§ 6. Пакти та їх види

Спочатку пакти визначали як неформальні угоди, на які не поширювався позовний захист. Юридична чинність їх поля­гала в тому, що виконання взятого на себе на підставі нефор­мальної угоди зобов'язання було виконанням належного. Той, хто виконував таке зобов'язання, не мав права потім ви­магати повернення виконаного, бо виконання ґрунтувалося на неформальній угоді. Ці угоди не вкладалися ні в один із розглянутих раніше контрактів і тому позовний захист їм не надавався. Такі пакти почали називати pacta nuda (голі уго­ди). Проста, неформальна угода не породжувала зобов'язан­ня: pacta nuda obligationern non pariunt — такий давній прин­цип римського права. І все ж в одному з едиктів претор ого­лосив, що він визнаватиме, підтримуватиме укладені пакти — pacta conventa verbaro. Так народився відомий афоризм: «Pacta sunt servanda» — «Угоди треба дотримуватися» (Д. 2.14.7.7).

Однак з розвитком цивільного обігу завдяки своїй просто­ті та доступності неформальні угоди укладалися все частіше. Між тим, позбавлення їх позовного захисту не сприяло уста­леності обігу, навпаки, розривало ділові відносини. Саме під тиском потреб обігу, спочатку як виняток, деякі пакти діста­ли позовний захист і їх почали називати pacta vestita — «одягнені пакти». Юридичне визнання такі пакти дістали в різний час і ця обставина була критерієм розмежування їх на три групи: а) приєднані пакти; б) преторські пакти; в) імпера­торські пакти. Перші дістали позовний захист раніше за інших, другі — в період республіки з боку претора, треті ви­знали імператори.

Pacta adjecta (приєднані пакти) — додаткові до головного договору угоди, які передбачали внесення змін в його юри­дичні наслідки. Зазвичай, це було покладення в договорі на ту чи іншу сторону яких-небудь додаткових обов'язків, уточ­нення умов договору, строків платежів тощо. Спочатку це здійснювалося в момент укладення основного договору, зго­дом — через певний час після його укладення. Однак в остан­ньому випадку такий приєднаний пакт юридично визнавався лише за умови, що становище боржника не буде погіршено. Наприклад, угоди, за якими на боржника покладалися додат­кові обов'язки чи інші обтяження, не визнавалися такими, що відповідають закону.

Преторські пакти дістали позовний захист від преторів, їх було всього два: підтвердження боргу (constitutum debiti) і receptum, який об'єднував три види пактів: а) угода з тре­тейським суддею про розгляд ним спору, що виник між пев­ними особами: б) угода з капітаном корабля, господарем за­їжджого двору чи готелю про недоторканність речей паса­жирів і постояльців; в) угода з банкіром щодо сплати обумов­леної суми за рахунок клієнта третій особі.

Constitutum debiti (підтвердження боргу) мало місце тоді, якщо виникала необхідність підтвердити вже існуючий борг чи борг третьої особи, для чого і укладався зазначений пакт. Наприклад, боржник урочисто брав на себе зобов'язання сплатити борг кредитору, за яким уже закінчився строк по­зовної давності, або сплатити борг за третю особу. Обіцянка сплатити вже існуючий борг і є його визнанням, підтвер­дженням — звідси й назва пакту. Підтвердження чужого боргу — один з різновидів поруки.

Receptum arbitri (угода з третейським суддею про розгляд ним спору, що виник між певними особами). Особи, між яки­ми виник майновий спір, могли домовитися, що не передава­тимуть цей спір на розгляд суду, а передадуть його на роз­гляд третейському судді — арбітру. Для того, щоб арбітр розглянув зазначений спір, необхідно було укласти з ним про це угоду, яка і дістала назву receptum arbitri. На підставі цього пакту суддя зобов'язаний був розглянути спір і винес­ти по ньому своє рішення. Ульпіан зазначав, що претор ніко­го не примушує брати на себе обов'язки третейського судді, бо це добровільна справа, але якщо хто-небудь уже взяв на себе обов'язки третейського судді, то зобов'язаний довести їх до кінця (Д. 4.8.3.1). За ухилення від виконання взятого на себе обов'язку третейський суддя піддавався штрафу. Тільки поважні причини звільняли його від відповідальності, на­приклад, хвороба, що виникла після укладення пакту, нед­ружні стосунки між арбітром і однією із сторін в спорі тощо.

Receptum nautarum, cauponum, stabulariorum (угода з ка­пітаном корабля, господарем заїждхсого двору і готелю про недоторканність переданих їм речей пасажирів і жильців). Мандрівники, купці та інші пасажири і жильці, зупиняючись на ночівлю в готелі чи заїжджому дворі або на кораблі, зму­шені були доручати свої речі господарям (наприклад, багаж, вантажі, коней). Про прийняття таких речей на зберігання укладалася угода, за якою господар ніс відповідальність не тільки за винне, а й за випадкове заподіяння шкоди чи заги­бель речей. Речі брав на схов господар готелю, заїжджого двору чи корабля через сам факт здійснення ним підприєм­ницької діяльності. Господар не міг відмовитися від обов'язку взяти речі на зберігання. Це була одна з його підприємниць­ких функцій.

Підвищена відповідальність зазначених осіб пояснюється тим, що в ті часи господарі готелів і заїжджих дворів, капіта­ни кораблів часто вступали в змову з грабіжниками. Якщо на постій прибував багатий мандрівник, вони подавали умовний сигнал грабіжникам чи піратам, які грабували його, а здобич ділили між собою. Для того, щоб якоюсь мірою обмеясити розмах грабілсництва і розбоїв, імператори змушені були ввести таку відповідальність. Для захисту жильців і мандрів­ників, які потерпіли від розбою, їм надавався спеціальний по­зов.

Receptum argentarli (угода з банкіром про сплату обумов­леної суми за рахунок клієнта третій особі). Це неформальна угода, за якою лихвар, банкір, міняла брав на себе зобов'я­зання сплатити третій особі борг свого клієнта за його раху­нок. Своєрідна форма поруки, за якою боржник третьої осо­би за відсутності грошей звертався до свого банкіра і просив за його рахунок грошей, що були на зберіганні в банкіра, сплатити борг. Банкір, виступаючи у такому разі як поруч­ник, був гарантований грошима боржника, які були у нього на зберіганні. Хоч ця обставина і не була обов'язковою умо­вою укладення пакту, банкір міг взяти на себе такий обов'я­зок і у разі, якщо грошей боржника у нього не було.

Укладення пакту не ставило банкіра в становище боржни­ка третьої особи, яка й надалі лишалася кредитором тільки клієнта банкіра. Правові відносини виникали тільки між клі­єнтом банкіра і його кредитором — третьою особою. Однак якщо банкір чомусь відмовлявся платити, клієнту надавався спеціальний позов, що випливав з укладеного пакту.

Pacta légitima (імператорські пакти) — пакти, які дістали юридичне визнання в законодавстві пізньої імперії. їх було захищено кондикційними позовами, що випливали із закону, яким було визнано цю угоду. До них належали: а) компро­міс — угода між особами, між якими виник майновий спір, про передачу цього спору на розгляд третейському судді; б) угода про надання посагу; в) угода про дарування.

Компроміс (compromissum) — угода про передану спору на розгляд третейського судді. Майновий спір, що виник міяс громадянами, в усіх випадках підлягав розгляду в суді. Проте сторони не завжди бажали розголошувати свої взаємовідно­сини, і тому такий порядок інколи суперечив їхнім інтересам.

Через це почали практикувати передачу подібних спорів на розгляд особі, яка викликала довіру сторін і рішення якої во­ни погоджувалися визнати. Таку практику було узаконено в період імперії — зазначений пакт було визнано.

Щоб забезпечити виконання рішення третейського судді, спірна річ або сума грошей заздалегідь передавалася йому на зберігання (секвестр) до прийняття рішення по справі. Сто­рони обумовлювали в угоді, що третейський суддя передасть річ або суму грошей тій із сторін, на чию користь буде вине­сено рішення арбітра. Спочатку пакт діставав захист за умо­ви, що сторони присягнули виконувати рішення арбітра. Піз­ніше рішення третейського судді набувало обов'язкової чин­ності тільки в тому разі, якщо сторони висловлювали свою згоду з ним і підписували його чи не оспорювали в 10-денний строк.

Угода про надання посагу (pactum dotis) — неформальна угода, внаслідок якої батько нареченої брав на себе зобов'я­зання передати майбутньому чоловікові своєї доньки певне майно як посаг для полегшення сімейного життя. Згідно з цим пактом, чоловік отримував спеціальний кондикційний позов, за допомогою якого міг вимагати від батька своєї дру­жини обіцяного посагу. Правовий реясим посагу визначався нормами приватного права.

Пакт про дарування (pactum donationis) — неформальна угода, за якою одна сторона (дарувальник) здійснює безоп­латне майнове надання другій стороні з метою виявлення до неї певної щедрості.

Майнове надання може полягати в передачі тому, кому да­рують права власності на обумовлену річ (майно), виплаті певної грошової суми, встановленні сервітутів, відмові від певного права вимогь та ін. Дарування здійснюється саме з метою виявити до того, кому дарують, щедрість, надати до­помогу і відбувається за рахунок майна дарувальника. Засо­бом дарування здійснюється безоплатний перехід майна від дарувальника до того, кому дарують. У класичний період з метою недопущення подрібнення майна було встановлено істотне обмеження розміру дарування, що не стосувалося да­рування між близькими родичами. Пізніше ці обмеження втратили своє значення, однак не було введено правило, від­повідно до якого дарування здійснювалося у формі так зва­ної судової інсинуації, тобто дарувальний акт вимагалося здійснювати перед судом із занесенням до реєстру. Однак за

Юстиніана здійснення інсинуації вимагалося лише при дару­ванні на суму понад 500 золотих. Дарування на меншу суму можна було здійснити в будь-якій формі. Отже, пакт про да­рування дістав позовний захист.

Однією з форм дарування була обіцянка здійснити певне майнове надання. Вона мала обов'язкову силу тільки за умо­ви здійснення її в формі стипуляції. Неформальна дарча обі­цянка зобов'язання не породжувала.

Попри безоплатний характер відносин, дарувальник ніс відповідальність перед тим, кому дарували, за можливі нега­тивні наслідки дарування, які було спричинено умислом чи грубою необережністю дарувальника (наприклад, виявлені недоліки подарованої речі, які заподіяли певну шкоду тому, кому дарували, відчуження речі).

Особливістю пакту про дарування було й те, що в певних випадках дарування могло бути скасоване. В класичний пе­ріод патрон мав право анулювати дарування, зроблене на ко­ристь вільновідпущеника. Зазначений окремий випадок ска­сування дарування Юстиніан поширив на всі випадки дару­вання. Було також вироблено правові підстави для скасуван­ня дарування: вияв невдячності того, кому дарували, до дару­вальника; завдання йому образи; створення небезпеки для життя дарувальника; заподіяння майну дарувальника істо­тної шкоди. Крім того, якщо в бездітного патрона, який здійснив дарування на користь вільновідпущеника, народжу­валася дитина, він мав право скасувати дарування і зажадати назад майнове надання.