Глава 1 загальна характеристика системи врядування

§ 1. Трансформації системи органів врядування у Стародавньому Римі

Органи врядування мають подвійну природу. З одного бо­ку, їх можна розглядати як частину публічного порядку, що існує в державі й забезпечує функціонування державного ме­ханізму. З іншого, — оскільки коло, порядок формування, функції та характер діяльності таких інституцій є предметом правового регулювання, то норми, присвячені їм, становлять частину публічного права. Тому їх можна розглядати і при характеристиці елементів суспільного та державного устрою, і при характеристиці положень публічного права (правопо­рядку).

Оскільки ознайомлення з системою органів врядування для нас становить інтерес у контексті розгляду напрямів роз­витку Римського суспільства, держави і права, то спочатку обмежимося загальною характеристикою динаміки тих інсти­туцій, що безпосередньо впливали на правотворчий процес, визначаючи його тенденції та принципові засади. Потім, встановивши засади врядування та розуміння його сутності римською юриспруденцією, зможемо перейти до характерис­тики повноважень окремих державних інституцій та порядку їхнього здійснення.

І. В архаїчний період суспільно-політичний устрій мав ос­новою племінний лад, чим і визначалася система органів вря­дування:

• вищу виконавчу, військову, релігійну та судову владу мав

Rex. (Термін «Цар», що вживається зазвичай, тут, на нашу

думку, не придатний, оскільки є похідним від більш пізньо­го латинського терміну «Caesar».) Рекса обирали народні збори (куріатні коміції) довічно. Але вони ж могли і зміс­тити його у разі вчинення злочину (що і сталося з останнім рексом — Тарквінієм). За традицією Rex мав і вищу зако­нодавчу владу, про що свідчать згадки про закони Ромула, Нуми Помпілія, Сервія Тулія;

• куріатні коміції, так само як і Rex, мали законодавчу вла­ду, а також юрисдикцію у деяких карних та цивільних справах;

• сенат виконував функцію дорадчого органу при рексі, го­тував проекти законів для народних зборів, схвалював їхні рішення тощо;

• колегії жерців (зокрема колегії понтифіків) оберігали і тлумачили звичаї, а, відтак, і звичаєве право.

II. У період республіки органами врядування — державни­ми інституціями були:

• народні збори;

• сенат;

• ординарні патриціанські магістратури;

• екстраординарні патриціанські магістратури;

• плебейські магістратури.

Народні збори існували у вигляді коміцій — зборів патри­ціїв та плебеїв, які виконували законодавчі, управлінські та судові функції.

Вони поділялися на:

1. куріатні коміції (розглядали, насамперед, питання сімей­ного та спадкового права, а також деякі питання політичного і державного життя);

2. центуріатні коміції (вважалися найголовнішими зборами римського народу і вирішували всі ваясливі питання. їх рі­шення мав ратифікувати сенат);

3. трибутні коміції (вирішували ті питання, що залишили для них центуріатні коміції);

4. concilia plebis tributa (збори плебеїв, що скликалися для виборів плебейських трибунів та едилів і вирішення законо­давчих питань. їхні рішення називалися плебісцитами).

Крім того, скликалися неформальні збори (contiones), які могли обговорювати поточні питання, але не мали права приймати обов'язкові рішення.

Сенат складався з 300 найвідоміших патриціїв. Пізніше до

його складу могли входити і плебеї. Списки сенаторів з числа колишніх магістратів складали цензори. Сенат визначав го­ловні напрями зовнішньої політики, а у галузі внутрішніх справ був дорадчим органом магістратів, визначаючи основні напрями їхньої діяльності, ратифікував рішення народних зборів.

Ординарні патриціанські магістратури (з часом стали патриціансько-плебейськими) включали такі види вищих ма­гістратів:

1. консули (виконували адміністративні й судові функції, обиралися центуріатними коміціями у кількості двох осіб: патриція і плебея);

2. претори (спочатку їх було двоє — praetor urbanus та praetor peregrinus — управляли містом за відсутності консу­ла, мали універсальну юрисдикцію у «спірних справах» на відміну від консула, який мав юрисдикцію у «безспірних справах».

Крім того, існували нижчі магістрати (для виконання спе­ціальних функцій):

1. цензори (складали цензи — податкові та військові спис­ки, а також списки сенаторів);

2. курульні едили (наглядали за порядком і розглядали су­перечки на ринках);

3. квестори (спочатку виконували роль помічників консу­лів, з часом на них було покладено функції скарбників, хра- нителів державного архіву та інтендантів у провінціях);

4. колегії жерців (крім виконання суто релігійних обов'яз­ків на них покладалося судочинство у справах, що мали сак­ральний характер);

5. допоміжні колегії (обиралися для виконання окремих адміністративних функцій — організації карбування грошей, забезпечення стану доріг тощо).

Екстраординарні патриціанські (з часом стали патриціан­сько-плебейськими) магістратури:

1. диктатор (призначався з числа консулів, на час існуван­ня загрози державним інтересам, але не довше, ніж на 6 мі­сяців. Мав сукупну владу всіх ординарних магістратур);

2. Magister equitum (начальник кінноти, підпорядкований був лише диктатору);

3. Praefectus urbi («правитель міста», консул, що відпові­дав за забезпечення функціонування міста, як соціального організму. Мав останнім покидати місто, коли тому загрожу­вала небезпека).

До плебейських магістратур входили:

1. трибуни (обиралися зборами плебеїв на один рік у кіль­кості спочатку двох, потім — десяти осіб. Захищали інтереси плебсу, для чого були наділені правом вето на закони, прий­няті народними зборами);

2. плебейські едили (допоміжні посадовці при трибунах; обиралися зборами плебеїв і виконували функції, аналогічні функціям курульних едилів).

   3. У період принципату система державних органів зали­шилася майже без зовнішніх змін. Разом з тим, представ­ницькі законодавчі та управлінські органи поступово втрача­ли реальне значення, оскільки влада акумулювалася в руках принцепса, котрий управляє країною за допомогою низки до­поміжних органів та служб — Consilium principis, Fiscus са- esaris, Praefectus praetorio та спеціалізованих канцелярій принцепса.

Тривалий час зберігав свою життєздатність інститут преторів: останні виступали як суб'єкт правотворчості аж до створення «постійного едикту».

3. Істотно змінюються державні інституції у період домі- нату.

Вищим органом влади й управління стає імператор. Влад­ні функції він здійснює за допомогою спеціальних органів: центральних та регіональних (місцевих).

До центральних державних органів належали:

1. Consistorium sacrum (Священна рада) — постійний до­радчий орган при імператорі;

2. вищі бюрократи: quaestor sacri palati — секретар імпе­ратора, або ж міністр юстиції, comes sacrarum largitiorum — керуючий державною скарбницею, або ж міністр фінансів, comes rerum privatiorum — керуючий імператорським май­ном, magister officiorum — керуючий центральними імпера­торськими установами (імператорською адміністрацією);

3. військові начальники — magistri militum (їх очолював сам імператор).

Перелік регіональних державних органів визначався структурою римської держави доби домінату.

У цей час держава була розділена на 2 імперії, 4 префек­тури, далі — на діоцези (округи) і провінції.

На чолі префектур були praefecti praetorio, які виконували функції організації врядування та судочинства на території префектур. Міські префектури очолювали praefecti urbi, що виконували аналогічні функції. Діоцези очолювали вікарії, провінції — ректори.

Громади (municipia) та великі володіння імператора й окре­мих заможних сенаторів (салтуси і трактуси) мали хоч і об­межене, але самоврядування.

У громадах самоврядування здійснювалося сенатом деку- ріонів або куріалами; салтусами і трактусами управляли прокуратори.