Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Римське приватне право / Підопригора_Харитонов__Римське_право_2006.doc
Скачиваний:
149
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
5.17 Mб
Скачать

§ 2. Судове рішення

Судове рішення (judicatum) відігравало важливу роль у фіксуванні результатів розгляду позову, слугуючи, крім того, основою для подальшого розвитку процесу захисту суб'єк­тивного цивільного права.

Отже, насамперед, судове рішення мало містити присуд щодо виправданості вимог позивача і визначення юридичної долі речей, що становили предмет спору.

За загальним правилом, судовий розгляд спору завершу­вався присудженням позивачеві певної частини спірної речі (у справах про розділ спільної власності або спадщини) або присудженням відповідача до сплати певної грошової суми (в усіх інших справах). Іншими словами, відповідальність відпо­відача полягала у грошовій сумі, мала грошовий характер. Це — специфічна особливість римського процесу.

Проте в імператорський період відійшли від принципу обо­в'язкової грошової кондемнації. Якщо предметом спору бу­ла певна річ, то й відповідач присуджувався до видачі цієї речі.

Рішення судді мало чітко відповідати вказівкам формули. Воно, як правило, виголошувалося в усній формі.

Якщо процес завершувався оголошенням рішення судді, воно погашало процес взагалі, тобто він не міг повторювати­ся. Рішення визнавалося за істину в даному спорі (Д. 5.1.25) і мало обов'язкову силу для сторін, що було його характерною рисою як акту тлумачення і застосування норми права.

У разі заперечення відповідачем законної сили судового рішення, він міг захищатися проти нього. У класичний пері­од за наявності поважних причин відповідач міг просити у претора реституції. В імператорський період судове рішен­ня можна було оскаржити до вищої інстанції (апеляція). Однак якщо вища інстанція залишала скаргу без задово­лення, то відповідач присуджувався до відповідальності в подвійному розмірі. При ухиленні відповідача від виконання судового рішення позивач мав право здійснити примусове стягнення.

При легісакційному процесі відповідальність могла бути особистою — відповідача тримали під арештом до сплати боргу або до його відпрацювання. Пізніше відповідальність стала майновою. В цьому разі кредитори вводилися у воло­діння. Через деякий час майно боржника продавалося з аук­ціону. Покупець цього майна ставав його власником і борж­ником кредиторів відповідача.

§ 3. Позовна давність

Сплив великого строку після правопорушення породжує певні негативні наслідки і в судочинстві. За давністю важко встановити дійсні обставини справи — втрачено документи, померли чи виїхали свідки, забуто окремі факти тощо. Зовсім інша річ, якщо позивач звертається за захистом свого пору­шеного права відразу чи протягом короткого строку після правопорушення. Крім того, якщо позивач довго не звертався за захистом свого права, це породжує невизначеність у пра­вових відносинах, в цивільному обігу. Наприклад, до покупця звернулася третя особа, стверджуючи, що куплена нею річ налеясить їй на праві власності. Однак активно ця третя осо­ба не діє (позову не подає). Покупець, між тим, купив річ для подарунка, а тепер не знає, як бути. Невизначеність поро­джувала нестабільність цивільного обігу, чого не можна до­пускати. Тому з давніх часів строки в майнових спорах — не­обхідний елемент цивільного судочинства.

Строки мають різне значення і в інших правовідносинах. В одних випадках час може породжувати правовий захист, в інших — погашати. Закінчення певного терміну перетворює факт у право (набувальна давність), проте він і гасить право (позовна давність). Час надає право одному, водночас по- збавляючи права іншого.

Поміж часово-правових категорій у судочинстві найбіль­шого значення набула позовна давність — встановлений за­коном строк для захисту порушеного права в суді. Як право­ва категорія у римському праві вона виникла досить пізно, класичне римське право цього поняття не знало. За тих часів були законні строки для деяких позовів, з яких поступово розвинулась і позовна давність. Законні строки погашали са­ме матеріальне право, отже, право на захист його в суді. Во­ни були короткочасними.

Основна відмінність законних строків від позовної давнос­ті полягала в тому, що:

  1. законні строки менш тривалі — один рік для спорів про рухоме і два роки в спорах про нерухоме майно. Позовна давність — ЗО років;

  2. сплив законного строку погашав не тільки право на за­хист, а й саме матеріальне право. Наприклад, у спорі про право власності зі спливом законного строку власник втрачав як право на захист, так і право власності на спірну річ. Із спливом позовної давності власник втрачав право на судовий захист свого права власності, однак він не втрачав самого права власності;

  3. законні строки не переривались і не призупинялись. По­зовна давність могла призупинитися й перерватися.

Спочатку цивільні позови давністю не обмежувалися — доти, доки існувало саме право, існувало й право на позов, тобто право на судовий захист. Однак уже претори із зазна­чених вище причин обмежують право на захист строком в один рік (строк повноважень самого претора). Згодом було встановлено строкові обмеження для деяких цивільних позо­вів. І тільки в 424 р. імператор Теодосій II ввів спеціальні строки для погашення права на позов тривалістю ЗО років. Згодом для деяких позовів (церкви, державні скарбниці та ін.) встановлюються триваліші строки — 40 років, для інших — коротші. Але основний строк позовної давності — 30 років.

Встановлення жорстких строків позовної давності потре­бувало точного визначення початку їх перебігу, що залежало від характеру правовідносин. У строкових договорах почат­ком перебігу позовної давності вважався наступний день після закінчення договірного строку. Наприклад, договір по­зики грошей був укладений на 5 років — з 01.01.80 р. до 01.01.85 р. н. е. Позовна давність починає свій перебіг з 02.01.85 р., проте якщо в договорі строк виконання не зазна­чений, то він спливає через 7 днів після заяви вимоги креди­тора. У спорах про речеве право перебіг позовної давності починається з того часу, коли в суб'єкта речевого права (власника) виникає право на позов, тобто коли йому стає ві­домо, де знаходиться його річ.

Нормальний перебіг позовної давності може перериватися й призупинятися. Перерва настає з двох підстав: підтверд­ження боргу і звернення з позовом у встановленому порядку. Наприклад, боржник, якому кредитор нагадав про необхід­ність виконати зобов'язання, своїм проханням про відстроч­ку виконання не тільки не заперечує наявності боргу, а й під­тверджує його і тільки просить про відстрочку. Інший випа­док переривання позовної давності — подання позову, який не був розглянутий судом внаслідок досягнення мирної уго­ди про ту саму відстрочку. В зазначених випадках позовна давність переривалась і починала свій перебіг спочатку. Час, що сплив до перерви, до уваги не брався.

Призупинення на певний строк перебігу позовної давності може бути обумовлене певними обставинами, однак після їх усунення їх позовна давність триває. Строк, що минув після призупинення позовної давності, компенсується часом після її поновлення. У сумі він не повинен перевищувати строку позовної давності. Призупинення позовної давності могло мати місце у разі військових дій, епідемії, неповноліття пра­вомочної особи та за інших обставин, що були перешкодою для звернення з позовом.

Сплив строку позовної давності тягнув погашення права на позов, однак не припиняв права вимоги чи права на річ. Спірне право продовжувало існувати, проте воно вже по­збавлене захисту з боку держави. Отже, виконання зобов'я­зання після спливу строку позовної давності (наприклад по­вернення боргу) вважалося виконанням належного, оскільки саме право існує, хоч і позбавлене захисту позовом. Наприк­лад, якщо йдеться про спірне зобов'язання, то воно зберігає силу і після спливу строку позовної давності, однак позбав­ляється позовного захисту. Такі зобов'язання дістали назву натуральних.