Глава 2 інші суб'єкти публічного права

§ 1. Юридичні особи публічного права

Хоч юридична особа традиційно характеризується як суб'­єкт приватного права, однак у Стародавньому Римі вона ак­тивно виступає також як суб'єкт публічного права. Це пов'я­зують (О. А. Омельченко) з тим, що визначальним у тлума­ченні сутності цієї категорії було врахування єдиної спрямо­ваної волі при здійсненні юридичних дій. Причому конкретне юридичне «наповнення» повноважень і статусу юридичної особи визначалося його видом, багато в чому сформованим історично і найбільшою мірою пов'язаним з організацією са­моврядних одиниць.

За призначенням, статусом і обсягом повноваясень можна виокремити три види юридичних утворень: держава, громади і близькі до них громадські об'єднання та установи.

Держава (Populus Romanus) була головним суб'єктом полі­тичної влади і пов'язаних з нею публічно-правових відносин. Разом з тим, вона мала свою власність (ager publicus, державні раби, міські стіни, будівлі тощо), а, отже, була суб'єктом майно­вих правовідносин, які могла реалізовувати незалежно від здійс­нення громадянами їхніх приватних прав. Таким чином, держа­ва була суб'єктом і публічного, і приватного права, оскільки вважалося, що римський народ може вступати в абстрактно­му виді у приватноправові за своїм змістом правовідносини: відчужувати чи набувати майно, одерясувати спадщину тощо.

Поряд з цим, у багатьох випадках вступу держави у май­нові відносини, як юридичної сукупності, більшою чи мен­шою мірою відчувалося відлуння її статусу як суб'єкта пуб­лічного права. Наприклад, державна скарбниця не вважалася самостійним суб'єктом права: всі суперечки приватних осіб з приводу фінансових операцій, податкових та інших зборів вирішувалися у звичайному приватноправовому порядку шляхом позовів до конкретних фізичних осіб.

Громади (municipii) та подібні до них громадські об'єднан­ня (колегії жерців, чернечі об'єднання, цехи торговців і ре­місників, співтовариства відкупників чи інших підприємців) утворювалися як корпорації (collegia) публічного права, од­нак правоздатність їх обмежувалася в основному сферою приватного права. Самостійними корпораціями могли бути визнані об'єднання, що переслідували суспільно корисну ме­ту — їхня самостійність також; була ніби переданим уповно­важенням з боку верховної суверенної влади римського наро­ду. Тому вони користувалися заступництвом з боку держави.

Установи (храми, благодійні фонди, лікарні) визнавалися суб'єктом спеціальних майнових відносин тільки у разі їхньо­го визнання чи організації за допомогою спеціального акта з боку влади. Повноваження їх були досить вузькі і, як прави­ло, саме їхнє існування було похідним від більш значимого публічно-правового суб'єкта — держави, церкви тощо.

§ 2. Державець як виразник публічного інтересу в Римі

Державець (princeps) вважався в публічно-правовому від­ношенні представником співтовариства римського народу, його «головою, основою і межею» (caput, principiimi et finis).

Власною суверенністю монарх не володів; його влада вини­кала і ґрунтувалася на делегованій йому владі всього рим­ського народу щодо «публічних справ». Повноваження мо­нарха були тільки концентрацією повноважень усього співто­вариства. Разом з тим, припускався високий ступінь концент­рації цих повноважень. Це не суперечило засадам народного суверенітету, оскільки монарх діяв від імені, в ім'я і на благо всього співтовариства: «Те, що бажає принцепс, має силу за­кону, тому що саме народ за допомогою Lex regia, вищої вла­ди, надав йому свою верховну владу і силу».

Римське право не регулювало спеціально ні спадкування монархічної влади, ні інші колізії, пов'язані зі змінами особи державців. Однак на грактиці сформувалися деякі пов'язані з цими питаннями інститути і правила.

Вища влада спадкоємною не визнавалася. Влада могла бу­ти передана в спадщину, однак ця передача вимагала акту, що підтверджував делегування влади від імені римського на­роду або відповідного представницького органу. Суворих цензів для особи володаря не існувало; єдиною вимогою, якої досить послідовно дотримувалася практика, була належність до патриціансько-аристократичного прошарку.

Влада монарха припинялася з його фізичною смертю. До­пускалася також відмова державця від влади й особисте його зречення. Останнє не вимагало якихось спеціальних проце­дур, тоді як відмова від влади, для того щоб мати правове значення, мала бути вчинена від імені римського народу. Від­сторонення монарха від влади розглядалося як громадський осуд не тільки його дерясавної діяльності, а й особистих якостей. Воно тягло damnatio memoriae («осуд пам'яті»). В результаті цього правила заборонялися процедури похорону і жалоби (навіть сімейні) щодо усунутого монарха, скасову­валися всі державні акти, видані від його імені, пропонувало­ся знищувати всі статуї та інші його зображення.

Встановлення повноважень дерясавця супроводжувалося урочистою процедурою делегації влади — за допомогою спеціального закону про правління або, пізніше, релігійною церемонією, що свідчить про божественне освячення влади. Закон про владу (lex regia) містив перелік усіх наданих мо­нарху від імені народу повноважень, у тому числі підтверд­жував його прерогативи командування військом, керування провінціями, право заступництва римським громадянам тощо.

Повноваження державця визначалися у загальній формі актом про передачу йому державної влади. Вони охоплювали майже всі сфери і форми державного регулювання «публіч­них справ».

Зокрема, принцепс мав законодавчу владу, тобто право ви­давати постанови (constitutia), що мають силу законів: «По­станови принцепса є те, що ухвалено декретом, едиктом чи посланням, і ніколи не виникало сумніву щодо того, що вони мають силу закону». Монарх мав право вилучати окремих осіб з-під дії права і закону, надавати привілеї, встановлюва­ти спеціальні права.

Зі встановленням одноособової влади у римському публіч- ноправовому порядку до монарха переходили функції і пов­новаження глави держави. У цій якості лише монарх мав пра­во надання римського громадянства, визначати організацій­но-територіальний поділ провінцій, порядок управління утво­реними територіальними одиницями, містами тощо.

Монарх мав вищу адміністративну (урядову) владу в дер­жаві. Він міг видавати розпорядження, обов'язкові для всіх посадових осіб (хоч вони завжди мали бути персонально ад­ресованими, постанови загального характеру могли видава­тися тільки у формі законів про функції й повноваження тієї або іншої посадової особи). Він головував у Сенаті або ана­логічному йому державному органі (раді). Він мав усі повно­важення й обов'язки з охорони правопорядку на основі зако­нів, навіть тих, дії яких сам не був підпорядкований. Немовби заміняючи колишні повноваження трибунів про заступництво щодо громадян, принцепс мав право надавати притулок (на­віть порушуючи закони власної держави) громадянину Риму або будь-якій іншій особі, міг надавати право оскаржити будь-яке рішення інших посадових осіб.

Монарх також володів широким колом судових повнова­жень. Він мав право на здійснення правосуддя у загальних рамках права і закону в порядку екстраординарного судо­чинства чи поданої на його ім'я апеляції. У виборі виду кар­ного покарання монарх був вільний від додержання норм права. Він мав право помилування. Причому виражене в за­гальному виді таке веління трактувалося на користь обвину­ваченого. Тим самим у прихованій формі підтверджувалося право монарха взагалі відступати у своєму правозастосуванні від прямих приписів законів.

Винятковість публічно-правового становища принцепса (на підґрунті зосередження у нього широкого кола державних функцій і прав, раніше розділених між різними державними установами й інститутами) знайшла відображення у додатко­вих, виняткових правах монарха, якими раніше не характе­ризувалися повноваження республіканських органів влади. Особистість імператора була вилучена з-під дії законів і пра­ва. Його власність мала привілейований статус як щодо її охорони, так і щодо можливих претензій з боку третіх осіб. Злочини, вчинені проти особи і влади монарха, розглядалися як зазіхання на владу всього римського народу, як злочин проти громади в цілому (laesae majestatis). Традиція припису­вала виходити з презумпції добросовісності дій государя. Всі звинувачення на адресу монарха мали бути доведені тими особами, що їх висували.

У період пізньої імперії верховна влада у державі повністю належала одній особі — імператору, який тепер іменувався dominus (господар). Імператори зовсім поривають з респуб­ліканськими традиціями і більше не іменують себе «магістра­тами», навіть формально не визнаючи себе «втіленням вла­ди» римського народу.

Змінюється і сам характер відносин між імператором і «римським народом». Жителі імперії іменуються тепер не «cives» («громадяни»), a «subiecti» (піддані) і зобов'язані беззастережно коритися імператору, будь-які розпоряджен­ня якого мають силу закону.Розділ II СИСТЕМИ ВРЯДУВАННЯ ТА ЕЛЕМЕНТИ ПУБЛІЧНОГО ПРАВОПОРЯДКУ