§ 4. Засади визначення міри покарання

Термін роепа, яким позначалося покарання, був похідним від грецького рипкіо (очищення громади від злочинця і пере­дача його на покарання богам). У ранньому римському праві карна відповідальність, що накладалася від імені народу, ма­ла абстрактне значення. Конкретна форма покарання визна­чалася окремо вищими магістратами. З розвитком карного права покарання почали відразу призначати конкретно з ура­хуванням виду, суб'єкту й обставин злочину.

У пізньому римському праві було вироблено певні загальні критерії визначення форми покарання відповідно до загаль­них принципів публічного правопорядку і мети встановлення карної відповідальності.

Загальні засади призначення покарання виглядали таким чином:

1. покарання має правовий характер. Це означає, що воно прямо передбачене правовою нормою, як санкція за вчинений злочин, і являє собою конкретну оцінку громадою дій зло­чинця — «Покарання накладається лише за законом чи за іншим правовим розпорядженням відповідно до делікту»;

2. покарання є конкретним у юридичному сенсі, тобто во­но пов'язане з оцінкою саме цього злочину — «Скільки де­ліктів, стільки і покарань». Отже, не може бути покарання, адресованого злочинцю взагалі або за злочинну діяльність в цілому без точної правової кваліфікації їхніх властивостей. Поширювальне тлумачення злочину і покарання за нього не­припустиме;

3. покарання повинно мати превентивний сенс. У цьому його соціальна мета і призначення — «Покарання має ви­правляти людей», а також «...не залишати злочинця безкар­ним... для того, щоб інший не думав вчиняти таке». Невідво­ротність покарання римська юриспруденція трактувала саме у сенсі необхідності забезпечення публічного правопорядку, а не абстрактної правової справедливості, що виступає як відплата за вчинений злочин — «Іноді покарання підсилюєть­ся в інтересах громади...». Крім того, покарання іноді могло накладатись і винятково з міркувань правової доцільності. Римська юриспруденція обґрунтовує такі заходи посиланням на те, що «хоча покарання іноді накладається ніби без вини, однак ніколи без причини»;

4. покарання має бути адекватним злочину. Це означає, що покарання має відповідати вчиненому делікту з урахуван­ням соціального, правового, матеріального змісту останньо­го. Римська юриспруденція цю вимогу трактувала, передусім, у вузько практичному розумінні, розглядаючи її як забезпе­чення відповідності заходів покарання рівню суспільної не­безпечності злочинної дії. Це знайшло відображення у сен­тенції: «Покарання за кожен злочин має бути адекватним».

Визнання принципу адекватності покарання мало наслідки теоретичного і практичного характеру. По-перше, це тягло визнання нерозривного зв'язку між покаранням і злочи­ном — ibi esse poenam, ubi et nox est — де злочин, там і по­карання. По-друге, покарання і злочин мали бути зв'язані місцем і часом. Іншими словами, йшлося про додержання принципу територіальності дії карного закону і невизнання зворотної дії такого закону. По-третє, захід покарання мав відповідати характеру злочину. По-четверте, не може засто­совуватися як покарання міра, що є лише тимчасовим превен­тивним засобом захисту публічних прав. Зокрема, серед можливих покарань за римським правом не було тюремного ув'язнення, оскільки «завдання в'язниць не в тім, щоб карати, а щоб утримувати під вартою».

З урахуванням вказаних засад карної відповідальності у римському праві також мали місце спроби сформувати ієрархічну систему покарань за публічні делікти. Це зумов­лювалося, насамперед, практичною потребою у загальному виді визначити принципи накладення покарання за різнома­нітні злочини. Покарання, що має особистий, тим більше ті­лесний характер, визнавалося у кожному разі більш тяжким, ніж будь-які майнові стягнення. Отже, у системі карних по­карань найлегше тілесне покарання тяжче будь-якого грошо­вого. Наслідком врахування ієрархії покарань було встанов­лення правила, згідно з яким тяжчі покарання мають погли­нати легші. Це допомогло вирішити проблему, що виникла у зв'язку з існуванням загального правила про те, що за кож­ний вчинений злочин має призначатися окреме покарання. Адже при застосуванні цього правила часто виникали ситуа­ції, коли покарань призначалося багато, причому вони у під­сумку могли бути неадекватними реальній значимості злочи­ну і наслідкам для злочинця. Згідно з новим підходом вважа­лося, що більш суворе покарання включає і поглинає більш помірне. Тому, наприклад, засудженого на смерть не слід до­датково карати продажем у рабство або майновим штрафом.