§ 3. Римська культура (цивілізація)

Характеризуючи особливості римської культури, варто взяти за основу ключове поняття «цивілізація», що є тотож­ним поняттю «культура».

Категорія «цивілізація», взята у певних хронологічних рамках, означає етап в історії людства, який характеризуєть­ся певним рівнем потреб, здібностей, знань, навичок та інте­ресів людини, способом виробництва, духовним та політич­ним устроєм суспільства.

Оскільки тип культури відрізняється залежно від регіо­нальних особливостей, слід говорити не лише про хроноло­гічні, а й про локальні цивілізації. Зокрема, у зв'язку з ви­вченням римського права слід пам'ятати, що хронологічно воно виникає і формується у межах Античної цивілізації. Але з урахуванням місця дії варто уточнити, що йдеться про Дав­ньоримську локальну цивілізацію.

Розпочинаючи аналіз особливостей цієї цивілізації, треба мати на увазі, що якщо внесок Риму в політичну історію Єв­ропи і всього світу не викликає сумніву, то складнішим є пи­тання про специфічну римську культуру. Навіть фахівці, які загалом лояльно налаштовані щодо Риму, часто досить скеп­тично оцінюють самобутність його культури.

Дійсно, якщо побіжно оцінити внесок Стародавнього Риму до скарбниці людської культури на початку нашого тисячо­ліття, то таке враження може виникнути: у багатьох галузях помітне більш чи менш явне наслідування греків. Оцінка ха­рактеру і ступеня цього процесу виходить за межі курсу рим­ського права, однак принциповим є висновок, що визначення специфіки формування римської правосвідомості не може бути повним, якщо не враховувати потужного впливу на цей процес грецької культури.

При згаданих вище особливостях розвитку римського сус­пільства і держави можна було очікувати цікавих і неперед­бачених результатів зіткнення грецької і римської культур, що мали як схожі риси, так і відмінності.

Передусім слід звернути увагу на те, що попри всю несхо­жість національного характеру греків і римлян ці культури об'єднувало те, що вони формувалися на однаковому підґрунті — на базі античного громадянського суспільства.

Весь лад такого суспільства визначав шкалу основних цін­ностей. До них, зокрема, належали: ідея значимості та єднос­ті громадянського суспільства при нерозривному зв'язку бла­га окремої особи з благом усього колективу, служити яко­му — обов'язок кожного громадянина; ідея верховної влади народу, що підносить античне місто на недосяжну висоту по­рівняно з тими державами, де володарює один, а решта — його раби; ідея свободи і незалежності як для міста, так і для громадян (попри всі розбіжності в тлумаченні поняття свобо­ди та її меж, вона завжди протиставлялася рабству); ідея тіс­ного зв'язку громадянського суспільства з його богами і ге­роями.

Крім того, політичне життя грецьких полісів і Риму, зма­гання лідерів різноманітних напрямів, що прагнули заручити­ся підтримкою народного зібрання, відкриті судові процеси, що привертали безліч слухачів, сприяли розвитку оратор­ської майстерності, мистецтва переконувати, логічного мис­лення, вміння чітко формулювати тощо.

Разом з тим, відмінності між цими культурами уберігали Рим від простого епігонства. Римляни були занадто силь­ним, занадто своєрідним народом, щоб беззаперечно і шаноб­ливо перейняти досягнення греків.

У сприйнятті ними світу існувало чимало розбіжностей. Зокрема, можна згадати про те, що коли греки створювали міфи, так би мовити, «з любові до мистецтва», наділяючи бо­гів і героїв абстрактними, загальнолюдськими доброчиннос- тями, то «антиміфологічні» римляни, створюючи свої леген­ди, в центр їх ставили передусім Рим і тих, хто боровся за його велич.

Грецька родина не мала характеру того напіввійськового, напівгосподарського об'єднання, що було характерним для римської ґатіїіа. Римський плебс витратив більше зусиль для завоювання політичних прав, ніж грецький демос, а в процесі протистояння вироблялися різноманітні форми організації як патриціїв, так і плебеїв, що потягло вдосконалення різно­манітних державних інституцій та установ. Особливий, складний характер взаємовідносин патриціїв і плебеїв зумов­лював також особливе значення права в житті суспільства, оскільки існувала потреба детальної регламентації публічних і приватних відносин.

Специфічним для Риму був взаємозв'язок права і релігії, що пояснюється тим, що у Римі тісне поєднання релігії з пра­вом, з політичною боротьбою, з одного боку, підвищувало її значення в житті суспільства, з іншого — сприяло її форма­лізації, деталізації різноманітних засобів спілкування з бо­жеством, пізнання його волі, виключало політ фантазії в ре­лігійній сфері. Що стосується права, то воно стверджувалося за допомогою релігії і підкріплювалося її авторитетом, аж доки не сформувався відповідний рівень правосвідомості римських громадян. Такого переплетіння цих феноменів практично не спостерігалося у грецьких полісах.

Грецька і римська культури впритул зійшлися у III ст. до н. е., коли еллінська культура стала вже елліністичною. Вона все ще випереджала в розвитку культуру римську, однак занепад її наближався. У Римі ж класична антична цивілізація ще тільки розквітала.

Проте було б неправильно розглядати цей процес спроще­но — лише як сприймання порівняно відсталим, позбавле­ним уяви Римом досягнень блискучої грецької культури.

Безперечно, філософія стоїків, що прийшла з Греції, знай­шла в Римі значну кількість прихильників, особливо серед найбільш інтелектуально розвиненої частини суспільства. Але водночас її положення щодо помірності та вміння воло­діти собою не мали б такого швидкого і широкого поширення у Римі, якби не відповідали моральним ідеалам римлян, що сформувалися ще у ранній республіканський період.

Крім того, слід зважати на ту обставину, що еллінська культура була не єдиним чинником, що впливав на створення римської цивілізації

.У цей період відбувається складний процес романізації римських провінцій, поширення у них античної культури і зустрічний, не менш складний, процес впливу провінцій на Рим. При цьому відчувається певний вплив Заходу (наприк­лад, у запозиченні звідти окремих елементів звичаєвого пра­ва, пов'язаного з громадою, а також деяких рис, що ідеалізу­вали простий, здоровий побут «варварів») і відчутний вплив східних провінцій, особливо в сфері релігії, принаймні, в час­тині, що не суперечила традиційній римській моральності.

На базі взаємодії цих сил поступово формується своєрідна культура пізнього, імператорського Риму, в структуру якої входять релігія, право, філософія, наука тощо.

Однак тут слід звернути увагу на те, що коли в І—II ст. н. е. перше місце займає наука, філософія, що продовжує грецькі традиції стоїцизму, епікурейства та ін., то вже у III ст. все більше переважають ірраціональні витоки. В релігії на пер­ший план виступають не ритуали, а віра, чистота душі. Пев­ною мірою подібні метаморфози відбуваються і з правом: те­пер усе більше уваги приділяється не літері, а з'ясуванню дійсної сутності закону, волі людини.

Трансформація римської культури триває до того часу, поки її не змінює культура християнська. Цей процес супро­воджується, через кризу, а потім і розпад Римської імперії, заміною єдиної римської культури місцевою моральністю і звичаями провінцій, що віщує настання «варварського» пе­ріоду.

Отже, можна зробити загальний висновок про існування самостійної, особливої римської давньої античної цивілізації.

Спочатку вона формується на підґрунті специфічної рим­ської моральності, соціальних і політичних інституцій, що зу­мовили формування особливого римського національного ха­рактеру, релігії, права. Потім на цей матеріал накладаються цивілізаційні досягнення античної Греції (давньогрецької ци­вілізації), а також культур інших народів Сходу і Заходу, в результаті чого і виникає «Pax Romana» (Римський Світ), що являє собою реалізацію ідей «відкритого суспільства», але на специфічному римському підґрунті та за допомогою специ­фічних засобів. Набуваючи рис «універсальності» і, певною мірою, синкретичності, римська цивілізація породжує універ­сальні, ще не відомі Європі релігію, мораль, право, політич­ні інститути, що у свою чергу складають її серцевину, сут­ність і зміст.