§ 3. Речі (об'єкти римського права)

Об'єктом права є ті блага, заради яких виникають право­відносини, тобто суспільні відносини, що регулюються юри­дичними нормами.

Об'єктами права у Стародавньому Римі могли бути різно­манітні відносини, як майнового, так і немайнового характе­ру. Це могли бути відносини щодо речей або особистих благ громадян, відносини публічного правопорядку, організації врядування та самоврядування тощо. Однак особисті немай- нові права громадян, як зазначалося, розглядалися не щодо об'єктів права, а як елемент правового статусу фізичної осо­би (громадянина). Що ж стосується відносин публічного пра­вопорядку, то їхні об'єкти розглядалися як своєрідні речі, про що свідчить, наприклад, етимологія слова «республі­ка» — «Res publica».

Отже, можна визнати, що центральне місце поміж об'єктів права займали речі, а відносини щодо речей належали до чис­ла найбільш врегульованих. Тому поняття речей розглянемо докладніше.

Річ трактували як певну частину природи, що є якоюсь цінністю для її володільця. Ця частина природи може бути ізольована від природи (наприклад, тварина, раб, будинок), а може бути і невіддільною від неї (наприклад, земля, вода, ліс). Не має значення й те, чи жива ця природа, чи нежива (наприклад, тварина і будинок). З погляду римського права речами визнавалося все, що оточувало людину, могло бути об'єктом речевого права і мало певну вартість. Проте ці ознаки не обов'язкові для визнання того чи іншого об'єк­та річчю. Класичне римське право знало безтілесні речі, тобто речі, що не мали матеріального субстрату. Речами римське право визнавало як те, що створене самою приро­дою, так і те, що створене людською працею. Однак понят­тя товару й речі за правовим змістом не збігалися. Товаром може бути об'єкт, який в момент продажу в природі ще не існував (наприклад, майбутній врожай, річ, яку ще буде зроблено), а річчю визнавали тільки те, що наявне на даний момент.

Матеріальний світ, що оточує нас, складається з певних речей. Різноманітність їх настільки велика, що встановити якісь критерії для розмежування неможливо і недоцільно. З правового погляду речі поділяються на певні відокремлені види, що зумовлює їх різний правовий режим. Це має важли­ве значення. Деякі види речей залишилися сугубо римськими, інші — надовго переясили римське право.

Розглянемо деякі з них.

1. Передусім, усі речі поділяли на дві категорії: речі сак­рального права (divini juris) і речі людського (humani) права. З погляду римської юриспруденції — це основний поділ. (Гай. 1.2.2).

До категорії речей божественного права відносили речі, присвячені «римським народом» (рішенням народних зборів або сенату) вищим богам, і речі релігійні (релігійного призна­чення або священні за своєю сутністю). Наприклад, до речей зі священним значенням належали міські стіни і ворота (Гай. 1.2.8).

2. Речі людського права, у свою чергу, поділяли на речі публічні та приватні (Гай. 1.2.10).

Публічні речі було вилучено з обігу, вони не могли нале­жати комусь на праві власності, оскільки вваясалися такими, що налеясать всьому суспільству, всій спільноті громадян (Гай. 2.11).

3. З урахуванням можливості речей бути об'єктом право­відносин та предметом господарського обігу речі поділяли на res in commercio (ті, що перебувають в обігу), і res extra commercium (речі, вилучені з обігу). Якщо річ могла бути об'єктом права приватної власності та предметом угод між окремими особами, вона перебувала в обігу. І навпаки, якщо річ через свої природні властивості чи призначення не могла бути об'єктом приватної власності окремих осіб, вона пере­бувала поза обігом, тобто була вилучена з нього.

Вилученими з обігу речами вважали повітря, проточну во­ду, моря з усім тим, що у них міститься. До цієї ж групи від­носили згадані вище публічні речі, тобто речі, що налеясали римському народу: міські стіни, громадські будинки, укріп­лення, театри, стадіони, бані, державну землю і рабів. Вилу­ченими з обігу вважалися також: речі божественного права. Останні призначалися для релігійних цілей і тому не могли бути об'єктами права власності окремих осіб: храми, їхнє оз­доблення, місця поховання покійників.

4. Суто римським розмежуванням речей на окремі види був їх поділ на res mancipi та res пес mancipi, що певною мірою відповідає сучасному поділу на основні засоби виробництва і предмети споживання. Поділ зумовлений цінністю речей у господарському обігу. До res mancipi відносили землю, рабів, робочу худобу і земельні сервітути — найважливіші й найцін­ніші речі в господарстві. Власне, це основні засоби вироб­ництва. З огляду на їх важливість для господарства і цінність при здійсненні правочинів, для них встановлено спеціальний, ускладнений порядок відчуження. Наприклад, для здійснення купівлі-продажу запрошували 5—7 свідків і вагаря з тереза­ми. Передача права власності проходила в урочистій обста­новці у присутності свідків з виконанням певних ритуальних дій. У давні часи купівлю-продаж таких важливих речей про­водили рідко і виконання урочистих обрядів не обтяжувало обіг. Виконання цих ритуальних дій дістало назву mancipatio. Речі, при відчуженні яких вимагалося виконати манципацію, почали називати res mancipi.

Іншу групу складали res пес mancipi, тобто речі, для відчу­ження яких обряду манципації не вимагалося.

Важливе правове значення цього поділу полягало в тако­му. Якщо при відчуженні res mancipi (наприклад землі) обряд манципації не виконувався, право власності до набувача не переходило (з усіма наслідками, що з цього випливають), тобто покупець землі, незважаючи на сплату вартості й одер­жання землі у фактичне володіння і користування, власником землі не ставав. Форма переважала над сутністю.

У класичний період манципацію не застосовували.

5. Досить важливим і суто римським поділом речей було розмежування за субстанціями. Речі, що мали матеріальну субстанцію, називали тілесними (res corporales), а ті, що не мали такої субстанції, — безтілесними (res incorporales). До першого виду відносили речі, до яких можна було доторкну­тися (quo tangere potest), наприклад, земля, раби, худоба, бу­динок тощо, до другого — ті, які не можна було відчувати дотиком (quo tangere non potest). Це навіть не речі, а скорі­ше, права, наприклад, право спадкування чи право, що вини­кає з договору, сервітути, право вимоги тощо.

6. Поділ речей на рухомі (res mobiles) і нерухомі (res im­mobiles) спочатку майже не мав правового значення. Проте з часом правовий режим рухомих речей почав відрізнятися від правового режиму нерухомих.

До рухомих відносили речі, які можна було пересувати в просторі (наприклад, тварини, раби, речі домашнього ужитку тощо), а до нерухомих — ті, що не можна було пересувати в просторі (земля, будинки, дороги, міські стіни тощо). До не­рухомих речей також відносили все, що було пов'язано з ни­ми (наприклад, незібраний врожай, сільськогосподарський реманент тощо). їх вважали складовими частинами землі, щодо них діяло правило superficies solo cedit — зроблене над поверхнею йде за поверхнею. Згідно з цим положенням, бу­динок, незалежно від того, хто будував його і за чий кошт, — завжди власність власника земельного наділу, на якому буди­нок збудовано.

Правовий режим рухомих і нерухомих речей чітко визна­чився вже у період імперії, хоч відмінності між ними були по­мітні вже у часи створення Законів XII таблиць. Ціцерон заз­начав, що вже тоді було встановлено різні строки набуваль- ної давності для земельних наділів та інших речей: «Давність володіння щодо земельного наділу (встановлювалася) в два роки, а щодо всіх інших речей — один рік». За часів домінату прийнято різні положення щодо передачі прав на нерухо­мість і рухомість.

7. З правового погляду дуже важливим був поділ речей на родові (genus) та індивідуально визначені (species), що поля­гав у врахуванні господарської сутності речі. Якщо для влас­ника мали значення тільки вага, міра або кількість речей, тоб­то загальні родові ознаки, це — річ родова. Якщо ж для нього цінними були не родові ознаки, а індивідуальні власти­вості, відмінності, ознаки речі, це — річ індивідуально визна­чена. Наприклад, володар цінує свого раба не як одиницю робочої сили, а за його хист писати вірші чи малювати кар­тини.

Родові речі взаємно замінювані (гроші, зерно, вино тощо).

Індивідуально-визначені — це речі унікальні, єдині в сво­єму роді (наприклад, скульптури, картини, інші предмети мистецтва) і тому кожну з них замінити іншою неможливо.

Деякі речі в одному випадку визнавалися родовими, а в іншому — індивідуально-визначеними. Наприклад, раби, за­хоплені в полон, — речі родові. Серед них може виявитися раб, здатний добре співати, тобто такий, що має індивідуаль- но-визначені здібності, що перетворюють його в річ індивіду- ально-визначену.

Поділ речей на родові та індивідуально-визначені врахову­вався при розподілі ризику випадкової загибелі. Щодо родо­вих речей застосовувався принцип genus non périt — рід не гине, тобто володілець родової речі зобов'язаний повернути її (або подібну) власнику навіть у разі, якщо він втратив річ випадково.Щодо індивідуально-визначених речей застосовувався принцип dominus sentii periculum — власник несе ризик ви­падкової загибелі речі. Це означає, що збитки від випадкової втрати речі в усіх випадках, незалежно від того, хто втратив річ (власник чи третя особа), завжди лежать на тому, хто є її власником, а не на посесорі.

Отже, позичальник, який випадково втратив гроші (родові речі), не звільняється від обов'язку повернути одержану за позикою суму. Водночас позичальник індивідуально визначе­ної речі за договором позички чи наймач за договором найму за її випадкову втрату відповідальності перед власником не несуть.

8. Римські юристи вважали речі подільними (divisae), якщо їх можна розділити у будь-який спосіб і вони при цьому не втрачають своєї господарської вартості та призначення (на скільки б частин не розрізана хлібина, вона залишається хлі­бом), і неподільними (indivisae), якщо при поділі вони втра­чали господарське призначення, цілісність (наприклад, зарі­заний і поділений на частини баран).

Подільними вважалися земельні ділянки. Побудовані на них будинки поділялися тільки по вертикалі, поділялася не­рухомість, рухомі речі. Такий поділ мав важливе практичне значення при розділі спільної власності. Спір, що виникав щодо спільної власності на подільну річ, легко вирішувався: річ у натурі розділяли між власниками. Значно складніше бу­ло розпорядитися річчю неподільною. При спільній власності на неї кожний співвласник мав право на ідеальну частку речі, зберігаючи при цьому частку в праві на річ у цілому.

8. Речі, що в процесі їх використання фізично зникали (втрачали свої властивості) називали споживчими (res quae usu consumuntur). Це — їжа, корм для тварин, будівельний матеріал тощо. Вони слугували для задоволення потреб лю­дини і використовувалися шляхом споживання: для тамуван­ня голоду існували продукти, для зведення будівлі викорис­товували пісок, цеглу тощо. До споживчих речей відносили також гроші, оскільки скористатися ними можна тільки при витрачанні їх.

Речі, які служили людям довше, вважали неспоживчими (res quae usu non consumuntur). У процесі одноразового ви­користання вони не зникали, а при тривалому використанні зношувалися поступово (земля, будівлі, одяг тощо).

Природні відмінності зазначених речей зумовлювали їх різний правовий режим. Предметом договору позики бу­ли тільки споживчі речі, а у найм передавалися неспоживчі речі.

10. За фізичним складом речі поділяли на три види: 1) такі, що складаються з однієї матеріальної субстанції (земля, пі­сок, раб, тварина тощо); 2) штучні утворення, створені при поєднанні різнорідних речей (будинок, корабель, віз тощо); 3) сукупність однорідних речей, матеріально не пов'язаних, однак об'єднаних загальним призначенням чи назвою (бібліо­тека, колекція, стадо корів, табун коней).

Речі, що складаються з однієї матеріальної субстанції, є простими (simplices), а поєднання речей (різнорідних чи од­норідних) — складними (summae). У свою чергу, вони поділя­лися на штучні поєднання різнорідних речей і поєднання од­норідних речей.

Залежно від характеру зв'язку частин складних речей роз­різняли кілька їх різновидів.

1. За наявності фізичного зв'язку йшлося про головну річ та її приналежності (двері та замок до них). Вони існували і незалежно одна від одної, проте лише при спільному їх ви­користанні досягався найбільший ефект. Приналежності по­діляли правову долю головної речі.

2. За наявності економічного зв'язку розрізняли плоди природні (fructus naturales) і цивільні (fructus civiles). Плоди, створені природою (наприклад, фрукти, приплід тварин), на­зивали природними. Плід, який приносить річ внаслідок ви­користання її в обігу, називався цивільним (наприклад, про­центи, одержані за договором позики, плата за користування річчю за договором найму).

Правове значення поняття плодів і розрізнення їх видів полягало у відмінності їх правової долі. Згодом римські юристи розширили поняття плодів, включивши до нього будь-який прибуток (у вигляді як природних, так і цивільних плодів). Так виник термін доходи.

113

Сукупність різних речей, об'єднаних спільним господар­ським призначенням чи приналежністю, моясна розглядати як одне ціле — майно дому, садиби, сім'ї тощо. Воно склада­ється з різних предметів, де речі взаємопов'язані, ніби допов­нюють одна одну і в сукупності дають бажаний ефект, якого хочуть досягти їх власники. З часом поняття майна почали трактувати як сукупність прав і обов'язків. Отже, майно складалося з активу і пасиву, з вимог і боргів. При цьому борги могли становити значну і навіть більшу частину майна. Ця обставина інколи примушувала спадкоємців відмовлятися

8-5-1801

від спадщини. Таке визначення складу майна має значення при зверненні стягнення кредиторів на майно боржника.