§ 2. Становище особи

Давньоримська держава з часів виникнення і до занепаду була рабовласницькою: рабовласницький лад, рабовласниць­кий спосіб виробництва, в основі виробничих відносин •— власність на засоби виробництва та раба, основні класи — раби і рабовласники. Спочатку рабство було патріархаль­ним — становище рабів не дуясе відрізнялось від вільних. З розвитком продуктивних сил станова диференціація по­глиблюється, стає жорстокішою експлуатація рабів. Раб вва- ясався річчю (servus res est). На думку Варрона (І ст. до н. е.), розрізняють знаряддя праці: а) неживі: б) живі, що не вміють говорити; в) ясиві, що володіють людською мовою (раби). Отже, раб у Стародавньому Римі — знаряддя праці, що вміє гово­рити (instrumentum vocale). Це положення було відображено в римському праві. «Вищий правовий поділ суб'єктів полягає в тому, що всі люди вільні або раби», — стверджував Гай (Д. 1.53). Ульпіан уточнював: «З точки зору цивільного права

раби вважаються ніким» (Д. 50.17.32). Деякі юристи вважали, що рабство виникло на основі права народів: «Рабство є вста­новлення права народів, в силу якого одна особа підкоряєть­ся владі іншої» (Д. 1.5.4.1).

Загалом, римське суспільство, а разом з тим і право, вва­жали рабство явищем нормальним. Володар мав право раба продати, обміняти, подарувати як будь-яку річ, покарати йо­го, навіть вбити за будь-яку провинність або без такої. Наве­демо характерний уривок із 6-ї сатири Ювенала (діалог між чоловіком і дружиною):

«— Хресну страту рабу!

• Хіба він заслуясив покарання? В чому його злочин? Свід­ки хто? Хто доносив? Послухай: якщо на смерть посилати людину — не можна поспішати.

• Що ти, дурню! Хіба раб людина? Хай він і не злочи­нець, — так як хочу, так велю, замість доводу хай буде моя воля.

■— Так вона чоловікові велить».

На початку І ст. було прийнято сенатус-консульт Сіціліа- на, за яким всі раби, що були в будинку в момент вбивства володаря, підлягали страті. Ульпіан досить широко тлумачив цей закон. Тацит наводить приклад, коли за вбивство рабами префекта міста Педанія Секунда було страчено 400 рабів.

Основними джерелами рабства біули: а) війни, під час яких брали в полон воїнів сусідніх народів (захоплення чужоземця навіть не внаслідок війни робило його рабом, якщо тільки Рим не мав договірних відносин з цією державою); б) наро­дження від матері-рабині. Згідно з нормами цивільного пра­ва, дитина, народясена поза шлюбом, набувала статусу мате­рі, який вона мала в момент народження. Отясе, якщо в мо­мент народження дитини її мати була рабинею, дитина та­кож визнавалася рабом, незважаючи на те, ким була мати в момент зачаття і хто був батьком дитини; в) продаж вільної людини в рабство — за Тибр. Вільний громадянин не міг ста­ти рабом на своїй батьківщині — це було б надто небезпечно для пануючого стану. Однак у період імперії допускалось обернення в рабство на території Риму засуджених за тяжкі злочини до страти або до безстрокової каторги. За часів принципату в рабство оберталася жінка, що вступила в зв'язок з рабом і не припинила його на вимогу його хазяїна.

97

У Римі суб'єктом права, особою визнавалися тільки вільні люди. Проте й вільні мали далеко не однакові права. Обсяг

7-5-1801

прав залежав від багатьох чинників (про що йтиметься далі). Здатність бути суб'єктом права, тобто правосуб'єктність (caput), у рабовласницькому Римі визначалась трьома стана­ми (статусами): свободи, громадянства і сімейного стану. За статусом свободи населення Риму поділялось на вільних і ра­бів; за статусом громадянства вільні утворювали п'ять груп: римські громадяни, латини, перегріни, вільновідпущеники і колони; за сімейним станом — глави родин та інші члени родини. Стани могли змінюватися (римський громадянин міг бути обернений в рабство або перегрій одержати статус римського громадянина тощо) і тоді відповідно змінювалась правосуб'єктність. Зміна статусів дістала назву capitis demi­nutio.

1. Стан свободи (status libertatis) — це головний з право­вих станів: є свобода — є певний мінімум прав, немає свобо­ди — немає абсолютно ніяких прав. Тому найістотніші зміни в стані свободи могли призвести до одного з таких наслідків: набуття свободи (раб, відпущений на волю); втрати свободи (вільна людина, продана в рабство).

Такі зміни дістали назву capitis deminutio maxima, тобто найбільші зміни, що призводили до набуття статусу суб'єкта права (особи) чи до його повної втрати.

2. Стан громадянства (status civitatis) відносив вільну лю­дину до однієї з вищезазначених груп. Зміна цього статусу призводила лише до зміни громадянства: латини, перегріни могли бути римськими громадянами і, навпаки, римський громадянин міг бути вільновідпущеником (через рабство). Ці зміни правового статусу називали середніми (capitis deminu­tio media), вони впливали лише на обсяг прав; перегрій, що став римським громадянином, набував більших прав, а рим­ський громадянин, що втратив цей статус (але не свободу), певною мірою обмежувався в правах. Однак зміни в цьому статусі не призводили до повної втрати правосуб'єктності.

3. Сімейний стан (status familiae) поділяв вільних на дві групи: осіб свого права (persona sui juris) — глави родини (pater familias) та осіб чужого права (persona alieni juris). До останніх належали всі інші члени сім'ї — так звані підвладні, оскільки вони перебували під владою pater familias.

Здатність людини бути носієм певних прав називається правоздатністю. Римські юристи не мали відповідного су­часного визначення правоздатності, хоч і користувалися цим поняттям.

Правоздатність як здатність вільної людини бути носієм прав виникала з моменту її народження. Проте, як вважали римські юристи, в деяких випадках правоздатність може ви­никнути і до народження дитини. Юрист Павло зазначав: «Хто знаходиться у лоні матері, охороняється, нібито він знаходиться серед людей, оскільки йдеться про вигоди само­го плоду» (Д. 1.5.7). Отже, якщо батько дитини, що ще не на­родилась, помре, то при розподілі спадщини має бути врахо­вана частка того, хто ще не народився.

Моментом народження римські юристи визнавали відді­лення дитини від лона матері та її крик. У мертвої дитини правоздатність не виникала. Зрозуміло, правоздатність могла виникнути тільки у народжених вільними. З моменту наро­дження дитина є носієм прав; вона могла бути власником, спадкоємцем. Від її імені законні представники захищали її права тощо.

Правоздатність припинялася зі смертю людини. Римське право прирівнювало до смерті продаж у рабство, полон, за­судження до тяжких видів покарання (довічна каторга). Як­що людина будь-яким чином отримувала знову свободу, її правоздатність відновлювалася, хоч і не завжди в поперед­ньому обсязі.

Для того, щоб повною мірою користуватися благами пра­ва, однієї правоздатності було замало. Адже правоздат­ність — тільки наявність прав, скористатися ними особа мо­же самостійно лише за наявності дієздатності, тобто здат­ності своїми діями набувати права і створювати для себе обов'язки, відповідати за заподіяні правопорушення. Іншими словами, дієздатність — це здатність здійснювати юри­дично значимі дії і відповідати за них. Римське право не знало визначення дієздатності, хоч широко застосовувало це поняття на практиці. На відміну від правоздатності, дієздат­ність наставала в людини не в момент її народження, а з до­сягненням певного віку, коли вона ставала здатною правиль­но оцінювати свої дії, усвідомлювати їх значення і відповіда­ти за вчинені правопорушення, тобто вільно виявляти свою волю. Дієздатність залежала також; і від інших чинників — хвороби, вчинення негідних вчинків тощо.

7*

Впливала на дієздатність і «статева ознака». Наприклад, протягом майже всього розвитку римського права жінка істотно обмежувалася в правосуб'єктності. Вона, як правило, перебувала під опікою батька, чоловіка або інших родичів. За

99

часів принципату було встановлено, що доросла жінка, яка не перебувала під постійною опікою батька чи чоловіка, мо­гла приймати самостійні рішення щодо свого майна. Однак во­на не могла брати на себе відповідальність за чужі борги. Юс- тиніан помітно послабив обмеження правосуб'єктності жін­ки. Однак залишалася справедливою сентенція Папініана: «За багатьма постановами нашого права жінки перебувають в гіршому становищі, ніж чоловіки».

У разі неможливості особи самостійно здійснювати своє право їй могли призначити опікуна чи піклувальника. У рим­лян не існувало принципової відмінності між; цими двома по­няттями. Як правило, опікун призначався над малолітніми і жінками, а піклувальник — над душевнохворими, марнотрат­никами та неповнолітніми.

До опікунів і піклувальників висувалися досить суворі ви­моги. Вони мали бути забезпечені достатнім майном, мати повагу в суспільстві, бути чесними, порядними, безкорисли­вими і турботливими.

Головним обов'язком їх було піклування про майнові інте­реси підопічних, а також про особу підопічного, його вихо­вання, здоров'я, розвиток. Зловживання опікуна чи піклу­вальника визнавалося ганебним вчинком.

Поміж вільних найбільшою правоздатністю наділялися, звичайно, римські громадяни. Спочатку, в період ранньої республіки, все вільне населення поділялось на римських гро­мадян і негромадян. Останні правовою охороною з боку Рим­ської держави не забезпечувалися. Проте з розвитком ци­вільного обігу та внаслідок інших соціально-економічних змін римляни були змушені визнати певний правовий статус за латинами і перегрінами, а потім і за вільновідпущениками. В імператорський період з'явилася ще одна категорія фі­зичних осіб, яка отримала особливий правовий статус, — ко­лони.

Римське громадянство, яке було, передусім, поняттям пуб- лічно-правовим, виникало з народження дитини у римських громадян, що перебували у законному шлюбі. Народжена в такому шлюбі дитина набувала статусу свого батька в момент зачаття. Дитина, народжена поза шлюбом, згідно з законом набувала статус матері. Крім того, римське громадянство на- бувалося пожалуванням цього звання чужинцю, звільненням римським громадянином свого раба і всиновленням чужинця. Римське громадянство припинялося зі смертю особи, втра­тою римського громадянства шляхом продажу в рабство, по­лонення, засудження до найтяжчих видів кримінального по­карання чи вигнання з Риму.

Римський громадянин мав повну правоздатність у політич­ній, майновій та сімейній сферах. Він мав право нести службу в регулярному римському війську, брати участь і голосувати в народних зборах, бути обраним на посади магістратів. Це сфера політичних прав, що не залежали від сімейного стану особи.

У сфері цивільно-правових відносин правоздатність рим­ського громадянина складалась з двох основних груп прав: вступати в законний шлюб і бути учасником цивільного обігу.

Зміст правоздатності римського громадянина відображав­ся навіть у його імені. Повне ім'я римського громадянина складалося з п'яти частин: 1) імені у власному значенні; 2) найменування сім'ї чи роду; 3) імені батька в родовому від­мінку; 4) найменування триби, в складі якої громадянин бере участь у голосуванні в народних зборах (належність до триби зазначалась і в той період імперії, коли народних зборів уже не скликали); 5) прізвиська, почесного імені тощо. Наприк­лад, повне ім'я Ціцерона виглядало так: Марк Тулій Марка Корнелій Ціцерон (Марк — ім'я, Тулій — рід, Марка — ім'я батька в родовому відмінку, Корнелій — триба, Ціцерон — прізвисько).

Іншою категорією осіб у римському праві були латини, якими визнавалися давні жителі Лацію — околиць Риму — та їхнє потомство. Згодом правовий статус латинів почали нада­вати деяким італійським громадам і за межами Лацію. Після того, як у І ст. до н. е. римське громадянство поширилося на всю Італію, статус латина залишався лише за населенням по- заіталійських громад чи провінцій, яким він надавався особ­ливими актами Римської держави. Його також, як правило, набував раб, якого відпускав на волю латин або римський громадянин. Отже, статус латина набуває певного юридично­го значення і відповідне оформлення внаслідок:

а) народження в сім'ї латинів. При цьому діють такі самі правила, що й для римських громадян: статус шлюбної дити­ни визначається за статусом батька, позашлюбної — за ста­тусом матері;

б) присвоєння статусу латина актом органу державної влади;

в) добровільного переходу римського громадянина до чис­ла латинів з метою одержання земельного наділу;

г) звільнення від рабства хазяїном — латином чи римським громадянином, але за умови надання йому правового статусу латина.

Правовий стан латинів істотно відрізнявся від правового статусу римських громадян. У сфері публічного права обме­ження полягали в тому, що латини не мали права служити в римських легіонах, обиратися на посади римських магістра­тів. Однак, перебуваючи в Римі, вони мали право брати участь у роботі народних зборів, голосувати в них.

У цивільно-правовій сфері латини за правовим статусом наближалися до римських громадян, проте аж ніяк не всі. Основна їх частина — жителі Лацію, як і римські громадяни, мали право вступати до шлюбу і торгувати. Інші латини — раби, відпущені на волю, — одержавши статус латина, не ма­ли права згідно з законом брати шлюб, заповідати своє май­но, успадковувати. Після смерті такого латина його майно переходило до його колишнього хазяїна, що надав йому сво­боду. Зобов'язання померлого до патрона не переходили, тобто латини «жили як вільні, помирали як раби».

За бажанням латини мали змогу порівняно легко набути римське громадянство. Воно надавалося на підставі постанов Римської дерясави, що присвоювала його цілим категоріям латинів за певних обставин. Переїхавши на постійне місце проживання до Риму, вони також; одержували статус рим­ського громадянина. Згодом це призвело до різкого зменшен­ня чоловічого населення в містах Лацію. Через це було вста­новлено правило: латин, що мав намір переїхати до Риму на постійне місце проживання, зобов'язаний залишити на місці попереднього проживання чоловіче потомство.

Права римського громадянина одержували також латини, обрані в своїх громадах на посаду магістратів або сенаторів. Як зазначалось вище, в І ст. до н. е. все населення Італії ді­стало правовий статус римського громадянина.

Перегріни — сусідні з Італією народи. Вони не були раба­ми, однак і не отримували правового статусу римського гро­мадянина. В давнину це були вороги (hostes), які не мали пра­вового захисту з боку Римської держави. Однак з часом, зі змінами в соціально-економічному житті римського суспіль­ства hostes поступово утворюють самостійну групу вільного населення й одерясують правовий статус перегріна.

Статусу перегріна набувала дитина, народжена в сім'ї пе­регрівів чи перегрінкою поза шлюбом. За деякі кримінальні злочини римський громадянин міг бути позбавлений свого статусу і висланий у місця проживання перегрінів, де й одер­жував їхній статус.

В окремих випадках перегрінам надавалося римське грома­дянство. Наприклад, за особливі заслуги перед Римом деяким перегрінам чи навіть групам жалувався цей статус. Часто Римська держава надавала його групам перегрінів спеціаль­ним актом державної влади, керуючись певними політични­ми, економічними та іншими міркуваннями, наприклад з ме­тою поповнення римських легіонів воїнами, в яких, як відо­мо, мали право нести службу тільки римські громадяни.

Перегріни не мали політичних прав римських громадян. У сфері приватноправових відносин вони керувалися власним національним правом, а при міжнаціональних контактах — правом, створеним претором перегрінів на підґрунті правової культури цих народів.

На початку III ст. відмінності у правовому становищі різ­них категорій вільного населення втратили своє значення. У 212 р. імператор Каракала поширив статус римського гро­мадянина на всіх підданих величезної імперії, що пояснюва­лося скоріше фіскальними міркуваннями, ніж політичними. Як би то не було, проте все населення Римської імперії стало її громадянами. Іноземці, що прибували на територію Рим­ської держави й не були її підданими, залишалися у станови­щі перегрінів (варвари, слов'яни, германці та ін.), як і піддані Риму, що вчинили тяжкі злочини.

Відпущений на свободу раб називався вільновідпущеником (лібертіном). Він набував правового статусу свого володаря, що відпустив його на свободу. Раб, відпущений на свободу римським громадянином, набував статусу римського грома­дянина, з деякими винятками. Наприклад, він не міг взяти шлюб з народженою вільною римською громадянкою аж до початку принципату, а заборона брати шлюб з особою сена­торського звання зберігалася до Юстиніана. Якщо раб одер­жував свободу від латина чи перегріна, його правовий статус визначався їхнім станом.

Вільновідпущеник залежав від свого колишнього хазяїна: був зобов'язаний надавати йому різні послуги, а за потре­би — аліментувати не тільки колишнього патрона, а і його дітей, батьків, не мав права викликати його до суду, отже, був абсолютно позбавлений судового захисту від свавілля во­лодаря. Після смерті вільновідпущеника-перегріна його май­но переходило до спадщини патрона.

У сфері публічних правовідносин вільновідпущеник обме­жувався в праві служити в римських легіонах, а з І ст. втра­тив право брати участь у роботі народних зборів і голосу­вати.

Специфічну категорію суб'єктів права складали колони — дрібні орендарі землі, що потребували засобів існування й отримували землю в користування від великих землевласни­ків за плату, що встановлювалася як у грошовій, так і в нату­ральній формі.

Колонат зароджувався ще за часів республіки, продовжу­вав розвиватися в період принципату і дістав правове закріп­лення в умовах абсолютної монархії. Разом з тим, колонат не є чисто римським продуктом суспільного розвитку. В Єгипті та Азії подібні відносини виникли раніше і були запозичені Римом. Однак у Римі джерелом колонату був також раб­ський пекулій, за яким раби, що добре працювали на переда­ній їм у пекулій землі, одержували свободу, проте навічно прикріплювалися до тієї самої землі.

Орендар-колон юридично залишався незалежним, мав право у будь-який час розірвати договір, піти в інше місце. Проте орендарями були, як правило, найбідніші кола насе­лення, які не мали достатніх засобів для успішної обробки землі. Землеволодільці надавали їм позики, однак на таких умовах, що колони не мали змоги повернути їх своєчасно. Ускладнювали становище часті неврожаї. Згодом колони по­трапляють в економічну залежність від орендодавців. Колон не міг залишити орендовану ділянку, не розрахувавшись з боргами, а розрахуватися він такояс не міг.

Поступово фактична економічна залежність перетво­рюється в юридичну. Її збільшує нова податкова реформа, за умовами якої податки із землі стягуються з урахуванням ко­лонів. Залишення колонами землі зменшувало прибутки зем- леволодільців, вони всіляко намагалися закріпити колонів, навіть переманюючи їх в інших. У 322 р. був прийнятий за­кон, що забороняв колону самовільно залишати орендований наділ. У 357 р. новий закон заборонив землеволодільцям від­чужувати земельні наділи без приписаних до них колонів. Та­ким чином, завершилося правове оформлення щодо закріп­лення колонів. З'явилася нова категорія залежних людей, що мали певну правоздатність, але вельми обмежену в її здійс­ненні. Якщо колон самовільно залишав землю, землеволоді- лець засобами віндикації мав право витребувати його назад, тобто у цьому сенсі правове становище колона мало чим від­різнялося від раба. Однак колони не були рабами, юридично вони залишались вільними, але прикріпленими до землі. Ко­лони — попередники кріпаків, а колонат — зародок феода­лізму.

Не тільки сам колон, а і його діти вважалися приписаними до даного наділу. Колонат стає спадковим. Зростає особиста залежність колонів від землеволодільців, які здійснювали над ними суд і розправу безконтрольно.

Крім фізичних осіб суб' єктами римського права могли бу­ти організації — юридичні особи. Хоч спеціального визна­чення цього поняття не існувало, однак ще у давні часи було помічено, що в деяких випадках носіями прав і обов'язків мо­жуть бути не тільки фізичні особи, а й деякі об'єднання, кор­порації тощо. Згодом фізичним особам почали протиставляти осіб юридичних як ще один тип суб'єктів права. Вже в Зако­нах XII таблиць згадувалися різного роду корпорації, колегії релігійного характеру, що мали змогу бути власниками пев­ного майна.

Римські юристи звертають увагу на те, що в деяких ви­падках майно належить не окремим громадянам — фізич­ним особам, а об'єднанням. Марціан зазначав: «Належать сукупності, а не окремим особам, наприклад, театри, що знаходяться у муніципії, а також стадіони» (Д. 1.8.6.1). Інший юрист, Альфен, наводить таке висловлювання: якщо в легіоні з часом повністю оновиться склад воїнів, то легіон все ж таки залишається тим самим. Те саме стосується і ко­рабля, на якому внаслідок ремонту всі частини повністю за­мінені. Він залишається тим самим. Ульпіан зазначає: «Щодо декуріонів чи інших сукупностей не має значення, чи всі за­лишаються, чи залишається частина, чи весь склад змінився. Навіть якщо дана сукупність звелась до однієї людини, то переважно визнається, що молена висунути вимоги до неї в суді й вона може заявляти вимоги в суд, бо право всіх зо­середилось в одному і залишається ім'я сукупності. Якщо є борг на користь сукупності, то це не є боргом окремій лю­дині» (Д. 3.4.1—2).

Однак усі ці висловлювання лише визнавали за такими об'­єднаннями певні права та обов'язки. Чіткішим проявом ідеї юридичної особи було визнання за муніципіями (міськими громадами) права на самоуправління і господарську само­стійність.

Цю важливу правову категорію у римській юриспруденції визначали по-різному. Наприклад, захоплення абстрактністю розуміння властивостей юридичної особи призвело до того, що римський юрист Флорентін розглядав спадкоємну масу як таку, що володіє самостійною юридичною якістю та є схо­жою до юридичної особи. Крім того, специфіка розуміння змісту юридичної особи полягала в тому, що в римському праві це не був окремий суб'єкт юридичних дій, а більшою мірою сукупність особливих прав, більшого чи меншого об­сягу, зважаючи на вид і обставини.

Аналізуючи сутність та значення категорії юридичної осо­би, слід звернути також увагу на колізію інтересів, що виник­ла у цій сфері між державою та фундаментальними положен­нями приватного права у процесі утворення юридичних осіб. Тоді, коли приватне право йшло шляхом визнання правоздат­ності організацій, Римська держава вирішувала для себе проблему свободи спілок.

Якщо в першу половину існування республіки об'єднання громадян могли створюватися без якихось обмежень, то вже у І ст. до н. е. було запроваджено низку обмежень, пов'яза­них з політичними, релігійними та морально-етичними мірку­ваннями. Наприклад, сенатус-консульт 64 року до н. е. роз­пустив усі колегії, які після розслідування магістратів було визнано шкідливими для громадського порядку. Через 6 ро­ків їх було відновлено, однак ще через 2 роки сенат знов по­становив ліквідувати колегії, що перетворилися у політичні клуби. Ще далі пішов Цезар, який ліквідував усі колегії та корпорації, крім найдавніших. Що ж стосується можливості створення організацій — юридичних осіб на майбутнє, то зако­ном Августа було встановлено загальне правило, згідно з яким для створення об'єднань потрібен був дозвіл сенату (Д. 3.4.1).

Загалом, моясна зазначити, що римське право не мало де­тально розробленого поняття і теорії юридичної особи. Але було достатньо чітко визначено ідею цього інститу­ту: визнання правоздатності за організацією, відокремле­ної від правоздатності фізичних осіб, які входять до її складу. Крім того, було розроблено засоби реалізації штуч­ної дієздатності та визначено види юридичних осіб.

Для того, щоб об'єднання-корпорація могла вважатися створеною, необхідна була наявність у ній не менш трьох членів — très faciunt collegium. У найдавнішу епоху не перед­бачалося ніяких попередніх умов для організації об'єднань громадян, однак їх мета не повинна була шкодити «публіч­ним справам». Пізніше об'єднання могли створюватися «тіль­ки з дозволу закону, чи сенататус-консульта, чи постанови принцепса». У такий спосіб сформувався притаманний для римського права в цілому дозвільний порядок утворення корпорацій. Однак такий дозвіл міг бути наданий і у загаль­ній формі спільним (єдиним) дозволом на діяльність тих чи інших організацій з відповідними завданнями і правами.

Корпорація могла мати свій особливий статут, однак це не було обов'язковим. Необхідними були: наявність майна кор­порації, каси (чи скарбниці) та довіреної особи, що діє від імені корпорації. Вищим органом вважалися загальні збори всіх членів об'єднання, на якому рішення приймалися прос­тою більшістю голосів.

Корпорація-об'єднання являла собою абстрактну спіль­ність: вона зберігала свою якість незалежно від змін у персо­нальному складі її членів. Корпорація мала майно, відокрем­лене від майна своїх членів, і члени її не могли мати ніяких претензій на це майно. Разом з тим корпорація не відповідала за зобов'язання чи за правопорушення своїх членів. Відпові­дальність наставала тільки в тому разі, якщо корпорація зба­гатилася в результаті неправомірних дій визнаного винним свого члена і тільки в межах розміру цього незаконного зба­гачення.

Юридична особа (корпорація) не мала дієздатності. Для вчинення дій необхідний був законний представник — actor. Тільки він мав право виступати від імені корпорації, пред'яв­ляти позови, вчиняти угоди, причому його права були іден­тичні правам приватної особи.

Притінялися об'єднання-корпорації: 1) вибуттям її членів; 2) забороною її діяльності органами державного управління або судом; 3) закінченням строку або досягненням цілей, що передбачалися при утворенні корпорації; 4) власним рішен­ням її членів.