Глава 2 сімейний статус фізичної особи (status f ami li а)

§ 1. Динаміка регулювання сімейних відносин

Хоча норми, що стосуються внутрішніх сімейних відносин, є одними з найбільш консервативних, проте у добу форму­вання класичного приватного права у розумінні змісту та ха­рактеру patria potestas (батьківської влади) відбуваються по­ступові, але істотні зміни.

Цікавий парадокс полягає в тому, що коли загальні тенден­ції розвитку приватного права визначаються впливом природ- ноправових концепцій, то «сімейне право» розвивається за своїми внутрішніми законами, опираючись впливу грецьких поглядів на природу відносин батьків та дітей, але підкоряю­чись з часом вольовим рішенням власної державної влади.

Діонісій з Галікарнасу у І ст. до н. е. зазначав про істотні розбіжності у статусі дітей за грецьким та римським правом. Греки вихід дітей з-під батьківської влади сприймали як вияв природних законів і тому тут не треба було спеціального рі­шення, волевиявлення позивача. Достатньо було досягнути певного віку, одружитися або бути внесеним у громадянські списки.

Для римської сім'ї цього недостатньо: син залишався під владою батька до смерті останнього або до еманципації. Причому це стосувалося тільки приватної сфери, бо у сфері публічній, «суспільній», навіть підвладний син міг обіймати посади магістрата, і при відправленні ним магістратури бать­ко мусив підкорятися синові, вшанованому суспільною дові­рою (Д. 36.1.13.5). За свідченням Авла Гелія (2.2.1—10), для римлян так само природним було шанування батьком сина при відправленні ним магістратури, як і шанування цим си­ном батька «поза суспільними справами». Причому шануван­ня у даному разі означало не лише повагу, а й підкорення батьківській владі (Д. 40.2.18).

Таке становище зберігається і в період принципату, що ві­дображено у відомому «Сенатусконсульті Македона», яким не визнавалася юридична сила за позиками підвладних синів (Д. 14.6).

Однак поступово держава починає втручатися у внутрішні сімейні відносини. Не скасувавши сам принцип батьківської влади, імператори, починаючи з Августа, поступово розши­рюють приватноправову самостійність дорослих «синів роди­ни» (під цю категорію підпадають не тільки власні сини «pater familias», а і його онуки, правнуки, інші підвладні йо­му члени сім'ї чоловічої статті).

Для цього застосовують таке поняття, як peculium castrens («воєнний пекулій», або, точніше, «табірне майно»). Цей пе- кулій охоплює те, що син отримав, перебуваючи на військовій службі, а також те, що він отримав у подарунок від батька та інших осіб за цей період (Д. 49.17.11). Спочатку він стосував­ся тільки вояків, але поступово коло цих відносин розширю­ється. Право на воєнний пекулій з часів Адріана надається ветеранам армії, а з часів домінату зявляються «квазівоєнні пекулії» — духовний, державний тощо, суть яких полягає в тому, що майно, отримане на державній службі тощо, вважа­ється таким, що належить синові, який має право розпоря­джатися ним на свій розсуд — заповідати, укладати щодо нього договори тощо. Щоправда, існувала формальна забо­рона на дарування майна, що входило до пекулію, іншим осо­бам (Д. 39.5.7), але практика виробила досить багато винятків з цього загального правила.

Відбуваються зміни у правовому становищі заміжньої жін­ки, пов'язані з тим, що шлюб cum manu (з переходом жінки під владу чоловіка) поступово був витіснений шлюбом sine manu, при якому дружина не переходила під владу чоловіка, залишаючись для нього юридично чужою, зберігаючи за со­бою статус, майнові права, які мала до укладення шлюбу.

На заміну вимоги додержання формальностей при укла­денні шлюбу прийшло укладення його шляхом простої угоди з наступним переселенням дружини в дім чоловіка (Д. 23.2.5).

Укладенню шлюбу передували заручини, що здійснювалися шляхом неформальної угоди (Д. 23.1.7). Вони встановлювали не лише моральний обов'язок укласти у майбутньому шлюб, а й забезпечувалися майновими санкціями: сторона, що від­мовилась від даної обіцянки, втрачала право на повернення зроблених нею з приводу заручин подарунків, тоді як іншій стороні подарунки повертались.

Щодо тенденцій регулювання шлюбних відносин слід заз­начити, що коли для республіканського Риму була характер­на свобода розлучення, то в імператорський період з цим явищем боролися, переважно шляхом встановлення невигід­них майнових наслідків для ініціатора розлучення або особи, винної в припиненні шлюбу (Д. 24.3.39). Після розлучення можна було укласти новий шлюб. Однак існували обмежен­ня, встановлені в інтересах дітей від першого шлюбу. Напри­клад, якщо батьки укладали новий шлюб, то майно належало їм лише на праві користування, а після їх смерті переходило до дітей від першого шлюбу. Такі заборони мали метою не тільки захист інтересів дітей, а й призначалися для вирішення більш загального, «глобального» завдання: збереження зна­чення римської родини (familia) як господарсько-сімейного об'єднання, забезпечення цілісності та певною мірою непо­дільності її майна.