Глава 1 possessio (володіння)

Як зазначалося, римське речеве право мало три правових інститути: possessio (володіння), право власності, права на чужі речі. Найголовнішим з них було право власності, але першим сформувався інститут possessio (фактичного воло­діння). Тому саме з нього доцільно почати розгляд регулю­вання відносин щодо речей.

§ 1. Поняття і види possessio

У римському праві поняття possessio («володіння», або ж «посідання») мало подвійне значення: 1) самостійний право­вий інститут, не залежний від права власності; 2) одна з пра- воможностей власника. У першому значенні мають на увазі саме володіння, посідання, а в другому — jus posidendi — право володіння. Навіть нині ці поняття ототожнюють: воло­дільця не відрізняють від власника, а власника — від воло­дільця. Однак такі різні правові категорії змішувати не мож­на. Слід пам'ятати: посесор (володілець) — це фактичний во­лодар речі, незалежно від наявності права на неї; власник — фактичний володар речі, який до того ж має право власності на неї. З цих міркувань доцільно визначати інститут фактич­ного володіння речами як посідання (possessio), а відповідну правоможність власника — як право володіння. Проте, за традицією слововживання, що склалася у праві України, тут і далі терміни «посідання» і «володіння» вживаються як рів­нозначні. За необхідності їх розрізнення робиться відповідне застереження.

Посідання (possessio) як самостійний правовий інститут виникло в давньоримському праві. Ще Закони XII таблиць згадують поняття володіння. У період ранньої республіки претори розрізняють фактичне володіння річчю без права на неї і фактичне володіння річчю, засноване на праві.

Припускають, що посідання, як фактичне володіння річчю, походить від освоєння земель родами. За давніх часів земля

була власністю громади й окремим родам передавалася лише у посідання, тимчасове користування.

Римська держава була верховним власником землі, сувере­нітет її визначався земельною власністю, сконцентрованою в національному масштабі. Проте в ті часи ще не знали приват­ної власності на землю, хоч і було як приватне, так і громад­ське володіння і користування землею. При колективній власності приватним може бути тільки посідання. Історія Ри­му давніх часів відображає боротьбу дрібного землеволодін­ня з великим. Право користування громадською землею при володінні нею спочатку налеясало патриціям. Головний інте­рес римлян був спрямований на розвиток і визначення тих відносин, що є абстрактними відносинами приватної власнос­ті. Власне основа приватної власності, володіння, простежу­ється як нез'ясований факт, а не як право. Завдяки юридич­ним визначенням, що суспільство дає фактичному володінню, останнє набуває якості приватної власності.

Володіння, основане на праві, — це вясе не володіння, а право власності. Фактичне володіння річчю може бути осно­ване не тільки на праві власності, а й на будь-якому іншому (наприклад на договорі найму речі), однак воно не буде воло­дінням, оскільки основане на праві. Посідання як фактичне володіння річчю — просто факт.

Римські юристи слово «посідання» (possessio) виводили від sedere — сиджу як володар. «Посідання було названо, — зазначає Лабеон, — від осідання [будучи] ніби поселенням, бо воно природно утримується тим, хто на ньому стоїть...» (Д. 41.2.1). Інший юрист, Нерва-син, підкреслював, що «влас­ність на речі походить від природного посідання» (Д. 41.2.1).

Отже, посідання як фактичне володіння річчю є факт, який не можна навіть назвати юридичним, оскільки в деяких випадках, не будучи основаним на праві, цей факт не міг мати юридичних наслідків. Однак претори надали цьому факту юридичного значення: почали надавати фактичному стану юридичний захист.

Склалася парадоксальна ситуація — правовий захист отрима­ло не право, а факт (детальніше про це йтиметься далі). Однак після того, як цей факт дістав юридичний захист і, отже, став юридично значимим поняттям, необхідно було дати його визна­чення з правового погляду. Із багатої казуїстики можна зробити висновок, що римські юристи розуміли посідання як фактич­не володіння річчю, поєднане з наміром вважати її своєю

.Таке визначення містить два істотних елементи: 1) об'єк­тивний — corpus possessionis — тобто має бути фактична наявність речі; 2) суб'єктивний — animus possessionis — на­мір вважати дану річ своєю, володіти нею від свого імені.

У ранній період розвитку римського права юристи перший елемент посідання — фактичне володіння (corpus possessio­nis) — трактували спрощено — тримати річ у руках, у дворі, в будинку, коморі тощо. Згодом такий стан почали тлумачити більш витончено — як можливість володільця речі без пере­шкод, безпосередньо і тривалий час впливати на річ. Напри­клад, вважалося, що тварина перебуває у посіданні свого гос­подаря доти, доки вона не втратила звички повертатися до свого двору. Будівельний ліс, складений на вулиці проти дво­ру володільця, вважався у його посіданні.

Пізніше, на думку юристів, для одерясання фактичного во­лодіння річчю не обов'язково було брати її в руки. В деяких випадках достатньо окинути її поглядом і охопити подумки. При передачі землі її набувачу достатньо було з високого місця оглянути ділянку. Будинок набувачу було достатньо оглянути, щоб стати його володільцем. Посідання не втрача­лось і в тому разі, якщо посесор передавав річ у тимчасове користування іншій особі. Аналізуючи багату казуїстику, яку нам залишили римські юристи, можна дійти висновку, що під фактичним володінням річчю вони розуміли нормальне від­ношення до речі й речі до володільця, в якому звичайно пере­бувають власники щодо об'єктів своєї власності.

Другий елемент посідання (animus possessionis) характери­зує суб'єктивне ставлення володільця до речі. Він має вважа­ти річ своєю. При цьому воля володільця могла ґрунтуватися на помилці чи явному обмані. Покупець краденої речі, який не знав, що купляє чужу річ, вважає її своєю, переконаний, що набув право на неї, — добросовісно помиляється. Якщо ж він знає, що володіє чужою річчю, однак своїм ставленням до неї намагається переконати оточуючих у тому, що це його річ — це усвідомлений обман. І в першому, і в другому ви­падках володільці виявляють волю володіти від власного іме­ні, показують, що річ належить їм.

Отже, не всяке фактичне володіння річчю є посіданням, а лише основане на володільницькій волі — animus possessio­nis. Тому володіння річчю від імені іншої особи так само не є посіданням (наприклад, договір найму, оренди, зберігання тощо). У даному разі володілець речі здійснює володіння не від власного імені, а від імені іншої особи, власника. Він лише держатель чужої речі — сіеіепіюг. Для юридично значимого посідання вимагалася саме воля володіти від свого імені, ставитися до речі як до своєї. Така воля може бути тільки у справжнього власника чи особи, яка хоч і не є такою, але вважає себе такою внаслідок добросовісного обману. Воло­дільницька воля, наприклад, незаконного загарбника землі, який усвідомлює неправомірність свого володіння, але при­ховує це від оточуючих своєю зовнішньою поведінкою і став­ленням до речі, основана на неправомірній підставі, обмані.

Отже, посідання — це фактичне володіння річчю, поєдна­не з наміром вважати її своєю, а держання — фактичне во­лодіння річчю без наміру вважати її своєю (наприклад воло­діння речами на підставі договору). Той, хто знайшов загуб­лену кимось річ, буде лише її держателем, якщо у нього не­має волі вважати її своєю. Проте, якщо той, хто знайшов чу­жу річ, захоче її привласнити (що само по собі неправомір­но), то демонструватиме оточуючим власницьку волю, тобто показувати, що річ його.

У римському праві розрізняли різні види володіння. Наприклад, залежно від правової підстави фактичного воло­діння річчю воно поділялося на законне і незаконне: законне основане на праві власності та інших правах, незаконне — те, що не має правового титулу.

Законне володіння — це передусім володіння власника і так зване похідне володіння. У деяких випадках володільці чужих речей отримували самостійний володільницький за­хист. Таке фактичне володіння чужою річчю називалося по­хідним володінням, хоч насправді це було не володіння, а держання, і лише через необхідність таких держателів наді­лили самостійним правовим захистом і прирівняли держате­лів до володіння. Наприклад, необхідність надання самостій­ного правового захисту заставодержателя, що отримав річ як заставу для забезпечення виконання зобов'язання, прирівня­ла держання заставленої речі до володіння. Заставодержа- тель, що отримав у заставу чужу річ, не здійснював володіль­ницьку волю від свого імені, оскільки не міг вважати застав­лене майно своєю річчю. Проте для надійнішого захисту його інтересів проти зазіхання третіх осіб претори надали йому володільницький захист предмета застави, а його заставу по­чали називати володінням.

Подібні метаморфози відбулися і з прекарієм (надання

20 — 5-1801 305 власником з певною метою свого майна іншим особам у тим­часове та безоплатне користування). У цьому разі користува­чі чужим майном були лише його держателями, а не воло­дільцями, проте знову ж таки необхідність надання прекаріс- там самостійного володільницького захисту потягла визнан­ня їхнього держання похідним володінням.

Інший випадок похідного володіння —- секвестр. Якщо між двома особами виник спір про право на річ, то до рішення су­ду вони могли передати спірну річ на зберігання третій осо­бі — секвестрарію, якому з тих самих мотивів надавався са­мостійний посесійний захист.

Отже, в усіх зазначених випадках йдеться не про посідан­ня у точному значенні цього слова, а лише про звичайне дерясання, прирівняне до володіння з метою надання ефек­тивнішого захисту.

Законний володілець мав право на володіння річчю — jus possidendi. Володілець, який фактично володів річчю, вваясав і ставився до неї як до своєї, але не мав права володіти нею, — це незаконне володіння. Воно не мало правового ти­тулу і ґрунтувалося лише на факті. Незаконне володіння по­ділялося на добросовісне і недобросовісне.

Незаконне, але добросовісне володіння мало місце, якщо володілець не знав і не міг знати, що володіє чужою річчю і не має права володіти нею. Наприклад, набуття речі не від власника покупцем, який не знав і не міг знати про це. Якщо ж він знав або мав би знати, що не має права на володіння певною річчю, то таке володіння було і незаконним, і недоб­росовісним. Володіння злодія завжди буде недобросовісним, так само як і купівля краденого.

Поділ незаконного володіння на добросовісне і недобросо­вісне зумовив різний правовий режим для них. Наприклад, придбати право власності за давністю можна було тільки внаслідок добросовісного володіння і, навпаки, крадену річ не можна було набути за давністю. Добросовісний володі­лець за віндикаційним позовом відповідав меншою мірою, ніж; недобросовісний.