§ 3. Публічно-правові засоби забезпечення боєздатності армії

Боєздатність війська залежить від рівня його підготовки, дисципліни вояків у мирний та військовий час. Це чудово ро­зуміли римляни і тому вирішенню цих проблем, у тому числі засобами публічного права, приділялася значна увага.

Слід зазначити, що публічно-правові засоби забезпечення боєздатності римського війська застосовувалися вже на ета­пі його формування.

Зокрема, оскільки від початку військова служба була пре­рогативою вільних громадян, низку заходів було спрямовано на те, щоб вберегти армію від проникнення до неї осіб раб­ського походження. Як свідчить Марціан: «Рабам забороня­ється будь-яка служба у війську під страхом смерті». Не ма­ли права перебувати на військовій службі й вільні люди, які добровільно опинилися в служінні іншим особам, а, отже, морально чи матеріально залежали від них. Відповідно до цього принципу імператор Аркадій видав едикт, згідно з яким колони не могли потрапити на військову службу. Прин­цип суворого відбору кандидатів до війська знайшов відобра­ження й у правилі, згідно з яким заборонявся доступ в армію тим особам, чиє юридичне становище (зокрема status liberta- tis) оспорювалось, хоча б у дійсності вони були вільними. До числа осіб, яким заборонялося служити в армії, належали та­кож: а) викуплені (з полону); б) звинувачені у вчиненні кар­ного злочину.

На підтримання дисципліни у вже сформованому війську було спрямовано гнучку систему досить суворих покарань.

До них належали: 1) страта; 2) тілесні покарання (castiga- tio), що могли бути у формі бичування, биття різками і кий­ками; 3) заслання на острови; 4) направлення у штрафну час­тину; 5) грошовий штраф; 6) накладення особливих повин- ностей; 7) розжалування; 8) ганебне вигнання з армії; 9) по­збавлення пенсії, яка належала воїну за військову вислугу.

Разом з тим у вигляді заходів покарання не могли застосо­вуватися до військовослужбовців: а) направлення на приму­сові роботи у каменоломні чи копальні; б) віддавання на роз­терзання диким звірам; в) повішення. Крім того, до воїнів не застосовувалося катування під час допитів.

Розглянемо публічно-правові засоби боротьби з порушен­нями у галузі військових відносин.

Серйозним порушенням вважалося дезертирство. Пока­рання за цей делікт було різним, зважаючи на те, чи вчине­ний він у мирний чи воєнний час, однією особою чи групою, вперше чи повторно. Дезертирство у мирний час каралося досить м'яко. Наприклад, той, хто служив у кінноті, підлягав розжалуванню, піхотинець — переведенню в іншу частину. Однак дезертирство, вчинене під час війни, каралося, за за­гальним правилом, стратою. При розгляді справи про дезер­тирство звичайно брали до уваги такі обставини: 1) яку зброю мав дезертир; 2) яким був розмір його жалування; 3) у якому чині був дезертир; 4) звідки він дезертирував; 5) якою була поведінка винного на службі; 6) які обов'язки по службі були на нього покладені; 7) чи вчинене дезертирство однією особою, чи групою осіб; 8) чи не вчинив винний під час дезер­тирства ще якогось злочину; 9) скільки часу пройшло з мо­менту дезертирування; 10) як він поводився останнім часом; 11) чи з'явився знову в свою частину добровільно, чи був за­триманий. Передбачалася посилена відповідальність за гру­пове дезертирство. Наприклад, якщо до новобранців, що де­зертирували вперше, застосовувалися більш легкі покарання, то за повторне групове дезертирство наставала відповідаль­ність на загальних підставах, тобто винних засуджували до страти.

Суворо карався перехід на бік ворога. Хоч за загальним правилом воїнів не могли піддавати катуванню і страті шля­хом повішення чи віддання на розтерзання диким звірам, але перебіжчики, навіть ті, що повернулися потім назад, підляга­ли таким ганебним покаранням. Юрист Таррунтеній Патерн зазначав, що «зрадники і перебіжчики у більшості випадків мають бути засуджені до страти; після розжалування їх під­дають катуванню, оскільки розглядають як ворогів, а не як воїнів». Карали на горло не тільки того, хто вчинив злочин, а й того, кого затримали, коли він збирався перейти на бік во­рога.

Значну увагу приділяли розмежуванню навмисного пере­ходу на бік ворога і потраплянню у полон. При цьому деталь­но з'ясовували всі обставини, за яких воїн потрапив у полон та його поведінку в полоні. Якщо легіонер був захоплений ворогом під час переходу і потім повернувся з полону, то йо­го реабілітація залежала від того, як він поводився у неволі. Зокрема, можливе було поновлення на військовій службі, але за умови, якщо встановлено, що, будучи захопленим в полон, він намагався втекти з неволі та не перейшов добровільно на бік ворога. Якщо полонений не повернувся тоді, коли міг це зробити, то його вважали перебіжчиком.

До перебіжчика прирівнювали захопленого у полон воро­гом під час перебування у таборі. Суворість кваліфікації у цьому випадку пояснюється частими порушеннями правил вартової служби, яким за всіх часів історії римської армії на­давалося особливе значення. Перебіжчика щадили лише у ви­няткових випадках: наприклад, якщо перебіжчик привів ра­зом із собою велику кількість «бандитів» або виявив інших перебіжчиків.

Тяжкими публічними деліктами, що тягли суворе покаран­ня, вважалися також:

1. розголошення військової таємниці, що прирівнювалося до зради. Той, хто повідомив ворогу військову таємницю, за­суджувався до страти;

2. заклик до повстання карався стратою. Якщо результа­том такого заклику стали лише легкі заворушення (подання скарг магістрату тощо), то підбурювача лише розжалували;

3. втеча з поля бою. Того, хто, перебуваючи у лавах легіо­ну, першим кинеться до втечі, пропонувалося з превентивною метою страчувати у присутності всього легіону. Страті підля­гав також той, хто у бойовій обстановці залишав передову позицію, рів тощо. Якщо з поля бою тікав весь легіон, то страті підлягав кожен десятий легіонер за жеребом (децима­ція);

4. непокора начальнику і невиконання наказу завжди кара­лися смертю, навіть якщо дії порушника спричинили пози­тивні наслідки для війська;

5. ненадання допомоги начальнику. Підлягали страті воїни, що навмисно відмовилися під час бою захистити свого на­чальника, чи віроломно залишили його, наслідком чого стала загибель останнього. Якщо воїн мав можливість захистити свого начальника, але не зробив цього, то він прирівнювався до такого, що здійснив напад, і тому підлягав страті. Від кар­ної відповідальності солдати звільнялися лише у разі, якщо з якихось причин не мали можливості надати допомогу своєму начальнику;

6. перелізання через вали, що оточували табір, або через стіну навколо міста каралося стратою. Таке суворе пока­рання за, здавалося б, незначний делікт мало як раціональне підґрунтя, так і глибоке історичне коріння. Пояснювалося воно з точки зору доцільності тим, що римляни завжди особ­ливо турбувалися про безпеку військового табору, а отже про те, щоб ні свої, ні чужі не порушували порядок доступу на огороджену територію. Історичним та релігійним підґрун­тям суворих санкцій була традиція вважати міські стіни свя­щенними. Як відомо, вбивство Ромулом Рема тільки за те, що той перестрибнув борозну, яка мала позначати межі міста (майбутнього Риму), пояснюють тим, що ця борозна символі­зувала майбутні міські стіни, на неприступність яких посяг­нув Рем. Легше покарання чекало того, хто перестрибував рів навколо табору. Його за це лише виганяли з війська з гань­бою і без пенсії;

7. замах на особу начальника. Той, хто підняв руку на сво­го начальника, мав бути страчений. При цьому «замах на особу начальника» трактувався досить широко. Малася на увазі не лише особистість останнього, а й ознаки його влади як військового командира. Зокрема, засуджувався до смерт­ної кари той воїн, який навмисно ламав жезл, що носив цен­туріон;

8. симуляція хвороби вважалася публічним деліктом висо­кого ступеня суспільної небезпеки, оскільки свідчила про вперте зловмисне бажання ухилитися від виконання обов'яз­ків військової служби. Те, що мотивом симуляції був страх, лише обтяжувало провину, оскільки сміливість і доблесть на­лежали до числа римських чеснот і високо цінувалися у сус­пільстві. Тому легіонер, який зі страху перед ворогом симу­лював хворобу, виснаження тощо, мав бути страчений;

9. замах на самогубство був таким самим проявом слаб­кості, негідної римського громадянина, і тому ті, що вчинили замах на самогубство, підлягали страті. Однак цей крайній захід могло бути замінено ганебним вигнанням з армії, якщо винний на своє виправдання посилався на такі мотиви, як розчарування у житті, хвороба, почуття сорому, нестерпні страждання тощо. Досить поблажливим було ставлення до тих, хто замах на самогубство вчинив під впливом сп'яніння чи внаслідок «легковаясності, яку неможливо приборкати». У таких випадках винного переводили до іншої частини;

продаж озброєння трактувався досить широко, оскільки це поняття охоплювало продаж не тільки власне зброї, а й різноманітного військового обладнання, одягу, аксесуарів то­що. Отже, цей вид публічного делікту диференціювався за­лежно від того, чого і скільки було продано. Найбільш суво­ра відповідальність солдата передбачалася за продаж всього озброєння і власне зброї. Якщо було продано все озброєння в цілому, то такий злочин прирівнювався до дезертирства, що тягло страту. Продаж панцира, щита, шолома, меча, тобто власне зброї, також прирівнювався до дезертирства, і винний засуджувався до смертної кари. У разі продаясу якоїсь час­тини озброєння покарання встановлювалося залежно від зна­чення проданого. Наприклад, за продаж панчіх чи плаща ка­рали різками. Покаранню підлягали також ті, на кого покла­далося зберігання озброєння: вони відповідали на тих самих засадах, що й солдати.Існували також «супутні» делікти такого ґатунку: при­власнення чуясої зброї, втрата зброї тощо. Втрата зброї під час походу свідчила про злочинно недбале ставлення солдата до виконання обов'язків військової служби, а тому прирівню­валася до продажу зброї і тягла засудження до смертної ка­ри. М'якше каралося привласнення чужої зброї. Очевидно тому, що це могло свідчити про «мілітарний» ентузіазм по­рушника. Тому той, хто привласнив чужу зброю, лише підля­гав розжалуванню. Втім, іноді покарання могло навіть обме­жуватися лише переводом до іншої частини;

10. поранення товариша по загону диференціювалося як вид делікту, залежно від характеру дії, знаряддя, яким було завдано поранення, оскільки останнє свідчило про більшу чи меншу навмисність порушення. Наприклад, той, хто завдав рани каменем, підлягав ганебному вигнанню з війська. Якщо ж поранення було завдано мечем, то винний підлягав смерт­ній карі;

залишення місця в строю, за умови, що не було ознак більш тяжких порушень, вказаних вище, каралося побиттям кийками або переведенням до іншої частини

.Розділ III СИСТЕМА ВРЯДУВАННЯ У РИМІ