- •Рекомендовано Міністерством освіти і науки України
- •Рецензенти:
- •Інтродукція (вступ)
- •Глава 1 передумови формування римського права
- •§ 1. Нарис політичної історії Риму (зовнішня історія)
- •§ 2. Соціально-економічна структура Риму (внутрішня історія)
- •§ 3. Римська культура (цивілізація)
- •§ 4. Традиція римського права
- •§ 5. Періодизація
- •Глава 2 підвалини (підґрунтя) римського права
- •§ 1. Попередні зауваження
- •§ 2. Римська моральність. Релігія
- •§ 3. Юридичні підвалини римського права
- •§ 4. Філософська думка
- •§ 5. Філософсько-правові погляди Ціцерона
- •§ 6. Римська юриспруденція (правова думка)
- •Глава 1 римське право як правова система
- •§ 1. Поняття правової системи і системи права
- •§ 2. Поняття римського права
- •§ 3. Право в системі Римської античної цивілізації
- •§ 4. Поділ римського права
- •Глава 2 форми права
- •§ 1. Загальний огляд тенденції
- •§ 2. Звичаї
- •§ 3. Закони
- •§ 4. Едикти магістратів
- •§ 5. Консультації правознавців
- •Глава з структура римського права
- •§ 1. Загальні зауваження.
- •§ 2. Становище особи
- •§ 3. Речі (об'єкти римського права)
- •§ 4. Захист прав. Судочинство
- •Глава 1 загальні положення про рецепцію римського права
- •§ 1. Поняття рецепції римського права
- •§ 2. Форми рецепції римського права
- •§ 3. Види і типи рецепції римського права
- •Глава 2 рецепція римського права у східній європі
- •§ 1. Передумови рецепції римського права у Візантійській імперії
- •§ 2. Систематизація Юстиніана
- •§ 3. Рецепції римського права у «післяюстиніанову добу»
- •Глава з рецепція римського права у західній європі
- •§ 1. Континентальний та англосаксонський типи рецепції
- •§ 2. Проторецепція
- •§ 3. Глосатори
- •§ 4. Вплив римського права на кодифікації XIX ст.
- •Глава 4 рецепція римського права в україні
- •§ 1. Загальні положення. Початок рецепції
- •§ 2. Римське право в Російській імперії
- •§ 3. Рецепція римського права в срср
- •§ 4. Римське право в незалежній Україні
- •§ 5. Школа рецепції римського права в Україні
- •Глава 1 громадяни риму
- •§ 1. Поняття римського громадянства
- •§ 2. Набуття римського громадянства
- •§ 3. Втрата римського громадянства та його обмеження
- •Глава 2 інші суб'єкти публічного права
- •§ 1. Юридичні особи публічного права
- •§ 2. Державець як виразник публічного інтересу в Римі
- •Глава 1 загальна характеристика системи врядування
- •§ 1. Трансформації системи органів врядування у Стародавньому Римі
- •§ 2. Засади врядування у римській державі
- •Глава 2 елементи публічного правопорядку
- •§ 1. Грошова система і державна скарбниця
- •§ 2. Публічно-правові засоби поповнення державної скарбниці в ранньому Римі
- •§ 3. Становлення податкової системи (класичної доби)
- •Глава з армія як елемент публічного правопорядку
- •§ 1. Організація римського війська
- •§ 2. Статус воїнів
- •§ 3. Публічно-правові засоби забезпечення боєздатності армії
- •Глава 1 публічний порядок та врядування у республіканському римі. Історична довідка (загальні зауваження)
- •§ 1. Народні збори
- •§ 2. Сена
- •§ 3. Магістратура
- •Глава 2 публічний порядок та врядування у римській імперії
- •§ 1. Принципат
- •Глава з карне право як засіб охорони публічних інтересів
- •§ 1. Формування поняття публічного делікту (злочину)
- •§ 2. Засади карної відповідальності
- •§ 3. Класифікація злочинів
- •§ 4. Засади визначення міри покарання
- •§ 5. Види покарань
- •§ 1. Види карного процесу
- •§ 2. Судочинство у карних справах
- •Частина III класичне римське приватне право
- •Глава 1 фізична особа як суб'єкт приватного права
- •§ 1. Цивільна правоздатність та її обсяг
- •§ 2. Опіка і піклування
- •§ 3. Диференціація фізичних осіб як суб'єктів цивільного права
- •§ 4. Приватні корпорації
- •§ 5. Представництво
- •Глава 2 сімейний статус фізичної особи (status f ami li а)
- •§ 1. Динаміка регулювання сімейних відносин
- •§ 2. Сім'я. Спорідненість
- •§ 3. Шлюб та його види
- •§ 4. Правові відносини подружжя
- •§ 5. Правові відносини батьків і дітей. Батьківська влада
- •Глава з захист цивільних прав
- •§ 1. Позовний захист: поняття і види позову
- •§ 2. Судове рішення
- •§ 3. Позовна давність
- •§ 4. Спеціальні засоби преторського захисту
- •Глава 1 possessio (володіння)
- •§ 1. Поняття і види possessio
- •§ 2. Виникнення і припинення посідання
- •§ 3. Захист посідання
- •Глава 2 право власності
- •§ 1. Формування поняття про право власності у Стародавньому Римі
- •§ 2. Поняття і зміст права власності
- •§ 3. Спільна власність
- •§ 4. Набуття і втрата права приватної власності
- •§ 5. Захист права власності
- •Глава з права на чужі речі
- •§ 1. Виникнення, поняття і види прав на чужі речі
- •§ 2. Сервітути: поняття і види
- •§ 3. Емфітевзис і суперфіцій
- •§ 4. Право застави (заставне право)
- •Глава 1 загальне вчення про зобов'язання
- •§ 1. Поняття зобов'язання та його роль у цивільному обігу
- •§ 2. Підстави виникнення зобов'язань
- •§ 3. Сторони у зобов'язанні
- •§ 4. Виконання зобов'язань
- •§ 5. Наслідки невиконання зобов'язань
- •§ 6. Забезпечення зобов'язань
- •§ 7. Припинення зобов'язання, крім виконання
- •Глава 2 договори. Загальні положення
- •§ 1. Поняття і види договорів
- •§ 2. Умови дійсності договорів
- •§ 3. Зміст договору
- •§ 4. Укладення договору
- •Глава з окремі види договорів
- •§ 1. Вербальні контракти
- •§ 2. Літеральні, або ж лібральні (письмові) контракти
- •§ 3. Реальні контракти
- •§ 4. Консенсуальні контракти
- •§ 5. Інномінальні (безіменні) контракти
- •§ 6. Пакти та їх види
- •Глава 4 позадоговірні зобов'язання
- •§ 1. Зобов'язання ніби з договорів
- •§ 2. Деліктні зобов'язання
- •§ 3. Зобов'язання ніби з приватних деліктів (квазі делікти)
- •Глава 1 загальні положення
- •§ 1. Основні поняття спадкового права
- •§ 2. Основні етапи розвитку
- •Глава 2 види спадкування
- •§ 1. Спадкування за заповітом
- •§ 2. Спадкування за законом
- •Глава з перехід прав і обов'язків до спадкоємців
- •§ 1. Прийняття спадщини
- •§ 2. Сингулярне наступництво
- •Infamia — безчестя; ганьба; погана репутація Infantes — діти до 7 років Iniuria — особиста образа
- •Inter arma leges silent — коли гримлять гармати, закони мовчать Interdictum de precario — інтердикт надавався власнику проти пре- кариста
- •Глава 1 68
§ 4. Едикти магістратів
У період республіки поширеною формою римського права стають едикти магістратів, передусім преторів. Так чи інакше стосувалися правотворчої діяльності едикти консулів, преторів, курульних едилів, правителів провінцій та інших магістратів. Однак найбільш помітною була правотворча діяльність преторів (як міського претора, так і претора перегрінів).
Завдання преторів полягало у наданні допомоги консулам, а за відсутністю останніх претори виконували їх обов'язки. Поступово в їхніх руках зосереджується судова влада і відповідно змінюються їхні функції. Міський претор здійснював правосуддя в Римі. Претор перегрінів вирішував майнові спори, що виникали між перегрінами або перегрінами — з одного боку, і римськими громадянами — з іншого.
Посада претора була дуже почесною (honor). Йому як заступнику консула були підвідомчі ті самі справи, що й консулу. Проте, мабуть, головним було його право проголошувати едикти по судових справах (jus dicere), що відіграло значну роль у розвитку римського права.
Для здійснення своїх функцій і в межах своєї компетенції претор перед вступом на посаду видавав едикт, в якому викладав правила судочинства, обов'язкові для всього населення і самого претора протягом року. По закінченні його повноважень зазначені правила втрачали свою силу. Новообраний претор перед вступом на посаду оголошував власний едикт, вивчивши едикти своїх попередників. Правила, що довели свою ефективність у практиці їх застосування і виявлялися придатними для захисту відносин, що виникали, використовувались в новому едикті. Невдалі, нежиттєздатні правила відмирали, не діставши застосування в наступних едиктах. Отже, кожний новообраний претор видавав свій едикт, який був результатом творчості не тільки його автора, а й колективним творінням багатьох попередників, що увібрало в себе їх практичний досвід.
Потреба в розробці й проголошенні нових правил судочинства та правосуддя була зумовлена нездатністю jus civile надійно захистити відносини, що складалися у нових соціально- економічних умовах. Наприкінці періоду республіки Рим перетворився на величезну рабовласницьку державу. Відкриття нових торговельних шляхів, розвиток ремесел, могутній цивільний обіг вимагав більш ефективного, надійного, позбавленого зайвого формалізму правового регулювання ділових відносин. Старе jus civile або взагалі не мало відповідних норм, або вони не відповідали новим вимогам. Отже, претор змушений був вишукувати нові правові засоби або пристосовувати норми застарілого jus civile до нових економічних відносин. Однак претор відкрито не протиставляв jus civile свої едикти. Розвиток продуктивних сил, розширення цивільного обігу, зміни в економіці почали вимагати радикальних змін у правовому регулюванні.
Склалась досить парадоксальна ситуація. З одного боку, претор не міг творити право (jus facere non potest). Він не мав повноважень скасовувати застарілі норми jus civile і створювати свої власні — це виходило за межі його влади (imperium). З іншого боку, створені претором правила через те, що вони відповідали інтересам рабовласників і вимогам часу, почали застосовувати в едиктах наступних преторів, вони переходили з покоління в покоління, поступово перетворюючись у правові норми — преторське право. Керуючись принципом справедливості (aequitas), претор мав право відмовити в захисті там, де відповідно до норм jus civile її належало надавати, і захистити нові відносини у випадках, якщо за нормами jus civile це не передбачалося.
Фактично така «незаконна» діяльність претора не лише дістала визнання суспільства, а й стала досить прогресивною формою оновлення, оздоровлення та вдосконалення правового регулювання відносин у республіканському Римі. Однак не все, що пропонував претор в його едикті, сприймалось його наступниками і знаходило визнання. Правовою нормою ставали тільки запропоновані претором правила, що повністю відповідали інтересам суспільства й держави.
Це легко простежити на таких прикладах.
За jus civile при відчуженні особливо важливих, цінних речей вимагалось виконання певного формального ритуалу — манципації. Вона полягала в тому, що при відчуженні зазначених речей мали бути присутніми не менше п'яти свідків і вагар з терезами. Додержання цієї форми вимагалося для засвідчення в пам'яті свідків факту відчуження даної речі на випадок, якщо в майбутньому виникне сумнів у цьому, тобто спір про право на річ. Завданням манципації було засвідчення факту відчуження речі. Крім цього, правило манципації передбачалося для речей, що становили економічну основу рабовласницького суспільства. Складна передача давала змогу контролювати, до кого переходить річ: до римського громадянина чи перегріна (в ті часи він не міг набувати речі, що належали до основних засобів виробництва). Якщо ця формальність не виконувалась і ритуалу не додержувались, право власності до набувача не переходило. Власником залишався продавець (хоч фактично він передавав річ набувачу, отримуючи за це гроші), який міг на підставі формального права витребувати продану ним річ назад. Отже, формалізм застарілого jus civile суперечив потребам обігу: додержання зазначеного обряду при кожному продажу хай навіть особливо важливих речей почало стримувати, обтяжувати обіг. Частіше практикувався продаж без манципації, що, в свою чергу, призводило до зловживань з боку продавця. Внаслідок цього претор Публіцій в останньому столітті до н. е. проголосив у своєму едикті, що захищатиме інтереси добросовісного набувача речі. Формально право власності на спірну річ відповідно до норм цивільного права належало відчужувачеві, проте, оскільки було б несправедливим на цій підставі вимагати річ від набувача назад, римське суспільство мовчазно сприйняло рішення претора.
За давніми цивільними канонами молода жінка, яка вийшла заміж та перейшла жити в сім'ю чоловіка, не була вже родичкою своїх кровних батьків, одночасно втрачаючи право на спадщину. Проте, уявімо, що вона була єдиною донькою у своїх кровних батьків, спадщина могла перейти до будь-кого, але не до рідної доньки померлих батьків. За часів дії Законів XII таблиць це здавалося правильним, однак пізніше така норма викликала не тільки подив, а й обурення суспільства. Так само, як і в попередньому випадку, претор в одному зі своїх едиктів проголосив — якщо виникне спір про спадщину кровної доньки спадкодавця, хоч вона й перестала бути аг- наткою своїх батьків, він надасть перевагу їй.
Це правило претора також; не вкладалося в прокрустове ложе jus civile, проте з мовчазної згоди правлячої верхівки поступово перетворилося на норму преторського права, оскільки задовольняло всіх.
Головною рушійною силою розвитку римського права були потреби господарського обігу величезної дерясави, що швидко розвивалася. Основним же засобом задоволення цих потреб була плідна правотворча діяльність преторів: оперативне рішення проблем, що назріли, без будь-якої бюрократичної тяганини, таке саме оперативне удосконалення знайдених рішень. У претора не було ніякого апарату. Він самостійно, зважено вивчав практику своїх попередників, підбирав рішення, що виправдали себе в практичній діяльності, за необхідності шліфував їх: уточнював, коригував, доповнював, згодом на цій основі розробляв власний едикт, який потім випробовував на придатність у своїй практиці.
Оперативність у розв'язанні назрілих правових проблем, можливість швидко і ретельно перевірити відповідність знайденого рішення потребам практики і в разі непридатності замінити іншим зробили правотворчу діяльність преторів найдосконалішим засобом правотворення республіканського Риму. Саме завдяки преторській діяльності римлянам вдалося досягти неперевершеного удосконалення правової культури, преторів же називали живим голосом приватного права (viva vox juris civilis).
Едикти магістратів, насамперед преторів, були джерелом утворення особливої системи правових норм, що дістала назву преторського права.
За часів принципату правотворча діяльність преторів помітно занепадає, оскільки не узгоджується з новими формами державного ладу. За Адріана юрист Сальвій Юліан (близько 125—126 pp.) здійснює остаточну редакцію постійного преторського едикту, проводить кодифікацію преторського права. На пропозицію Адріана спеціальним сенатус- консультом едикт був затверджений і визнаний незмінюваним. Тільки імператор мав право доповнювати едикт. Кодифікація преторського едикту — перша велика кодифікація після створення Законів XII таблиць.