Глава 1 загальні положення

§ 1. Основні поняття спадкового права

Спадкування, котре Юліан визначав як «не що інше, як на­ступність в усіх правах, що їх мав небіжчик» (Д. 50.17.62), займало проміжне становище між інститутами «Res» та «Ac­tio». Це, зокрема, знайшло відображення у тому, що в Зако­нах XII таблиць і в Інституціях норми щодо спадкування вміщено і там, де йдеться про речі, й у розділах, присвячених зобов'язанням.

Спадкове право тісно пов'язане з усіма іншими видами майнових прав. З одного боку, після смерті певної особи най­частіше залишається майно, основу якого становлять право власності та інші речеві права. Вони і є об'єктом переходу за спадщиною після смерті їх власника. З другого боку, спадку­вання — один із способів набуття майнових прав, що збли­жує його з зобов'язальним правом. Тому спадкове право і в системі римського приватного права, і в сучасних правових системах є одним з найважливіших інститутів і займає про­міжне місце між речевим і зобов'язальним правом. Його зна­чення зумовлено також; тим, що об'єктом спадкування пере­важно є право власності. Питання про те, що залишається після смерті померлого власника, кому воно має перейти, в якому порядку та обсязі, з найдавніших часів і до наших днів залишаються в центрі уваги суспільства і дерясави, законо­давців і дослідників, кожної людини, оскільки вони тією чи іншою мірою стосуються їхніх інтересів.

Для того, щоб глибше зрозуміти сутність спадкування, пе­редусім звернемося до основних понять спадкового права.

Спадкування — це перехід майна після смерті його власни­ка до інших осіб. Під майном розуміють сукупність прав і обов'язків померлого. Отже, до складу спадщини належать як права, так і обов'язки, актив і пасив, наявне майно помер­лого і його борги, які він не встиг скасувати за життя. Пере­хід майна чи майнових прав і обов'язків, що належали певній особі, можливий лише після смерті власника. Спадкування майна за життя його власника не може бути.

Спадкове право — сукупність правових норм, що регулю­ють порядок переходу майна небіжчика до інгиих осіб. Як правовий інститут спадкування нерозривно пов'язане з пра­вом власності. До поділу суспільства на стани і виникнення держави та права існували родові звичаї, за якими речі члена роду, що помер, переходили до інших членів того самого ро­ду. Проте спадкового права ще не було. Воно виникає, коли суспільство почало допускати приватну власність, а остання виникає тільки з появою обміну.

Особа, після смерті якої залишилося майно, називається спадкодавцем. Ним може бути лише фізична особа. Якщо припиняє свою діяльність юридична особа, спадкування після неї не настає.

Особи, до яких переходить у встановленому порядку май­но небіжчика, називаються спадкоємцями. Ними можуть бу­ти як фізичні, так і юридичні особи.

Спадкове майно, спадкова маса, або спадщина — це су­купність прав і обов'язків небіясчика, яка визначається на мо­мент смерті спадкодавця.

Перехід майна покійного (наступництво) до інших осіб можливий за однією із двох правових підстав — за тестамен- том (заповітом) або за законом.

Римське спадкове право не допускало одночасного спадку­вання за заповітом і за законом: nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decedere potest — не може бути спадкування в одній частині майна покійного за заповітом, а в другій — за за­коном. Цей принцип римського спадкового права було закладе­но ще в Законах XII таблиць і збережено в «праві Юстиніана».

Разом з тим наступництво у правах і обов'язках покійного могло бути двояким — універсальним або сингулярним. За універсальним наступництвом до спадкоємців переходили права й обов'язки як єдине ціле, повністю. Не можна було погодитися на наступництво лише в правах, відмовившись від обов'язків (боргів), чи покласти на одного спадкоємця борги спадкодавця, а іншому передати тільки права. Тому спадко­ємці несли відповідальність за борги спадкодавця. Римські правознавці, вирішуючи у такий спосіб питання про борги спадкодавця, ніби підкреслювали, що в особі спадкоємців продовжується юридична особистість спадкодавця.

Разом з універсальним наступництвом у римському спад­ковому праві розвивалося й сингулярне наступництво, за якого до окремих осіб переходили лише права спадкодавця, не обтяжені обов'язками.

Проте наступництво в правах і обов'язках мало місце лише після смерті спадкодавця, коли спадщина як майно власника ставало ніби незахищеним, відкритим, яке нікому не нале­жить. Тому смерть спадкодавця дістала назву відкриття спадщини. Часом відкриття спадщини вважався день смерті спадкодавця. При цьому в спадкоємців виникало право на на­буття спадщини, а не на саму спадщину. Для набуття спадщи­ни необхідно було її прийняти, тобто здійснити передбачені законом дії, попередньо визначивши коло осіб, які відповідно до закону могли мати право на набуття спадщини, і запропо­нувати їм прийняти спадщину. Отже, мало відбутися закли­кання до спадкування. Закликаний до спадкування спадкоє­мець повинен був висловити свою волю щодо прийняття спадщини або відмови від неї.

Римське спадкове право в процесі свого розвитку набуло рис, що відповідали характеру римської власності та сім'ї. Розвиток свободи заповіту і заповідальних розпоряджень був зумовлений посиленням індивідуальної приватної влас­ності у міру вивільнення її від пережитків сімейної. Те саме можна сказати і про спадкування за законом, яке, в свою чергу, було зумовлене витісненням агнатського споріднення когнатським (кровним). Посилення значення кровного спо­ріднення стало основою для зміцнення спадкування за зако­ном. В той же час римські правознавці знайшли вдалі прийо­ми для поєднання спадкоємців за законом зі свободою за­повіту.

Римському спадковому праву завжди був властивий фор­малізм, від якого воно частково поступово вивільнилося. Проте багато які формальні вимоги (щодо форми заповідаль­них розпоряджень, порядку відкриття і прийняття спадщини тощо) збереглися й у сучасному спадковому праві.