§ 5. Правові відносини батьків і дітей. Батьківська влада

Відносини батька і дітей. Для таких взаємовідносин в римській сім'ї була характерною практично безмежна бать­ківська влада над дітьми. Жодна правова культура не знала такого неприхованого вияву володарювання. Інститут бать­ківської влади — це прерогатива римських громадян: «Нав­ряд чи є які інші люди, які мали б таку владу над своїми діть­ми, що маємо ми, римські громадяни» (Гай Д. 1.1.55).

Patria potestas (батьківська влада) встановлювалась пере­дусім над дітьми, народженими у римському законному шлю­бі. На дітей, народжених у незаконному шлюбі, в конкубіна­ті, а також у будь-якому фактичному спільному яситті, бать­ківська влада не поширювалася. Вони були чужими для нього.

Мати дитини була завжди відома, навіть якщо вона зачала поза шлюбом. Батьком дитини вважали того, хто перебуває у шлюбі з матір'ю дитини. Це юридична презумпція — поло­ження, що не потребує доказів. Павло писав: «Батько — це той, на кого вказує шлюб» (Д. 2.4.5).

Крім народження дітей у законному шлюбі, батьківська влада встановлювалася шляхом узаконення або усиновлення.

Узаконення — встановлення батьківської влади над влас­ними дітьми, але народженими поза шлюбом. Наприклад, батько міг визнати своїми дітей, народжених в конкубінаті. Узаконення проводилось за встановленою формою.

289

Усиновлення — встановлення батьківської влади над чу­жими дітьми, з якими батько кровними узами не пов'язаний. Усиновлення провадилось у формі arrogatio чи adoptio. Аро- гація застосовувалася для усиновлення осіб свого права, тоб­то повнолітніх і самостійних в правовому плані, адопція — для осіб чужого права, тобто тих, що перебували під владою pater familias. Внаслідок цього існували різні формальні акти усиновлення. З часом формалізм усиновлення був значною мірою спрощений, і його здійснювали на основі заяви перед судом чи перед імператором.

19 —5-180

1

Узаконення й усиновлення дітей прирівнювалися до наро­дження їх у шлюбі, тобто вони мали правовий статус дітей, народжених у шлюбі. Вони отримували правовий статус та ім'я свого усиновителя (батька, що їх узаконив), право взаєм­ного спадкування з ним, поділу його соціального й громад­ського становища, на них поширювалася батьківська влада тощо.

Батьківська влада припинялася внаслідок:

а) смерті батька чи дітей; б) звільнення з-під батьківської влади. Фактично батьківська влада була довічною навіть у розвиненому римському праві.

Досягнення сином повноліття, заснування власного дому, сім'ї та господарства не припиняли батьківської влади і не послабляли її. Однак досягнення сином високого громад­ського становища (обіймання посади консула, префекта, ма­гістра) звільняло його від батьківської влади за волею батька. Батько взагалі своїм волевиявленням мав право звільнити си­на з-під своєї влади. Це дістало назву еманципації. Форми її були різні. Внаслідок еманципації син ставав «особою свого права», набував повної правоздатності та господарської са­мостійності, хоч і втрачав спадкові права у своїй колишній сім'ї (останнє обмеження швидко відпало). Проте повністю влада батька не припинялась і після еманципації. Батько збе­рігав за собою право користування половиною майна сина.

Влада батька над дітьми була безмежною. В архаїчні часи він мав право на життя і смерть дітей з моменту їх народжен­ня: міг зберегти життя новонародженому чи викинути його, продати в рабство, застосувати будь-які покарання. Проте згодом свавілля обмежується. В давні часи моральні (але не правові) норми забороняють викидати новонароджених. За­конна заборона вводиться лише в період імперії (Д. 9.16.9). Продаж у рабство можливий не більше трьох разів. У період імперії батьківська влада обмежується в праві на життя дітей: вбивство власної дитини прирівнювалося до звичайного вбивства, що тягне карну відповідальність.

У майнових відносинах батька і дітей так само безрозділь­но володарював батько. Pater familias — єдиний і неподіль­ний власник сімейного майна. Майно, набуте дітьми, автома­тично ставало власністю батька. Майнова залежність дітей не послаблювалася з їх віком. Діти не мали права від свого імені здійснювати цивільно-правові угоди, бути власниками майна і в цьому наближалися до становища рабів. Для ведення гос

­

подарства вони могли наділятися певним майном — пекулієм. У зв'язку з господарською діяльністю за рахунок пекулія ді­ти здійснювали деякі правочини. Однак усе одержане за ци­ми правочинами переходило у власність батька. Батько ніс і відповідальність за цими правочинами.

З часом влада батька обмежується. За Октавіана Августа було встановлено, що майно, яке син-воїн набуває на війні, залишається в його власності. Пізніше вводиться таке саме правило щодо майна, набутого сином на державній службі. Згодом деякі імператорські постанови приписували залишати у власності дітей (а не тільки синів) майно, одержане в спад­щину після смерті матері чи інших родичів по її лінії. Це об­межувало майнову владу батька над дітьми, однак не усувало її повністю. На певне майно, набуте дітьми, батько зберігав право довічного користування. Однак майнова самостійність дітей стає загальновизнаною.

Послаблення і диференціація влади батька — наслідок змі­ни виробничих відносин, розкладу патріархальної сім'ї, інди­відуалізації приватної власності, розвитку торгівлі. Ці чинни­ки зумовили необхідність майнової незалежності повнолітніх членів сім'ї.

Правові відносини між матір'ю та її дітьми також існу­вали (хоч мати ніякої влади над дітьми не мала) і повністю залежали від форми шлюбу. При шлюбі з чоловічою владою мати поділяла стан своїх дітей, перебувала (як і її діти) під владою чоловіка чи його pater familias. Нарівні з дітьми вона спадкувала після смерті чоловіка, діти — після смерті матері. Як агнати дорослі сини здійснювали опіку над матір'ю після смерті чоловіка.

У ранній республіканський період при шлюбі без чоловічої влади мати з дітьми практично не була пов'язана. Вона зали­шалась агнаткою своїх кровних родичів — батьків, братів, сестер і не була з погляду права членом сім'ї чоловіка. Звідси і різні правила спадкування — дружина не мала права бути спадкоємицею після смерті чоловіка й своїх дітей, як і вони після неї.

19*

Утвердження кровної сім'ї чіткіше визначає права матері. Згодом вона дістає право на спільне проживання зі своїми неповнолітніми дітьми внаслідок розлучення з їх батьком, на аліменти на дітей. Дітям заборонялося подавати до матері позови, що ганьблять її, тощо. Розширюються можливості взаємного спадкування дітей і матері.

29

1