§ 2. Основні етапи розвитку

римського спадкового права

У багатовіковій історії римського спадкового права мож­на виокремити чотири етапи: а) спадкування за jus civile; 6) спадкування за преторським едиктом: в) спадкування за імператорськими законами; г) спадкування у «праві Юстиніа- на» (власне, вже «післяримське право»),

1. Hereditas (спадкування за jus civile) — регламентувалося Законами XII таблиць, які передбачали спадкування за запо­вітом і спадкування за законом. Однак через сімейний харак­тер власності давнього періоду основним видом було все ж спадкування за законом. Вважалося абсолютно нормальним після смерті глави familii залишати його майно тій самій fa- milii, оскільки воно створювалося працею всіх її членів. Про­те Закони XII таблиць спадкування за заповітом визнають уже переважною формою спадкування. Принцип свободи за­повіту майже утвердився, а кровне споріднення ще не стало пануючим, і тому спадкування за законом не обмежувало свободи заповіту.

У цей самий період почав діяти принцип єдиної підстави спадкування, що зберігся в усі часи, — nemo pro parte testa­tus, pro parte intestatus decedere potest — не можна одночас­но спадкувати за заповітом і за законом одну і ту саму спад­щину. Цей принцип бере початок також; від Законів XII таб­лиць. Відповідно до них спадкоємець, призначений наступни­ком тільки в частині спадщини, одержував всю спадщину. На­приклад, заповідач призначив своїм спадкоємцем сина на чверть спадщини, про решту не згадавши. У такому разі при­значений на чверть спадкоємець одержував усю спадщину, оскільки спадкоємці за законом до спадкування не заклика­лися.

2. Спадкування за преторським едиктом. Істотні зміни в спадкове право внесла преторська практика. Преторські ре­форми спадкового права почали розвиватися ще у період ранньої республіки і поширилися у період принципату.

Послаблення сімейного характеру приватної власності, за­непад агнатського споріднення, обмеження батьківської вла­ди як наслідок зміни виробничих відносин і розвитку товаро­обігу зумовили потребу трансформацій спадкового права. Преторські едикти послабили формалізм при складанні запо­віту: визнавалися заповіти, складені з відхиленням від жор­стоких формальних вимог давнього часу. Поступово взагалі було спрощено форму заповіту.

За давнім jus civile еманциповані діти не могли бути спад­коємцями після смерті свого батька. Наприклад, єдина дочка, що вийшла заміж і перейшла на постійне проживання в роди­ну чоловіка, переставала бути агнаткою свого батька і права на спадщину після його смерті не мала. Однак це не відпові­дало потребам суспільства. Тому втрутилися претори. Ос­кільки відповідно до норм jus civile не можна було визнати спадкоємницею еманциповану дочку, претор тільки вводить її у фактичне володіння спадщиною — bonorum possessio. Якщо інших претендентів на спадщину не з'явиться, вона за­лишалась за дочкою. Пізніше претор визнає право на спад­щину за такими спадкоємцями й у разі, якщо спадщину оспо­рюють інші особи, які, на думку претора, не мали достатніх підстав на це. Таким чином, поступово паралельно зі спадку­ванням за jus civile виникає і розвивається преторське спад­кування.

Преторська система спадкування розширила коло спадко­ємців за законом, все більше утверджуючи його одночасно з підвищенням значення когнатського споріднення. У цей пе­ріод спостерігається обмеження свободи заповіту на користь кровних родичів. Важливим нововведенням преторів було ви­знання права спадкового наступництва за особами, які за jus civile до спадкування не закликалися. Якщо раніше до спад­кування закликалися тільки найближчі родичі померлого і за їх відсутності або відмови від спадкування спадщина вважа­лася виморочною, то тепер претор закликає до спадкування наступних родичів, визнаючи у такий спосіб наступництво черг.

Саме у «постійному едикті» вперше було передбачено існування чотирьох черг спадкоємців.

До першої належали всі діти покійного, а також особи, які прирівнювались до дітей (наприклад усиновлені). Причому до спадкування закликались не лише підвладні, а й еманципова- ні діти. Отже, спадкоємцями могли бути як агнати, так і ког- нати.

Другу чергу становилили всі агнати, що не потрапили до першої черги. Сюди ж зараховували патрона вільновідпуще­ника.

До третьої черги належали когнатські родичі спадкодав­ця, але не далі шостого ступеня. Крім того, у цьому класі спадкоємців діти спадкували після матері, так само як і вона після них.

Нарешті, до четвертої черги налеясав той з подруясжя, хто залишався ясивим на момент смерті спадкодавця.

Динаміка правотворчості у цій галузі й надалі зберігала го­ловну тенденцію: когнатські родинні зв'язки все більше вра­ховуються при спадкуванні — агнатська спорідненість втра­чає значення.

Кожна попередня черга спадкоємців усувала наступну. За­галом при спадкуванні діяло правило рівності часток — або загальної для всіх, або в межах покоління (при спадкуванні дітьми частин батька за правом представництва).

Якщо ж спадкоємців не було взагалі, спадок визнавався виморочним і належав державі (в період домінату — іноді церкві).

Загалом, у період принципату дві системи спадкування за старим jus civile і за преторським едиктом існували паралель­но, взаємозбагачуючись і проникаючи одна в одну. Проте в цьому процесі взаємного злиття переважали більш прогре­сивні ідеї преторського спадкового права, що більше відпові­дали новим соціально-економічним умовам. Крім преторів, великий вплив на вдосконалення римського спадкового права мала практика центумвіральних суддів, яким підлягали спо­ри про спадкування. Вона визначила правила про необхідне спадкування, встановила коло осіб, що мали право на обов'язкову частку. При цьому було вироблено чіткі визна­чення понять обов'язкової і законної частки, розмір і спосо­би визначення обов'язкової частки. Практика центумвіраль­них суддів сформувала підстави позбавлення обов'язкової частки та інші правила необхідного спадкування.

3. Спадкування за імператорськими законами. У період імперії було прийнято чимало сенатус-консультів та імпера­торських конституцій, спрямованих на подальше удоскона­лення римського спадкового права. Проте все ще не існувало чіткої, закінченої системи. Спадкове право, особливо спадку­вання за законом, залишалось досить складним, обтяженим численними уточненнями і додатками, заплутаним інститу­том. В такому вигляді воно і було зафіксоване під час систе­матизації Юстиніана.

4. Спадкування у «праві Юстиніана ». Тут варто нагадати, що «право Юстиніана» не є власне римським правом. Разом з тим, система спадкування, яку часто вважають суто «рим­ською», була сформована саме у ту добу. Тому далі виклада­ються відповідні положення спадкового права «за Юстиніа- ном». У 542 р. новела 115 Юстиніана приводить у чітку сис­тему спадкування за заповітом і, зокрема, необхідне спадку­вання. У 543 р. новелою 118, а в 548 р. новелою 127 реформу­ється спадкування за законом. Отже, реформа Юстиніана за­вершила становлення римського спадкування, створивши чіт­кий правовий інститут, в якому враховані нові соціально-еко- номічні умови Римської імперії, закінчено утвердження ког- натського споріднення, що тим самим зміцнило спадкування за законом.

Юстиніан поділив усіх родичів померлого на п'ять класів (черг) залежно від ступеня споріднення. ГІри цьому до спад­кування могли закликатися всі родичі без обмеження ступеня споріднення. Важливим нововведенням було встановлення черговості закликання спадкоємців за класами, внаслідок чо­го за відсутності спадкоємців першої черги до спадкування закликалися спадкоємці другої черги і т. д.

Римське спадкове право, в інтерпретації Юстиніана, уві­брало в себе багатовіковий досвід традицій і звичаїв, законо­давчої діяльності, що стосувалася спадкування, і особливо плідної преторської практики. В результаті було вироблено чіткий порядок спадкового наступництва, який фактично по­кладено в основу сучасного спадкового права.