§ 2. Деліктні зобов'язання

До позадоговірних зобов'язань належить група деліктних зобов'язань — ex delicto, тобто зобов'язань, що виникали з правопорушень.Розглядаючи ці відносини, варто звернути увагу на цікаву обставину: спочатку виникли не договірні зобов' язання, як це може здатися на перший погляд, а зобов' язання, по в' я з ані з правопорушеннями. Це пов'язано з тим, що в найдавніші ча­си державна влада взагалі не втручалася у відносини приват­них осіб — реагувати на порушення інтересів мали самі по­терпілі.

Поступово з'являються поняття помсти і відповідальності, що їх застосовують як окремі (приватні) особи, так і можнов­ладці. Багато таких прикладів дає рання історія Риму. До­статньо звернутися до творів Тита Лівія, Плутарха, Корнелія Тацита, щоб уявити собі цю складну суміш «права і неправа».

Однак такому стану речей противився римський розум, який взагалі не сприймав нераціональність, нелогічність, ус­кладненість відносин. Поступово сформувалися погляди, згідно з якими помста повинна бути замінена якимись діями, спрямованими на усунення кривди.

У найдавніші часи зміна підходів полягала у тому, що по­чали допускати усунення помсти шляхом угоди між потерпі­лим і порушником про те, що останній сплатить певну суму для компенсації порушеного інтересу.

Однак така угода ще не створює зобов'язань: юридичного обов'язку сплатити для порушника не існує, і якщо він не платить, все повертається у первісний стан, тобто, в кінцево­му підсумку, все знов-таки може бути зведено до помсти по­терпілого.

Тому з часом у ці відносини втручається держава, заборо­няючи помсту і стягуючи штраф з порушника. Відтак уперше виникає юридичний стан повинності: порушник вже юридич­но зобов'язаний сплатити потерпілому штраф (poena). Отже, з'являється і поняття правопорушення (делікту).

Приватним правопорушенням (delictum privatum), на від­міну від кримінального злочину, вважали неправомірну дію, яка порушує інтереси окремих приватних осіб. До неї нале­жали також протиправні дії, які сучасне право відносить до тяжких кримінальних злочинів (наприклад, такі, як крадіжка, шахрайство, каліцтво).

Деліктні зобов'язання в давні часи мали на собі відбиток кровної помсти. З часом санкції набули вигляду системи штрафів. У таблиці VIII Законів XII таблиць ми знаходимо відлуння давніх часів: «Якщо вчинить каліцтво членів і не по­мириться з (потерпілим), то хай і йому самому буде заподія­но те саме». Однак тут само встановлено й інші правила: «Якщо рукою або палицею переломить кістку вільній людині, хай заплатить штраф в 300 асів, якщо рабу — 150 асів. Якщ

о

вчинить кривду, хай штраф буде 25». Вже в ті часи започат­ковується і майнова відповідальність за шкоду, заподіяну ре­чам. Ця ж таблиця проголошує: «Якщо хто поскаржиться, що домашня тварина вчинила збитки, то слід або видати (потер­пілому) тварину, що вчинила шкоду, або відшкодувати вар­тість завданих збитків».

Пізніше помсту взагалі заборонили, а штрафи замінювали майновим відшкодуванням заподіяної шкоди. Однак певні особливості деліктних зобов'язань пояснюються їх давнім по­ходженням. Наприклад, на відміну від договірних зобов'я­зань, деліктні не завжди переходили в спадщину. Спадкоє­мець боржника взагалі не відповідав за деліктними зобов'я­заннями (крім випадків, коли він мав вигоду внаслідок делікту).

Деліктна відповідальність формувалася за іншим принци­пом, ніж договірна, а саме за принципом кумуляції. Договір­на відповідальність могла бути частковою чи солідарною, тобто кожен з борлсників ніс відповідальність або винятково за свою частку, або відповідав повною мірою за заподіяну шкоду, тим самим звільняючи від цього решту співборяшиків. Деліктна відповідальність при вчиненні делікту кількома осо­бами ніби помножувалась на їх число. Кожен з тих, хто за­подіяв шкоду, відповідав повною мірою (наприклад, за позо­вом із крадіжки штраф зобов'язані сплатити у повному обся­зі всі злодії, які брали участь у крадіжці).

Не збігалася дієздатність осіб у договірному праві та де­ліктному зобов'язанні. Неповнолітні за римським правом не могли вступати в договірні відносини, і, отже, нести договірну відповідальність. Деліктна відповідальність наставала і для них.

З часів Законів XII таблиць зберігалась так звана ноксаль- на відповідальність pater familias за шкоду, заподіяну його підвладними дітьми і рабами. Якщо делікт вчиняв підвладний або раб, pater familias надавалося право вибору — відшкоду­вати заподіяні підвладним чи рабом збитки або видати винно­го для розправи, а пізніше — для відробітку шкоди.

417

Слід зазначити, що римська юриспруденція так і не виро­била загального правила, за яким деліктна відповідальність наставала за будь-яке неправомірне вчинення шкоди. Як і система контрактів, так і система деліктів мала замкнений ха­рактер і вичерпний перелік правопорушень. Деліктом визна­валися тільки ті правопорушення, що в законі визначалися як: а) кривда (особиста образа); б) крадіжка; в) неправомірне знищення або пошкодження чужого майна.

27 -5-180

1

Для настання деліктної відповідальності вимагалася наяв­ність юридичного складу, до якого входили: а) шкода, запо­діяна протиправними діями однієї особи іншій; б) протиправ- ність дій того, хто завдав шкоди; в) кваліфікація цієї дії зако­ном як приватноправового делікту.

1. Injuria — кривда (особиста образа). Цим терміном по­значали будь-яку неправомірну дію — omne quod non jure fit. Термін мав і вужче значення — кривда (особиста образа). Вже в Законах XII таблиць згадуються основні види кривди: каліцтво, інші особисті образи дією (побої без поранень, об­разливі удари).

Отже, кривда — це посягання на тілесну недоторканність вільної людини, що тягло відповідальність у вигляді штрафів. Посягання на честь і гідність та інші особисті нематеріальні блага вільної людини не охоплювалися поняттям кривди.

Преторська практика істотно розширила поняття кривди (особистої образи), включивши до нього честь, гідність та інші особисті нематеріальні блага. При цьому претори вста­новлювали розміри штрафу на свій розсуд залежно від ха­рактеру кривди.

Пізніше багато які із зазначених протиправних дій пере­йшли до категорії публічних деліктів, тобто кримінальних злочинів, а імператорське законодавство встановило за вчи­нення їх кримінальну відповідальність. З часом було встанов­лено правило, відповідно до якого потерпілий міг вимагати визначення і стягнення винагороди за завдання кривди чи кримінального переслідування.

2. Furtum. Цей термін часто перекладають як «крадіжка». Однак поняття «furtum» не збігається з теперішнім тракту­ванням крадіжки. Це поняття охоплювало як крадіжку в точ­ному значенні цього слова, так і інші суміжні посягання на чужий майновий інтерес — привласнення, розтрату, шахрай­ство тощо. Іншими словами, поняття furtum охоплювало низ­ку посягань на присвоєння чужого майна.

На відміну від кривди об'єктом посягання furtum були чу­жі речі, майно, власність, майновий інтерес. Павло зазначав, що «...крадіжка є привласнення або самої речі, або навіть ко­ристування нею чи володіння, з метою створити для себе пев­ні вигоди» (Д. 47.2.1.3). Отже, необхідним елементом визнан­ня furtum було створення майнової вигоди за допомогою протиправного впливу на чужу річ, тобто animus furandi

—

намір отримати вигоду протиправним способом і всупереч волі власника.

Тому римська юриспруденція до furtum відносила не тіль­ки таємне викрадення речей, а й привласнення чужої знайде­ної речі. Навіть втеча раба розглядалася як furtum, оскільки, здійснюючи втечу, він ніби сам себе крав у свого володаря.

Отже, furtum — це будь-яке протиправне корисливе пося­гання на чужий майновий інтерес.

Відповідальність за furtum встановлювалася різними пра­вовими засобами. Можна було подати віндикаційний позов про витребування краденого. Однак цей речево-правовий за­сіб був незручний тому, що покладав на позивача тягар дове­дення (onus probandi). Більш простими і доступними були зо­бов'язально-правові засоби захисту власника від посягань зловмисників — condictio ex causa fartiva та actio furti. Actio furti був підставою виникнення позадоговірного зобов'язан­ня, за яким на злодія покладався обов'язок сплатити штраф. Відповідальність при цьому визначалась залежно від характе­ру порушення: furtum manifestum, furtum пес manifestum. Якщо злодія спіймано на місці злочину або чужу річ в нього знайдено внаслідок спеціального урочистого обшуку, це fur­tum manifestum, якщо ж його затримано через певний час після крадіжки — furtum пес manifestum.

При furtum manifestum, тобто коли злодія було спіймано на гарячому, його за Законами XII таблиць піддавали негай­ній екзекуції і могли бути навіть вбити, якщо furtum було здійснено зі зброєю або вночі. В інших випадках злодія від­давали на розправу потерпілому. Він утримував його протя­гом 60 днів як боржника. Якщо злодія ніхто не викупляв, по­терпілий мав право за своїм вибором або вбити, або продати його в рабство.

Преторська практика змінила встановлену в різні часи сис­тему штрафів за furtum, якщо порушника було спіймано на місці злочину. У «праві Юстиніана» визначається єдиний штрафний інфамуючий позов (actio furti) проти злодіїв, по­сібників, співучасників і переховувачів.

При furtum пес manifestimi, тобто якщо злодія не спійма­но на місці злочину, за Законами XII таблиць на нього за по­зовом покладався обов'язок сплатити подвійну вартість при­власнених чужих речей.

27*

Спійманий на місці злочину злодій ніс суворішу відпові­дальність — його присуджували до штрафу в чотирикратно-

41

9

му розмірі вартості привласненої речі. Всі співучасники і пе­реховувачі відповідали адекватно, тобто мала місце кумуля­тивна відповідальність.

Отясе, з furtum виникало два зобов'язання. Перше — на підставі кондикції із furtum, за якою злодій присуджувався до повернення речі з усім її приростом; друге — на підставі позову actio furti, за яким злодій, спійманий на місці злочи­ну, присуджувався до сплати штрафу в розмірі чотирикрат­ної вартості краденої речі, а злодій, не спійманий на місці злочину, — до її подвійної вартості.

3. Damnum injuria datum (неправомірне знищення або по- шкодясення чужого майна). У період ранньої республіки рим­ське право не знало загального правила про відповідальність за неправомірне завдання збитків чужому майну. В Законах XII таблиць встановлювалася відповідальність лише за окремі випадки пошкодження або знищення чужого майна, зумовле­ні головним чином землеробським характером господарства. Піддавали страті того, хто зі злим наміром підпалював чуясий будинок чи скирти хліба, складені біля будинку, або вдавався до іншого таємного знищення врожаю. За злісну вирубку де­рев накладався штраф.

Більш загальні норми про відповідальність за неправомірно заподіяну шкоду чуясому майну було сформульовано пізніше в законі Аквілія приблизно у III ст. до н. е. Проте і вони мали обмежений характер.

Ульпіан писав, що закон Аквілія скасував усі закони, вида­ні раніше, в яких йшлося про протиправно заподіяні збитки (Д. 9.2.1). Цей закон було прийнято за пропозицією плебей­ського трибуна Аквілія. Він складався із трьох глав, дві з яких (перша і третя) встановлювали деліктну відповідальність за заподіяння шкоди чужому майну. Гай відтворює зміст пер­шої глави: «Якщо хтось протиправно вбив чужого раба або чужу рабиню, або тварину, то хай буде він присуджений дати власнику стільки міді, скільки було найвищою вартістю цього раба в даному році» (Д. 9.2.2). Третя глава встановлювала від­повідальність за поранення чужого раба чи тварини і за зни­щення чи пошкодясення чужої речі.

Для настання відповідальності за вбивство або поранення раба чи тварини, а також за знищення або пошкодясення чу- ясого майна необхідні були такі умови:

1. Смерть, поранення раба чи тварини, а також пошко­дясення або знищення чужого мають бути вчинені corpore, тобто безпосередньо діями правопорушника. Тобто раб або тварина мали бути вбитими правопорушником, а не загинути, стрибнувши в прірву, тому що злякалися правопорушника.

2. Шкода мала бути заподіяна согрогі, тобто матеріальним впливом на об'єкт посягання. Наприклад, раб бути вбитий або поранений ломакою. Проте, якщо тварину загнали в ріку й вона там утопилася, відповідальність не наставала — тут немає безпосередньої матеріальної дії.

3. Наявність вини правопорушника, нехай найлегшої. За випадкове заподіяння шкоди відповідальність не наставала.

4. Суб'єктом відшкодування збитків був тільки власник. На інших осіб, зацікавлених у збереясенні пошкоджених речей (володільці, узуфруктуарії та ін.) положення закону Аквілія не поширювалися.

Той, хто заподіяв збитки, зобов'язаний був сплатити влас­нику вбитого або пораненого раба чи тварини, пошкодженої або знищеної речі вищу ціну, що мала місце останнім часом. Якщо той, хто заподіяв збитки, ухилявся від відповідальності, сума стягнення подвоювалася.

Отже, закон Аквілія мав обмежене застосування і не вста­новлював відповідальності за будь-яке неправомірне завдан­ня шкоди чужому майну. Крім того, відповідальність право­порушника мала, головним чином, штрафний характер, а не завжди визначалася дійсним розміром збитку. У разі оспорю­вання смерті сума могла подвоюватись. Якщо збиток вчиняли кілька осіб, то відповідав кожен з них (кумулятивна відпові­дальність). У разі настання смерті правопорушника зобов'я­зання відшкодувати збитки на його спадкоємців у період рес­публіки не переходили. Проте в період імперії вони відпові­дали в межах збагачення.

Заподіяння збитків чужому майну не обмежувалися зазна­ченими вище випадками, проте деліктами їх не визнавали. Преторське право і практика почали застосовувати закон Ак­вілія в усіх випадках неправомірного заподіяння шкоди чужо­му майну, а не тільки corpore согрогі. З часом цей позов нада­вали не лише власнику вбитого чи пораненого чужого раба чи тварини, пошкодженого чи знищеного майна, а й іншим заці­кавленим особам (володільцям, детенторам тощо) і навіть кредиторам власника вбитого або пораненого раба, пошко­дженого чи знищеного майна. Така практика забезпечувала відшкодування будь-якого збитку, заподіяного неправомірни­ми діями. Основні положення її було покладено в основу де­ліктної відповідальності у сучасних правових системах.