокрем­люється цілком від природного права або ж права народів, але й не у всьому додержується їх (Д. 1.1.6). Особливість йо­го полягає в тому, що воно регулює відносини тільки між римськими громадянами, тобто обмежене за колом осіб.

Отже, співвідношення вказаних видів права, на перший погляд, виглядає як концентричні кола: найменше з них — це цивільне право, що охоплює тільки відносини між громадяна­ми Риму, потім іде «право народів», що регулює вже не лише відносини між римськими громадянами, а й між усіма людь­ми. Нарешті, найбільше коло відносин охоплює природне право, що стосується всіх живих істот.

З аналізу цієї системи «концентричних кіл» можна зроби­ти висновок, що відмінність між ними полягає у кількості осіб, що охоплюються правовим регулюванням.

Однак слід звернути увагу на той факт, що практично немає вказівок на якісь особливості об'єкту правового регу­лювання та засоби, за допомогою яких це регулювання здій­снюється. (Тут треба враховувати, що реально такі відміннос­ті, можливо, й були, але про них не згадують ні Ульпіан, ні Папініан, ні Павло, ні інші юристи, чиї судження наведені у першій книзі Дигестів, де викладено загальні положення про систему римського права та його складові частини. Тому слід виходити з тієї інформації, яка є у наявних джерелах.)

Це приводить до висновку про те, що система складових частин римського права, наведена у Дигестах, має виглядати дещо інакше. Зокрема, її можна розглядати таким чином.

Джерелом усього римського права є jus naturale (право природне) як сума уявлень і норм, що стосуються понять «добро», «зло», «справедливість», «злочин», «правомір­ність» тощо (деякі з таких уявлень викладено, наприклад, у творі Ціцерона «Про обов'язки». I.VII.20—22). Крім того, все римське право складається з юридичних норм, що містяться у jus civile і jus gentium (причому ці норми стосуються не ли­ше інтересів окремих осіб, а й інтересів держави в цілому. Отже, jus civile (цивільне право) і jus gentium (право народів) є джерелом як приватного, так і публічного права).

Доповнює цивільне право і право народів jus praetorium (преторське право). Це право, «яке ввели претори для спри­яння jus civile чи для його доповнення або виправлення з ме­тою користі для громади»(Д. 1.1.7.1).

При цьому і для природного, і для цивільного права, так само, як і для права народів, - не є визначальною ознакою предмет правового регулювання, характер інтересів тощо: вони рівною мірою стосуються майнових та немайнових від­носин, інтересів як окремих осіб, так і суспільства або держа­ви в цілому; у будь-якій з цих систем (груп правових норм) можуть бути норми, що стосуються положення або окремих громадян, або всього римського народу.

Для перевірки виправданості такого судження варто про­аналізувати висловлювання Гая, наведене у Дигестах. Він пи­ше: «Всі народи, котрі управляються на підставі законів та звичаїв, користуються частково своїм власним правом, част­ково правом, що є спільним для всіх людей. Адже те право, яке кожен народ встановлює для себе, є власним правом дер­жави і має назву цивільного права; те ж право, котре природ­ний розум встановив між усіма людьми, додержується усіма однаково і має назву права народів, тобто воно є правом, котрим користуються всі народи» (Д. 1.1.9).

Отже, знов-таки розмежування проводиться не за об'єк­том (предметом) правового регулювання, а залежно від кола суб'єктів і, таким чином, цивільне право може однаково сто­суватися приватноправових і публічно-правових відносин, так само, як може стосуватися і тих й інших право народів, і як їх стосується природне право.

Взаємодія і взаємовплив між згаданими сукупностями пра­вових норм виглядають таким чином.

Jus civile (цивільне право) мало такі яскраво виражені риси. По-перше, воно було суворо національним за своїм характе­ром, його норми стосувались тільки римських громадян. По- друге, в найдавнішу епоху воно тісно пов'язане з релігією. Причому і право, і релігія мали виражений прагматичний ха­рактер. Етичних елементів давньоримська релігія містила не­багато, а пожертви дарів мали характер угоди з богами на предмет надання сприяння або усунення перешкод у справах. Тому характерним було те, що відправлення релігійного культу і тлумачення юридичних норм були в руках одних і тих самих осіб — понтифіків, що були водночас і юристами, і жерцями. І хоча вже у період ранньої республіки норми світського права — «jus» — і релігійного — «fas» — чітко розмежовувались, передусім залежно від характеру санкцій, що застосовуються, але ще тривалий час релігійний відтінок мають багато норм, а жерці, навіть втративши монополію тлумачення права, залишаються провідними правознавцями. По-третє, для давньоримського права періоду республіки бу­ла характерна сувора формальність, обов'язковість до­держання процедури, що слугувало запорукою захисту інте­ресів учасників правовідносин. По-четверте, воно вирізняло­ся порівняною простотою і нерозвиненістю, оскільки іншо­го від нього не вимагав невибагливий давньоримський побут і торговий обіг. У найдавніший період римляни обходилися всього трьома договорами: nexum, mantipatio, legata.

Нарешті, найважливішою особливістю римського права вже у ті часи було те, що воно за своїм характером ста­новило систему позовів, формуючись за принципом: є позов ■— є матеріальне право, немає позову — права немає.

Слід звернути увагу на те, що саме ці риси jus civile відіг­рали певну позитивну роль у формуванні правосвідомості римлян та встановленні правопорядку в Стародавньому Римі.

Разом з тим, саме вади jus civile (консерватизм, обмеже­ність за колом суб'єктів тощо) і зумовили появу своєрідних «паралельних» систем права, що регулювали ті самі відно­сини.

Jus gentium виникло в результаті діяльності praetor pereg- rinus, тобто магістрата, до юрисдикції якого належав роз­гляд спорів між перегрінами, а також між перегрінами та римськими громадянами. Розглядаючи такі спори і не знахо­дячи нормативних підстав для його вирішення у цивільному праві, претор перегрінів звертався до норм інших національ­них систем права і звідти запозичував ці підстави. Матеріа­лом для такого запозичення, як правило, було правове поле тих країн, громадянами якої були сторони спору або одна з них.

Jus gentium від jus civile відрізнялося більшою мобільніс­тю, гнучкістю, здатністю пристосовуватися до потреб сього­дення, а також було розраховано на значно ширше коло учасників тих чи інших відносин. За допомогою цієї гілки римського права долалася, насамперед, така вада останнього, як дія для обмеженого кола суб'єктів.

Слід звернути увагу на те, що також за допомогою діяль­ності претора, але вже претора міського, долалися інші вади jus civile — надмірний консерватизм, формалізм, слабка при­стосованість до потреб динамічного товарного обігу. Praetor urbanus, розглядаючи спори між громадянами Риму і не зна­ходячи опори в jus civile, надавав судовий захист, виходячи зі своїх (а точніше, суспільних, загальноприйнятих) уявлень про справедливість, добросовісність, чесність, порядність, здоровий глузд та ін., тобто всього того, що можна об'єднати (і пізніше було об'єднано) поняттям «природне право».

Своєрідним узагальненням преторської практики та орієн­тиром для потенційних учасників спорів були преторські едикти, що їх видавали та оголошували як міський, так і пре­тор перегрінів перед вступом на посаду.

Власне кажучи, саме сукупність цієї діяльності преторів обох видів та виданих преторами едиктів і складали jus prae­torium, або преторське право.

Підсумовуючи розгляд цього питання, зазначимо, що при­родне право, цивільне право, право народів, преторське пра­во є складовими не римського права, а його юридичних вито­ків (підвалин), оскільки всі вони тією чи іншою мірою є дже­релами римського права.

Сформоване таким чином єдине римське право з часом, насамперед у дидактичних цілях, було поділено на право приватне і право публічне, кожне з яких має в своєму складі норми, що належать до тих чи інших з названих джерел.