Глава 2 види спадкування

§ 1. Спадкування за заповітом

Припускають, що спадкування за законом виникло раніше спадкування за заповітом. Проте в класичному праві останнє настільки зміцнилося, що стало переважною формою спадку­вання. До цього періоду на руїнах колективної власності римської familia утвердилася повна свобода заповіту.

Заповіт (testamentum) — це розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. У римській класичній сім'ї єдиним і повновладним власником її майна був pater familias, і тільки він міг ним розпорядясатися, зокрема, на випадок смерті вказати, кому має перейти після смерті майно, в яких частках, в якому порядку тощо.

Отже, заповіт — це одностороннє волевиявлення, на під­ставі якого можуть виникнути права та обов'язки у спадко­ємців. Це односторонній правочин, який може реалізовувати­ся лише за умови, що особи, визначені як спадкоємці, також виявлять свою волю на прийняття спадщини. Виявлення зго­ди після смерті заповідача є самостійним, незалежним від за­повіту волевиявленням, що відрізняє ці відносини від договір­них. При заповіті немає двостороннього та одночасного волевиявлення, яке вимагається при укладенні договорів, ос­кільки заповідача вже немає серед живих. Тому заповіт не можна визнати договором, хоча тут і має місце виявлення во­лі як з боку заповідача, так і з боку його спадкоємців. Запо­відач може в будь-який час скасувати або змінити своє роз­порядження, чого не можна зробити в договірних відноси­нах. Це також вказує на односторонній характер заповіту.

Заповіт — це розпорядження з відкладальною умовою, бо воно набуває чинності лише з настанням умови — смерті за­повідача. Ця обставина і зумовила жорсткі вимоги до запові­ту, оскільки в разі сумніву в будь-якому положенні заповіту спитати про дійсний намір заповідача вже неможливо. Для визнання за заповітом юридичної сили він має відповідати таким умовам: заповідач повинен мати активну заповідальну правоздатність; заповіт має бути складений у певній формі; у заповіті має міститися призначення конкретних осіб спадко­ємцями, котрі повинні мати пасивну заповідальну правоздат­ність. Заповіт, що не відповідав зазначеним вимогам, визна­вався недійсним.

Для того, щоб заповіт мав юридичне значення, його повин­на була скласти фізична особа. Активна заповідальна право­здатність передбачала передусім наявність у заповідача на момент складання заповіту загальної право- і дієздатності в галузі майнових відносин. Втрата її на момент смерті запові­дача не робила заповіт недійсним. У «праві Юстиніана» запо­відальної правоздатності не мали раби, перегріни (однак во­ни могли заповідати «за власним правом»), віровідступники, єретики, душевнохворі, неповнолітні (навіть за згоди піклу­вальника), марнотратці, підвладні, глухонімі від народження, а також ті, які не могли висловити свою волю загальнодос­тупним способом. Особливе правило було встановлено для жінок: до II ст. вони взагалі не могли бути заповідачами, на­віть якщо були persona sui juris. З II ст. їм надається право заповідати, але лише зі згоди опікуна

.Кожному історичному періоду відповідала своя форма за­повіту. В давньому jus civile, в республіканський та імпера­торський періоди були різні форми заповіту. В імператор­ський період і у «праві Юстиніана» розрізняли дві основні форми заповіту: приватний і публічний. Приватні заповіти складалися без участі органів державної влади. Якщо ж в їх складанні брали участь органи державної влади — це були публічні заповіти. В свою чергу, приватні заповіти могли бу­ти письмовими та усними, тобто розрізнялися за формою во­левиявлення. При складанні усного і письмового заповітів ви­магалася присутність семи, а в деяких випадках навіть восьми свідків. Це надавало заповідальному акту урочистості. Свід­ками могли бути тільки вільні й дієздатні особи. Процес здійснення заповідального акта був безперервним з самого початку і до повного завершення.

При складенні письмового заповіту спадкодавець повідом­ляв свідкам, що в цьому документі його заповіт, підписував його сам і давав для підпису свідкам, які засвідчували свої підписи печатками. В разі усної форми заповіту заповідач по­винен був висловити свою волю вільно, чітко і зрозуміло сло­вами або знаками. Якщо заповідач назвав одного або всіх спадкоємців, заповіт вважався складеним. Свідки, що були присутні при складенні заповіту, могли записувати висловле­ну волю, але для дійсності заповіту це не мало ніякого зна­чення. З часом письмова форма заповіту переважає усну.

З імператорського періоду розпочинають діяти публічні форми заповітів. їх також було два види. За однією формою заповідач міг висловити свою волю в суді, її заносили до про­токолу, який зберігався в архіві суду. За другою формою він міг передати свою останню волю, виражену письмово, імпе­раторові, який і оголошував її після смерті заповідача.

В окремих випадках передбачалися більш складні або, нав­паки, спрощені форми заповітів. Однак при всій їх різнома­нітності в усі часи можна було простежити єдиний прин­цип — заповіт складався особисто заповідачем, а не його представником.

Призначення спадкоємців — основний елемент змісту будь-якого заповіту. Якщо в ньому містилися вказівки, кому і в яких частках мало перейти майно померлого, але не нази­валося ім'я спадкоємця, заповіт вважався недійсним. Спадко­ємцем можна було призначити лише особу, яка мала пасивну заповідальну правоздатність. Передусім вона мала бути кон­кретною — persona certa. До невизначених належали юри­дичні особи і постуми — особи, зачаті при житті заповідача, однак народжені після його смерті. Юстиніан визнав за мож­ливе призначати і цих осіб спадкоємцями за заповітом.

Не могли бути спадкоємцями за заповітом жінки після смерті осіб, які володіли майновим цензом в 100 тисяч сес­терцій і більше. Цю норму було спрямовано проти «марно­тратства» жінок, що належали до вищих верств. Не мали па­сивної заповідальної правоздатності діти дерясавних злочин­ців, перегріни, віровідступники, єретики та ін.

У деяких випадках могли бути спадкоємцями за заповітом раби. Це передбачало відпущення їх на свободу. Вони не мог­ли відмовитися від спадщини і брали на себе всі борги свого хазяїна. Якщо раба до відкриття спадщини відчужував влас­ник, то він приймав спадщину за наказом свого нового хазяї­на, якому й переходила спадщина. Якщо раба до відкриття спадщини відпускали на волю, то він сам був спадкоємцем і самостійно вирішував питання про прийняття спадщини чи про відмову від неї.

Деякі особи, що мали пасивну заповідальну правоздат­ність, не завжди могли одержати спадщину за заповітом. Наприклад, чоловіки віком 25—60 і ясінки 20—50 років, які не були у шлюбі, одержували спадщину тільки після найближ­чих родичів, а також за умови, що вони взяли шлюб протягом 100 днів після відкриття спадщини. Ці обмеження було введе­но законами Августа з метою боротьби з небажанням брати шлюб і бездітністю. Крім того, були й інші обмеження щодо одержання спадщини.

Допускалось призначення спадкоємця за відкладальної умови. У такому разі днем відкриття спадщини вважався не день смерті спадкодавця, а день настання зазначеної умови, наприклад за підпризначення спадкоємця (субститута), коли заповідач визначав ніби запасного спадкоємця на випадок, якщо перший спадкоємець чомусь відмовиться прийняти спадщину чи помре до відкриття спадщини.

Призначення спадкоємця за скасувальною умовою не до­пускалось, оскільки суперечило загальновизнаному принципу римського спадкового права — semel heres semper heres — спадкоємець завжди спадкоємець, тобто, якщо ти призначе­ний спадкоємцем, то призначений назавжди і замінити тебе не можна.

Важливим принципом римського спадкового права, який залишався практично незмінним в усі часи римської історії, була свобода заповіту. Заповідач мав право призначити спад­коємцем на свій розсуд будь-кого зі своїх родичів або й зов­сім сторонніх осіб. Свобода заповіту була відома вже Зако-

28- 5-1801 433

нам XII таблиць, в яких проголошувалось: «Як хто розпоря­дився на випадок своєї смерті щодо свого майна або піклу­вання (над підвладними йому особами), хай те так і буде не­порушним».

Суворість моральних правил, любов до рідних, гласність вчинення заповіту утримували спадкоємців від можливості скористатися своїм правом свободи заповіту всупереч сімей­ним інтересам. Спадкоємці, як правило, були членами сім'ї заповідача. Однак із занепадом старої патріархальної рим­ської ґашіїіа, послабленням моральних норм та з дією інших чинників свобода заповіту призводила до того, що заповідачі все частіше призначали своїми наступниками сторонніх осіб, обходячи своїх найближчих родичів, які своєю працею брали безпосередню участь у створенні спадщини. Це не могло не викликати обурення суспільства.

Поступово виникає необхідність розумно обмежити свобо­ду заповіту. Спочатку це зводилося до того, що заповідач, оголошуючи на народних зборах своє розпорядження, зо­бов'язаний був згадати поіменно всіх безпосередньо підвлад­них — Ьєгєсієб зиі. При цьому він міг позбавити їх спадщини, вказавши підвладних синів поіменно, а дочок — загалом: «Всіх останніх позбавляю спадщини». Але розрахунок був на те, що публічно позбавити спадщини своїх підвладних (пере­дусім дітей) заповідач не наважиться. Від такого нерозважли­вого кроку його мала утримати загроза громадського осуду. Таким чином виникло «процесуально-необхідне спадкуван­ня», яке полягало у необхідності додержуватися процедури позбавлення спадщини під загрозою недійсності заповіту.

Однак практика довела недостатність таких формальних обмежень. Заповідачі без докору сумління перелічували най­ближчих родичів, проголошуючи при цьому, що їх вони по­збавляють спадщини. Потрібні були радикальніші заходи. їх виробила практика центумвіральних судів, в компетенцію яких входило розгляд спорів про спадщину. При цьому запо­відач був зобов'язаний не лише перелічити найближчих роди­чів, а й визначити їм у заповіті певну (обов'язкову) частку спадщини. В іншому разі обійденим спадкоємцям надавався спеціальний позов про порушення заповідачем моральних обов'язків. Преторська практика визначила коло осіб, що ма­ли право на обов'язкову частку в спадщині незалежно від змісту заповіту. Крім Ьегесіев бій (безпосередньо підвладних) до цього кола відносили також еманципованих дітей. У кла

­

сичний період право на обов'язкову частку одержали всі низ­хідні та висхідні родичі без винятку, а повнорідні та єдино­кровні брати і сестри заповідача — за умови, що спадкоємця­ми були призначені негідні особи. Так сформувалося «мате­ріально-необхідне спадкування», яке полягало у примушу­ванні спадкодавця виділити обов'язкову частку спадку пев­ним особам.

Обов'язкова частка визначалась чвертю законної частки, тобто тієї частки, яку спадкоємець одержав би в разі спадку­вання за законом. У «праві Юстиніана» розмір обов'язкової частки визначався більш гнучко: якщо до спадкування за за­коном закликалися чотири і більше спадкоємців, обов'язкова частка становила половину законної, якщо менше — її трети­ну. З поважних причин (посягання на життя заповідача, доч­ка брала шлюб без згоди батьків до 25 років та ін.) заповідач міг позбавити спадкоємця і права на обов'язкову частку.

Крім визначення спадкоємців і часток у спадщині, в запо­віті могли бути й інші розпорядження: вказівки, як і для чого використати спадкове майно, покладення на спадкоємців обов'язків виконати певні дії. Заповідач міг зобов'язати спад­коємця або спадкоємців передати певну річ зі спадщини або її частину третім особам (легат або заповідальний відказ).

Заповіт, укладений суворо до вимог закону, міг бути ска­сований або частково змінений до відкриття спадщини самим заповідачем: він міг скласти новий заповіт, доповнити його або змінити. Пізніше складений заповіт скасовував раніше складений у частині, що суперечить пізніше складеному.