§ 6. Римська юриспруденція (правова думка)

Коли ми говоримо про вплив філософських ідей на право- творення у Римі, то, звичайно, не йдеться про їх пряме вті­лення у правових нормах (таку можливість мав хіба що Марк

Аврелій, та й то її не могло бути втілено у дійсність). Для цього вони повинні пройти ще одну «інстанцію» — їх мали сприйняти ті, хто творив право класичного періоду, визначав його засади і в кінцевому підсумку — сутність, тобто прав- ники.

їхня роль у цьому процесі була настільки значною, що зу­мовлює необхідність окремого розгляду значення юриспру­денції для формування римського права.

Спочатку кілька загальних зауважень. Завдяки Дигестам Юстиніана (Д. 1.2) та деяким іншим джерелам збереглося до­сить багато імен правників, які зробили значний внесок у розробку теорії права та практику його застосування.

Вважається, що розвиток правознавства у Римі починаєть­ся з Тиберія Корункарія.

Починаючи з кінця республіки і протягом принципату рим­ські правники поділялися на дві правові школи: сабініанців (засновник Гай Атей Капіто, найбільш видатний представ­ник — Масурій Сабін) та прокуліанців (засновник Антістій Лабео). Сабініанці були більш консервативними і тяжіли до звичних норм та правил. Прокуліанці підтримували нові ідеї, чим сприяли подоланню консерватизму та надмірної фор­мальності jus civile.

Правознавці II—III ст. н. е. отримали назву «класичних». Саме вони сформулювали більшість засад та ідей, що склали основу римського права, як вищого досягнення античної ци­вілізації. Найбільш відомими серед них є Масурій Сабін (про­відник школи сабініанців), Цельс Філій, котрий написав бага­то праць, Октавій Юліан Емілій, який створив за завданням імператора Юліана «Постійний преторський едикт», Секст Помпоній, що коротко виклав історію римського права. Пра­вознавцю II ст. Гаю належить неперевершений підручник з римського права (Інституції). Вершиною класичної юриспру­денції вважають праці Емілія Папініана, котрий був непере- вершеним казуїстом і створив «Питання» у 37 книгах, «Кон­сультації» у 19 книгах і «Дефініції» у 2 книгах.

Загалом можна визначити такі основні напрями наукової та науково-прикладної діяльності правознавців доби класич­ної юриспруденції:

а) твори, присвячені розробці цивільного права (Сабіна, Павла, Ульпіана та ін.);

б) коментарі до преторського права (Лабеона, Гая, Павла, Ульпіана та ін.);

в) збірники творів юристів (дигести), що об'єднували ци­вільне і преторське право;

г) підручники з права — інституції (найвідоміші Інституції Гая — II ст.), а також збірники правил (regulae), міркувань, висновків (sententiae);

д) збірники казусів «Питання» (Цельза, Помпонія та ін.) або «Відповіді» (Папініана та ін.).

Науково-практичних творів римських юристів до нас дійш­ло надзвичайно мало.

Значення практичної діяльності юристів також зростає у «класичну добу» римського права. У цей період вона здій­снюється у різноманітних формах: cavere — складання діло­вих паперів, формулярів угод тощо; agere — поради щодо по­дання позову і ведення його у суді; respondere — консульта­ції, відповіді на запитання, що надходять від приватних осіб. При цьому формою правотворчості стають висловлювання правознавців, які мають jus respondendi — право офіційних консультацій, що надається з часів Августа принцепсами зна­ним юристам, висновок яких стає обов'язковим для суду.

У добу пізньої імперії (домінату) римська юриспруденція переживає занепад. Тогочасним правознавцям jus respon­dendi імператори вже не надають. Натомість у «Законі про цитування», виданому у V ст. імператором Валентініа- ном III, вже покійні тоді юристи «класичної доби» Гай, Па- пініан, Юлій Павло, Доміцій Ульпіан та Гереній Модестін вказані як правознавці, чиї висловлювання є нормою права для суду.

Значення римської юриспруденції для формування права у Стародавньому Римі можна оцінювати з двох позицій. По- перше, з погляду на участь правників (знавців права) у фор­муванні розуміння права, його ідей та засад. По-друге, з ура­хуванням їх участі безпосередньо у правотворчості, зокрема, через такі форми останньої, як едикти магістратів та офіційні консультації.

Оцінюючи доробок римської юриспруденції у створенні теорії права, слід, насамперед, враховувати, що визначаль­ним тут був принцип, за яким перевага у дослідженнях нада­валась аналізу конкретних ситуацій, а не дефініціям або абстрактним узагальненням. Цей принцип, зокрема, знайшов відображення у відомій сентенції Яволена: «У jus civile будь- яка дефініція небезпечна, адже обмаль випадків, коли вона не може бути викривлена» (Д. 50.17).

Тому розвідки щодо засад приватного чи публічного (що траплялося рідше) права, зазвичай, проводились на конкрет­них прикладах, життєвих казусах і, як правило, не мали ха­рактеру загальних розмірковувань. Це, звичайно, не означає, що теорія права займала взагалі другорядне місце, але теоре­тичні побудови були кінцевим результатом досить довгого ланцюжка аналізу реальних (а пізніше й спеціально змоде- льованих) судових спорів. Хоча й при цьому відчувалась спе­цифіка методології римської юриспруденції: перевагу часті­ше надавали не складним дефініціям, а класифікаціям, що супроводжувались необхідними визначеннями, поясненнями, тлумаченням тощо.

Щодо визначення (розуміння) юристами доби принципа­ту, а також їхніми послідовниками поняття права, то з нього випливає ключове значення категорій «justitia», «bonae», «aequitas». Додавши сюди пов'язане з останніми поняття «fideis», отримаємо перелік практично всіх визна­чальних категорій права. Тому саме на прикладі еволюції їх трактування можемо розглянути формування концепції рим­ського права.

«Jus naturale» було предметом аналізу для римських прав- ників, головним чином, на двох рівнях — теоретичному — як чинник формування приватного права взагалі; цивільно-при- кладному — як підстава для обґрунтування змісту норм пра­ва. Насамперед, воно в їхньому трактуванні під впливом сто­їцизму виглядає як ідеальне право, що встановлене природ­ним розумом (вищим розумом), а тому є завше справедливим та незмінним і загальним для всіх людей. Зокрема, на це звер­тали увагу Ульпіан (Д. 1.1.1.3; Д. 50.17.32), Павло (Д. 1.1.11), Гай (Д. 4.5.8).

Таке розуміння природного права дало можливість обґрунтувати низку змін у цивільному праві, погоджуючи зміст норм позитивного права зі змістом ідеального права.

Застосовуючи такий підхід, Ульпіан, наприклад, пропонує рішення, що докорінно змінює межі визначення суб'єктів права: «Раб не може бути з погляду цивільного права сторо­ною у договірному зобов'язанні, однак у природно-правово- му аспекті він може і зобов'язувати, і зобов'язуватись» (Д. 44.7.14).

Варто звернути увагу на ще один аспект використання римською юриспруденцією ідей природного права: усвідом­лення того, що будь-яке право становить певну цілісність, пронизану загальними принципами. У зв'язку з цим виникла тенденція, характерна для юриспруденції доби принципа­ту, — звести все чинне право у струнку систему інститутів, що перебувають між собою у логічній єдності. При цьому практична спрямованість правників полягала в тому, що саме приведення права до системи цікавило їх лише тією мірою, наскільки це було необхідно з практичних міркувань.

З інтерпретацією римськими правниками ідей стоїцизму щодо стану окремої особи як такого, що випливає з поло­жень природного права, пов'язане також їхнє розуміння, тлумачення ними категорій «justitia» та «aequitas».

Тут варто визначити ставлення до позиції, згідно з якою «aequitas», як конкретизація та вираження природноправо- вої справедливості «justitia», слугувала у Римі доби принци­пату масштабом для коригування та оцінки права; була орієнтиром у правотворчості; максимою при тлумаченні та застосуванні права. «Aequitas», етимологічно позначаючи рівне й рівномірне, у своєму застосуванні до правових явищ у римській юриспруденції набула значення «справедливос­ті » у своєму спеціальному значенні-конкретизації поняття «juslilia».

Саме так фігурує це поняття у висловах багатьох видатних правників. Зокрема, Павло зазначав: «У справах, особливо юридичних, слід пам'ятати про справедливість» (Д. 50.17.90). «Це бажано з міркувань справедливості, хоча пра­во й не приписує» (Д. 39.3.2.5). Марцел наводить таке поло­ження імператора Антоніна: «Хоча й важко змінювати встановлений порядок, але там, де цього вимагає явна спра­ведливість, необхідно надавати допомогу» (Д. 4.1.7рг).

Однак також слід звернути увагу й на те, що ці поняття, крім того, пов'язані у розробках римських правників ще й з такими етичними категоріями як «bona» та «bona fides». Власне, самостійне значення має лише друге з цих понять. Що ж стосується першого, то, будучи спочатку синонімом слова «Patrimonium», що означало — «все майно», «добро окремої особи», він з часом став складовою частиною тих понять, де вимагалось підкреслити етичну виправданість, справедливість рішення, що не має достатньої опори у ци­вільному праві, або заповнює прогалину в ньому, або коригує положення застарілих норм, таких, наприклад, як «bonorum emptor», «bonorum possessio» тощо. Генетичний зв'язок цього терміна з категоріями стоїчної етики добре помітний у специфічному римсько-правовому понятті «bonus vir» — абстрактний зразок порядної поведінки та способу дій.

Натомість категорія «bona fides», куди слово «добрий» спочатку увійшло як прикметник, поступово набула само­стійності, існувала як поняття, приблизно тотожне нашому «добросовісність, совісність, сумлінність». Значення її особ­ливо зросло наприкінці доби республіки, коли під впливом грецької культури, філософії тощо, розширення світогляду римських правознавців, починає втрачати провідну роль фор­мальний момент права. Відбувається падіння культу слова, в якому вже вбачають не саму думку, а лише засіб її зовніш­нього вияву.

Такий підхід означав відмову від вимог суворої формаль­ності, властивих для jus civile, протиставлення «actio stricti juris» та «actio bona fide», визначення юридичної сили за не­формальними (точніше, за «недоконано-формальними») уго­дами, появу реальних, консенсуальних та інномінальних контрактів і, врешті-решт, формування засад контрактного права та системи захисту цивільних прав, що є непереверше- ними й досі.

Варто звернути увагу на те, що вказані етичні категорії найбільше підґрунтя у Стародавньому Римі мали в еклектич­них теоріях на базі стоїцизму.

Разом з тим, на формування низки поглядів римських правників вплинуло епікурейство. Насамперед, це стосується поглядів на суверенітет вільної особи, формування принципу рівності прав суб'єктів приватноправових відносин.

Та найяскравіше вплив епікурейства на правничу думку виявився у процесі формування права приватної власності.

Оскільки останнім часом у літературі ставлять під сумнів наявність у римській юриспруденції уявлень, адекватних су­часному праву власності (Є. О. Суханов, В. О. Савєльєв), для з'ясування істини варто звернутися до висловлювань Ціцеро- на щодо трансформацій власності на речі: «...перше завдання справедливості — у тому, щоб нікому не заподіювати шко­ди, якщо тебе на це не викликали протизаконням; затим — у тому, щоб користуватись громадською (власністю) як громадською, а приватною — як своєю. Адже приватної власності не буває від природи. Вона виникає або на підста­ві колишньої окупації, наприклад, якщо люди колись прий­шли на вільні землі, або внаслідок перемоги, наприклад, як­що землею заволоділи після війни, або на підставі закону, угоди, умови, жереба. Таким чином, Арпінська обласіпь на­зивається такою, що належить арпінатам, Тускульська — такою, що належить тускуланцям, щось подібне відбува­ється і при розподілі приватних володінь. Внаслідок цього, — позаяк приватна власність кожного з нас утворю­ється з того, що від природи було спільним, — нехай кожен володіє тим, що йому припало; якщо хто-небудь інший за­зіхне на щось із цього, він порушить права людської грома­ди» (Про обов'язки. I.VII.20—21).

У цьому висловлюванні сконцентровано чи не всі концеп­туальні питання розуміння права приватної власності та його значення у Римі: розмежовано суспільну та приватну влас­ність, вказано на примат першої в давньоримському суспіль­стві, названо джерела походження приватної власності, а та­кож обґрунтовано справедливість її існування та більш висо­кий ступінь порівняно з власністю громадською.

Слід також мати на увазі, що відсутність загального визна­чення права приватної власності, а тим більше адекватного сучасним уявленням про неї, є цілком логічним для римських правових конструкцій, орієнтованих на розробку конкретних питань, а не на абстрактні визначення. Про цю особливість римської теорії права вже йшлося, і тут знову маємо справу з тією самою специфікою.

Попри нелюбов римських правників до узагальнень та абстракцій, накопичення уявлень про окремі інститути обу­мовило необхідність визначення системи права взагалі та міс­ця в ній приватного й публічного права, а також окремих інститутів цих галузей.

У цілому система права за Ульпіаном виглядала таким чи­ном: усе право поділяється на право публічне та право при­ватне. Джерела останнього: jus naturale, jus gentium, jus civile. При цьому перевага надається природному праву, що охоп­лювало собою і jus gentium. Отже, природне право та jus gentium певним чином протистоять jus civile як такому, що обмежене у дії за колом суб'єктів, формами правотворення тощо.Як згадувалося, у трактуванні Гая (1.1.1) їх співвідношення має виглядати як «часткове накладення кіл» •— «усі народи користуються частково своїм власним правом, частково за­гальним правом усіх людей». Іноді вважають, що Гай ото­тожнює jus gentium з природним правом. Однак такий підхід суперечить розумінню природного права римськими правни- ками. Тут слід згадати сентенції Ульпіана (Д. 1.1.1.3), Павла (Д. 1.1.11) та ін., присвячені визначенню природного права, які дозволяють зробити висновок, що юриспруденція того часу розглядала природне право як підґрунтя, насамперед, приватного права, тоді як jus civile та jus gentium були юри­дичним матеріалом для формування останнього.

Оскільки деякі римські правники, наприклад Павло (Д. 1.1.11), серед інших значень слова jus згадують його розу­міння як jus honorarium, необхідно з'ясувати їх ставлення до визначення місця та ролі останнього у загальній системі права.

Іноді jus honorarium («преторське право») розглядають як складову частину приватного права. Проте це не зовсім від­повідає тому, як його розуміли римські правники.

Характерно, що у висловлюванні Ульпіана щодо визначен­ня складових частин приватного права (Д. 1.1.1.2) преторське право не згадується. Його визначення дає Папініан: «Пре­торське право — це те, яке запровадили претори для сприян­ня jus civile або для його доповнення чи виправлення у цілях, корисних для громади; воно називається також на честь пре­торів «jus honorarium» (Д. 1.1.7).

Сутність преторського права, точніше, діяльності прето­ра, змалювали Ціцерон та Марціан, які визначали його як «закон, що говорить» (Ціцерон. Про закони. III.1.2), як «жи­вий голос цивільного права» (Д. 1.1.8). Якщо додамо сюди ще сентенцію Павла про те, що претор висловлює право (рішен­ня), навіть якщо вирішує несправедливо, але йому належить діяти справедливо (Д. 1.1.II), то отримуємо досить чітку картину. Очевидно, преторське право римські правник оціню­вали саме як той інструмент, що забезпечував створення но­вого права, формування його головних засад на підґрунті природного права, втіленні у життя ідей та положень остан­нього.

У кінцевому підсумку, право в розумінні римської філосо­фії та юриспруденції останніх років республіки і початку принципату — це мистецтво добра й рівності (адекватнос­ті). А вже в свою чергу рівність за природою є передумовою справедливості, що у римському праві була виражена форму­лою «suum cuique».

Тому правильним буде розуміння «aequitas» як принципу рівності всіх перед законом, що у свою чергу є складовою за­гальної вимоги справедливості.

Через це здається не дуже вдалим переклад відомої сентенції Ульпіана: «Justitia est constans et perpetua voluntas jus suum cuique tribuendi» (Д. І.І.ІОрг) — «Правосуддя є незмінна та постійна воля надавати кожному його право». Адже у цьому разі загальний принцип підміняється характе­ристикою лише судочинства.

Якщо ж ми виходитимемо з того, що «справедливість по­лягає у постійному та вічному прагненні наділяти (забезпечу­вати) кожного його правом», то, власне, і маємо той основ­ний принцип природного права, як його тлумачили не тільки римські правники, а й їхні попередники та наступні прихиль­ники природноправової доктрини, який без перебільшення є, мабуть, харизмою права та стрижнем його рецепцій.

Враховуючи ту обставину, що внаслідок надання Октавіа- ном Августом jus respondendi видатним правникам, сентенції останніх набули значення форми творення права, а також те, що багато хто з цих правників обіймав ті чи інші офіційні по­сади, можна дійти висновку, що їхні філософсько-правові погляди послідовно втілювались у життя й істотно вплинули на характер і зміст норм римського права

.Розділ II СИСТЕМА РИМСЬКОГО ПРАВА