§ 2. Умови дійсності договорів

Не кожна угода ставала договором. Юридичну чинність вона набувала лише за умови додержання обов'язкових ви­мог: вільного волевиявлення сторін, правосуб'єктності сто­рін, відповідної форми волевиявлення, визначення предмета договору, реальності виконання дій, що становлять предмет договору. При недодержанні цих вимог договір міг бути ви­знаний недійсним. Тому на характеристиці цих вимог варто зупинитися докладніше.

1. Вільне волевиявлення сторін.

Воля сторін полягає в їхній згоді взяти на себе певні обов'язки за договором. Вона має бути взаємною, двосторон­ньою і спрямованою на досягнення певної мети. Однак для укладення договору однієї внутрішньої волі недостатньо. Во­на недоступна для інших, а для договору необхідно саме її зовнішнє виявлення, притому в такій формі (або в такий спо­сіб), що доступна для сприйняття і розуміння іншими особа­ми. Без фіксації волі оточуючими особами немоясливе вияв­лення зустрічної волі. Іншими словами, якщо продавець ба­жає продати будь-яку річ, він мусить висловити свою волю в такий спосіб, щоб її правильно сприйняли інші особи. Отже, воля укласти договір повинна бути висловлена зовні в певній об'єктивній формі — волевиявленням. Форми його можуть бути різними, але достатньо чіткими, зрозумілими, здатними для сприйняття іншими. Воля може виявлятися усно, пись­мово тощо. Сучасна правова доктрина виходить з того, що воля може бути висловлена також певною поведінкою, жес­том, мімікою, а в деяких випадках навіть мовчанням або за допомогою так званих конклюдентних дій. Наприклад, по­купець, зайшовши в тютюнову лавку, кладе гроші на прила­вок. Це означає, що він бажає купити тютюн, тобто укласти договір

.

Спосіб виявлення волі має важливе значення для правиль­ного тлумачення договору. Невдало виявлена воля може при­звести до неправильного тлумачення, помилок у договорі та інших негативних наслідків. Тому в деяких договорах було чітко визначено вимоги до способу виявлення волі (манципа- ція, стипуляція та ін.).

Ідеальним є договір, в якому збігаються воля і спосіб її ви­явлення. Значно важче в тих випадках, коли внутрішня воля особи не збігається з її зовнішнім виявленням. Розходження між справжньою волею і формою її виявлення може бути не­помітним для другої сторони — контрагента.

Неправильне уявлення однієї сторони в договорі про вияв­лену зовні волю іншої сторони, яка спонукала останню на певне волевиявлення, називається помилкою — error. Питан­ня про юридичні наслідки помилки вирішуються залежно від вини особи, що неправильно виявила свою волю. За наявності вини особа вважалась зв'язаною зазначеним зобов'язанням, а за відсутності юридичних наслідків помилки не встановлюва­лось.

Розрізнялися помилки істотні та неістотні. До істотних належали помилки: а) у характері правочину (error in nego- tio) — в неправильній оцінці договору (наприклад, особа пе­редає за договором річ на схов, а інша особа — вважає, що річ передано їй у тимчасове користування); б) у предметі (error in corpore) — помилка контрагента у самому предметі договору (наприклад, продається один земельний наділ, а по­купець думає про інший); якщо помилка стосується власти­востей предмета, то дійсність договору залежала від того, наскільки ця властивість вплинула на сутність предмета (на­приклад, вазу купляли як золоту, а вона виявилася бронзо­вою); в) у особі контрагента (error in persona) — помилка ви­знавалася істотною і договір визнавався недійсним, якщо особистість контрагента мала істотне значення для другої сторони (наприклад, особа гадала укласти договір зі скуль­птором, а виконавець виявився не тим, за кого його вважав контрагент).

Помилка у мотивах укладення договору вважалася не­істотною, й оспорювання договору в таких випадках не до­пускалося.

24*

Волевиявлення сторін має бути абсолютно вільним і усві­домленим. Виявлення волі, яка настала внаслідок обману, на-

37

1

сильства чи примусу, вважалося неналежним, а згадані об­ставини називали вадами волі.

Обман ( dolus) — навмисне введення в оману контрагента з метою спонукання до волевиявлення на шкоду власним майновим інтересам. У республіканський період оманою ви­знавали будь-які хитрощі, а у класичному приватному пра­ві — поведінку особи, яка зумовила волевиявлення контр­агента, викликане неправильною уявою про її наміри. Ціце- рон дав таке визначення обману: «Коли одне робиться для виду, а інше здійснюється (входить в намір)» — cum esset aliud simulatum, aliud actum. Лабеон, який жив пізніше Ціце- рона, підтверджує визначення обману і пропонує своє: «Це є лукавство, обман, хитрість, здійснені для того, щоб обійти, обманути, заплутати іншого» (Д. 4.3.1.2).

Правочин, здійснений під впливом обману, не визнавався абсолютно недійсним. Він мав певні юридичні наслідки, проте особі, що виявила волю під впливом обману, надавався позов (actio doli) для визнання договору недійсним і стягнення за­подіяних збитків, що настали внаслідок обману. Оскільки присудження за даним позовом загрожувало безчестям (infa- mia) для відповідача, то він майже не застосовувався проти осіб, що мали високе соціальне становище — його замінюва­ли іншим позовом.

Волевиявлення однієї сторони може здійснитися під при­мусом іншої. Примус може полягати у фізичному насильстві або у психологічному впливі -— погрозі (metus). Вада волі ма­ла місце, якщо погроза була протиправною, реальною і «ви­кликала страх перед великим злом» (Д. 4.2.5), тому не мала значення, наприклад, погроза застосувати санкції до неви­правного борясника.

Римське право визнавало правочин, здійснений під приму­сом, дійсним, пояснюючи це тим, що «хоча і під тиском, але ж волю висловив» — Coactus tarnen volui (Д. 4.2.21.5). Пізні­ше правознавці дійшли висновку, що воля, виявлена під ти­ском, не є справжньою. Особі, чиє волевиявлення сформува­лося під впливом погрози, надавався спеціальний позов — actio quod metus causa.

Того, хто застосував примус, присудясували до відшкоду­вання завданих збитків. При відмові добровільно виконати рішення суду його присудясували до відшкодування заподія­них збитків у чотирикратному розмірі.2. Правосуб'єктність сторін. Саме по собі волевиявлення договору ще не породжувало. Необхідна була здатність до волевиявлення, а її, як відомо, мають не всі. Правоздатності були позбавлені раби, а також підвладні особи, як нездатні укладати договори від свого імені. Істотно обмежувалися в цій здатності особи, що не мали статусу римського громадя­нина. Для вільного волевиявлення вимагалась також і діє­здатність, якої не мали малолітні й неповнолітні, душевно­хворі та інші категорії вільного населення. Вільне волевияв­лення можливе тільки за наявності правосуб'єктності як фі­зичних, так і юридичних осіб.

3. Необхідна форма волевиявлення — укладення договорів у формі, що приписувалась законом. Недодержання її роби­ло договір недійсним. Це манципація, стипуляція, деякі пи­сьмові договори.

4. Визначення предмета договору. Римське приватне право поділяло зобов'язання на визначені та невизначені. У визна­чених предмет був ясний і чіткий, не викликав сумнівів; у не- визначених — предмет окреслювався загальними ознаками (наприклад, продаються речі із спадкового майна Клавдія або продається річ, ціну якої встановив фахівець). Залежно від виду речей, які могли бути предметом договору, розрізняли родові зобов'язання і зобов'язання, предмет яких визначався індивідуально. Якщо предмет зобов'язання визначений родо­вими ознаками, тобто предметом договору була родова річ, — це родове зобов'язання, якщо ж індивідуально-визначена річ, то й зобов'язання індивідуально-визначене. Практичне зна­чення такого поділу полягає в тому, що на випадок загибелі родової речі без вини боржника він не звільнявся від обов'яз­ку виконати зобов'язання. Цей принцип висловлений в афо­ризмі: «Речі, визначені родовими ознаками, не гинуть» — genus non périt. Випадкова загибель індивідуально-визначе­ної речі припиняла зобов'язання.

Родове зобов'язання — різновид невизначених зобов'я­зань, оскільки його предмет визначався родовими ознаками.

3. Реальність виконання дій, що становлять предмет до­говору. Договір вважався дійсним, якщо його можна було ви­конати: немає зобов'язання, якщо його предмет неможли­вий — impossibilium nulla obligatio est. Неможливість дії мо­же бути фізичною, юридичною і моральною. Прикладом фі­зичної неможливості є договір про те, що боржник має випи­ти море. Якщо предметом договору купівлі-продажу була річ, вилучена з обігу, це зумовлювало юридичну неможливість виконання договору. Моральна неможливість дії за догово­ром мала місце, якщо він суперечив загальноприйнятій пове­дінці (наприклад зобов'язання виконати роль вбивці).