§ 1. Види карного процесу

Карному переслідуванню підлягали тільки правопорушен­ня, які доктрина римського права розглядала як такі, що сто­суються «публічних справ». Низку досить небезпечних для суспільства правопорушень (які у сучасних правових систе­мах кваліфікуються як карні злочини — крадіжка особистого майна, заподіяння тілесних ушкоджень тощо) розглядали в Римі як делікти приватного права і тому такі злочини підля- дали приватному, а не карному судочинству. Можливість за­стосування карно-процесуальних форм визначалася з ураху­ванням сукупності обставин: змісту вчинених дій, суб'єкту злочину, наявності спеціальної підсудності, діапазону санк­цій за делікт тощо. Цим зумовлювався той чинник, що єди­ної, універсальної і загальнообов'язкової форми карного су­дочинства римська юстиція не виробила.

Поступово у Стародавньому Римі склалося кілька форм карного процесу:

257

1) публічний процес у справах, що підлягали одноосібній юрисдикції магістрата. Тут справа про публічне правопору­шення розглядалася одноосібно уповноваженою на це поса­довою особою (курульним магістратом), юрисдикція якого

17 -5-1801

спиралася на повноваження в межах наданої йому вищої влади. Цей процес застосовувався у разі спеціальних звину­вачень, або у звинуваченнях проти чітко визначених катего­рій осіб: при вчиненні військових злочинів вояками; при вчи­ненні злочинів жінками-римлянками (якщо такі справи не на­лежали до адміністративно-поліцейської юрисдикції едила); при вчиненні злочинів проти іноземців і взагалі неримських громадян; при вчиненні злочинів рабами тощо. При розгляді справ одноосібно магістратом порядок судочинства не обме­жувався формальними вимогами; фахівці-правознавці до участі у процесі не залучалися, допускався тільки самозахист звинувачуваного;

2. публічний процес у справах, що підлягали юрисдикції магістрата за участю народних зборів як обов' язкової апе­ляційної інстанції. Судове рішення, прийняте в результаті такого розгляду, спиралося на верховну владу римського на­роду. Цей процес застосовувався при розгляді найбільш тяж­ких публічних деліктів, вчинених римськими громадянами, надто тих, що передбачали у вигляді покарання страту. Ця форма процесу вимагала додержання кількох обов'язкових стадій: виклик до суду, аналіз обставин справи, вирок магіст­рату, звернення до народних зборів з проханням визначити остаточність вироку, рішення народних зборів. При цьому всі стадії процесу мали відбуватися з додержанням точно регла­ментованих формальних процедур. Пізніше апеляцію до на­роду було замінено правом звернення з оскарженням вироку магістрата до імператора як провідника держави;

3. процес у справах, що виникали із вчинення приватних деліктів. Відбувався він на різних етапах розвитку римсько­го права у різних формах: у вигляді легісакційного, форму­лярного, екстраординарного тощо провадження. Хоч у цьому разі мав місце, поряд з іншими, розгляд справ з правопору­шень, що тепер відносять до карних злочинів, і відповідно за­стосовувалися можливості примусу з боку публічної влади, але у головних своїх рисах він не відрізнявся від розгляду інших справ на основі положень приватного права;

4. процес у справах, що підлягали юрисдикції колегії при­сяжних суддів. Він провадився спеціально створюваними ко­легіями присяжних суддів під головуванням магістрату (як правило претора). Судове рішення спиралося на делеговані повноваження «представників римського народу». Цей про­цес застосовувався для розгляду справ, які виникали із зви­

5. нувачень магістратів у вчиненні посадових правопорушень, злочинів проти публічного правопорядку, вчинених римськи­ми громадянами, тощо. У «класичну добу» цей вид процесу став найбільш поширеним, а згодом саме з нього виник суд за участю присяжних з числа рівноправних громадян. Римська юриспруденція розробила також деякі загальні норми проце­су за участі присяжних: суд мав відбуватися там, де присяжні можуть одержати повні відомості про обставини правопору­шення; суддя (магістрат, що головує) вирішує питання права, а присяжні вирішують питання факту, тобто сам злочин і провина особи, що обвинувачується, зважуються присяжни­ми, а норми права (визначені магістратом, що головує у суді) тільки визначають правові наслідки рішення присяжних;

5) процес у справах, що підлягали одноосібній юрисдикції магістрати у провінції на підставі його спеціальних повно­важень, наданих йому щодо римських громадян та інших жи­телів провінції, що не є римськими громадянами. Він зводив­ся, як правило, до затвердження рішень і вироків органів му­ніципального самоврядування.