§ 4. Набуття і втрата права приватної власності

21

Право власності на певну річ молее виникнути у конкрет­ної особи по-різному: особа зробила річ самостійно, придба­ла шляхом купівлі-продалеу, освоїла землю, яка до цього ча­су ніким не оброблялась і нікому не налелеала. Дулее рано

323

римляни в усій різноманітності форм виникнення права влас­ності почали розрізняти два самостійних, але взаємопов'яза­них моменти — спосіб набуття права власності (modus ас- quirendi) і титул набуття (titulus acquirendi). Факти, з настан­ням яких виникає право власності у конкретної особи, діста­ли назву способи набуття права власності, а юридичні фак­ти, які є правовою основою виникнення права власності, — титули набуття.

Римське право з найдавніших часів всі способи набуття права власності поділяло на первісні й похідні.

Первісні способи набуття права власності полягають у то­му, що право власності виникає вперше. Наприклад, земля, яка нікому не налеясала, стала власністю того, хто перший її став обробляти. Рибалка, який виловив рибу в морі, став її власником, оскільки до цього риба нікому не належала. Вперше виникає право власності також на річ, яку тільки що зробили.

Похідні способи набуття права власності ґрунтуються на праві попереднього власника, виводяться з його права — звідси й назва. Основним титулом похідного способу є дого­вір (це можуть бути договори як речевого, так і зобов'язаль­ного права). Крім того, до цього способу належить і перехід права власності в порядку спадкування.

До первісних способів набуття права власності належать: захоплення нічийних речей (заволодіння); знахідка скарбу; переробка речей; набуття права власності за давністю воло­діння; приєднання речей, змішування речей.

1) Occupatio rei nullius (захоплення нічийних земель, заво­лодіння) — спосіб набуття права власності, сама назва якого свідчить про час його виникнення. Він виник тоді, коли нав­коло були ще неосвоєні землі, ліси тощо. Власником визна­вався той, хто першим почав обробляти цю землю. Цим спо­собом набувалося право на зібрані ягоди, плоди, коріння, вбитого звіра, виловлену рибу тощо. Об'єктами права влас­ності, набутого цим способом, могли бути речі, які до заво­лодіння ні в чиїй власності не перебували, тобто нічиї. Сюди ж належали речі, від права власності на які власник відмо­вився, — викинуті. Перший, хто підбирав таку викинуту річ, ставав її власником (Д. 41.7.2.1). Однак не молена змішувати викинуті речі з загубленими. Власник, що втратив володіння річчю, не втрачав права власності на неї, тому загублені речі не могли бути об'єктом привласнення, оскільки не є нічиїми.

Привласнення нічийних речей обґрунтовувалося принци­пом, проголошеним ще Законами XII таблиць, — res nullius cedit primo occupanti — нічия (безхазяйна) річ слідує за тим, хто її першим захопив. Вороже майно вважалося безхазяй­ним і могло бути предметом заволодіння (Д. 41.1.51.1).

2. Thesaurus (скарб) — цінності, невідомо ким і коли захо­вані. Скарб також; вважався нічиїм, оскільки не був відомий його власник, і переходив у власність того, хто його знахо­див. Однак, якщо скарб було знайдено на землі іншого воло­дільця, то половина належала власнику земельного наділу, а половина — тому, хто знайшов. Якщо скарб було знайдено за допомогою чаклунства, то він переходив у прибуток держави.

3. Specificatio (переробка речей) — спосіб виготовлення, створення, вироблення нової речі з якого-небудь матеріалу. Річ, зроблена майстром зі свого матеріалу, безперечно, нале­жала майстру. Якщо ж була зроблена з чужого матеріалу, то виникало питання: «хто ж її власник?» У Римі щодо цього то­чилася дискусія. Існували дві позиції. Прихильники першої вважали, що власником нової речі буде майстер, який її зро­бив; послідовники другої доводили належність речі власнику матеріалу, з якого вона зроблена. Тривалий час представники цих двох течій не могли порозумітися. І лише при компіляції Юстиніана було зафіксовано компромісне рішення: якщо но­ву річ можна знову перетворити в матеріал, з якого її зроб­лено, то власником буде власник матеріалу, якщо ж ні — право власності на неї належатиме її творцеві — майстру. Наприклад, із чужого шматка мармуру скульптор зробив статую. Повернути її у первісний стан неможливо. Тому власником статуї є скульптор. Якщо з чужого золота зробле­но браслет, то останній можна знову перетворити в золото. Тому право власності на браслет належить власникові зо­лота.

4. Usucapio (набуття права власності за давністю володін­ня) — спосіб набуття, заснований на давності володіння май­ном, яке не належало його володільцю. Спочатку набути пра­во власності за давністю могли тільки римські громадяни і лише на res mancipi. Строк давності встановлювався протя­гом одного року для рухомих речей і двох років для нерухо­мих. Претори розширили межі набуття за давністю, поши­ривши його й на інші категорії громадян. При компіляції Юс­тиніана було встановлено строки набувальної давності: три роки для рухомого майна і десять — для нерухомого.

Для набуття права власності за давністю мали бути до- держані такі умови: а) наявність правової основи володіння (купівля-продаж, дарування тощо, які мали місце, однак не призвели до виникнення права власності); б) добросовісність володільця, котрий не знав про відсутність у нього права;

в) безперервність володіння протягом встановленого строку;

г) сплив встановленого строку (три роки для рухомого майна і десять — для нерухомого).

Крадені речі не могли переходити у власність за давністю володіння.

2. Accessio (приєднання речей) мало місце у разі, якщо од­ну річ поглинала інша так, що не можна було їх розділити. Наприклад, під час будівництва будинку використано колоду іншого власника. При цьому власність на приєднану річ пере­ходила до власника основної речі, який зобов'язаний був від­шкодувати власнику приєднаної речі (колоди) її подвійну вартість. Такі форми приєднання мали місце і при будівницт­ві будинку без дозволу власника на чужій землі. Будинок ставав власністю власника землі за принципом superficies solo cedit — будова переходить у власність того, кому нале­жить земля. Сюди ж відносилися намиви, припаї тощо.

3. Змішування речей — це таке їх з'єднання, за якого не­можливо встановити, яка з речей поглинула іншу. Через змі­шування однорідних речей виникала спільна власність для двох або кількох власників. Приплід тварин, врожай саду та інші плоди з моменту відділення їх від плодоносної речі, коли плоди стають окремою річчю, переходили у власність власни­ка плодоносної речі.

Основними способами похідного набуття були:

1. договір між відчужувачем і набувачем речі;

2. перехід майна у спадщину.

При похідному набутті право власності набувача ґрунту­ється на праві власності відчужувача. Проте для переходу права власності від відчужувача до набувача одного укладен­ня договору недостатньо. Угода про передачу речі права власності у набувача ще не породжувала, вона була лише правовою основою для його виникнення. Для перенесення права власності від відчужувача до набувача вимагалась фак­тична передача самої речі в формі манципації, поступки пра­вом або традиції. Римське право додержувалось принципу: власність переноситься передачею, а не угодою — traditioni- bus dominia rerum, non pactis nudis transferuntur. Тільки при поєднанні цих двох умов (фактична передача і правова осно­ва) право власності переходило від відчужувача до набувача.

Правовими формами похідного набуття права власності були:

1. Mancipatio (манципація) — символічний акт, за яким у присутності п'яти свідків і вагаря проходила фактична пере­дача речі відчужувачем набувачеві. Спочатку вагар дійсно зважував метал, який був платою за річ, що відчужувалась, але з появою карбованої монети зважування стало символіч­ним і лише засвідчувало дійсний факт передачі права влас­ності набувачеві.

2. In jure cessio (поступка правом) з'явилася вже у пре­торському праві та являла собою уявний судовий процес. На­бувач вимагав річ, яку набув, стверджуючи, що вона нале­жить йому. Відчужувач визнавав вимогу позивача. Претор, перед яким здійснювалась ця процедура, визнавав право власності за набувачем.

3. Traditio (проста передача) — простіша, легша і доступ­ніша форма перенесення права порівняно з двома розгляну­тими вище формами передачі права власності, які були дуже громіздкими й ускладнювали цивільний обіг. Така форма вже була відома jus gentium. Вона називалась traditio і полягала у передачі фактичного володіння річчю відчужувачем набува­чеві. Це міг бути або окремий речевий договір, або дії на ви­конання попередньої угоди, якою був договір купівлі-прода- жу, міни, дарування тощо. Для перенесення права власності за договорами зобов'язального права за традицією мала зна­чення підстава — causa justa possessionis, за якою передача здійснювалася. Цією підставою була взаємна воля, висловле­на в договорі, що мав передувати передачі речі. Традиція ж є лише її виконанням, заключним актом.

Припинялося право власності за різними підставами: заги­беллю речі, дерелікцією (відмовою власника від речі), відчу­женням речі, вилученням речей з обігу, втратою права влас­ності проти волі власника (наприклад, при конфіскації, рек­візиції) тощо.