§ 3. Класифікація злочинів

У римському праві класифікація публічних деліктів зале­жала, насамперед, від об'єкту, на який було вчинено замах, його місця у загальній ієрархії «публічних інтересів». З ура­хуванням цієї обставини моясна виокремити такі види зло­чинів:1) versus rei publicae — злочини проти громади у цілому («державні» злочини). До них налеясали: а) співробітництво з ворогом (зрада; здача ворогу міста; підпал фортеці чи міста, що обороняється, тощо), вчинене римським громадянином; б) замах на основи публічного правопорядку (змова з метою зміни форми державного ладу чи устрою, дії з метою передачі влади неуповноваженій особі тощо), вчинений римським гро­мадянином, що мав змогу впливати на реалізацію державних повноваясень; в) замах на належне виконання обов'язків ма- гістрата або ясерця (корисливе використання повноваясень для зміни публічно-правового порядку і прав римського наро­ду), вчинений посадовою особою — магістратом або жерцем; г) нехтування громадянськими обов'язками (відмова від війсь­кової служби, участь у повстанні); д) нехтування громадян- сько-релігійними обов'язками (брехня при трактуванні так званих «книг Сивіли» або релігійних прикмет, вчинення зло­чину проти римської релігії). У цих злочинах суб'єктом могли бути також: жінки-римлянки, особливо причетні до виконання релігійних церемоній; е) замах на посадову особу (замах на магістрате тощо). У добу пізньої республіки склався особли­вий підвид злочинів цієї групи — образа величі римського на­роду (замах на вбивство та вбивство магістрата тощо);

2. військові злочини. Певною мірою цей вид публічних де­ліктів може вважатися різновидом злочинів проти римської громади, оскільки йдеться про порушення публічного право­порядку, ухиляння від виконання громадських обов'язків то­що. Однак у системі римської карної юстиції (як і у пізніших правових системах) їх виокремлювали у самостійну катего­рію з наступною детальною диференціацією окремих видів порушень та покарань за них. Про значення, яке надавалося цьому виду публічних деліктів у пізньому римському праві, свідчить кількість присвячених їм фрагментів у Дигестах та певна теоретична розробленість різних аспектів відповідної проблематики.

Згідно з поглядами римської юриспруденції вчинені воїна­ми злочинні дії могли мати або спеціальний, або загальний характер. Внаслідок цього і переслідування за такі діяння бу­ло або спеціальним, або загальним. Спеціальним військовим злочином вважався делікт, вчинений особою, що діяла як ле­гіонер (Д. 49.16). До військових злочинів відносили: проник­нення на військову службу осіб, яким це заборонялося зако­ном; перехід на бік ворога; заклик до повстання; втечу з поля бою; непокору начальнику, невиконання наказу; ненадання допомоги начальнику під час бою; замах на особу начальни­ка; симуляцію хвороби; замах на самогубство; продаж зброї; ухиляння від військової служби; самовільну відлучку; дезер­тирство; поранення товариша по службі тощо;

2. злочин проти релігії. У добу християнства розрізняли три види таких злочинів: а) замах на функціонування держав­ної церкви, на відправлення церковних служб; б) замах на не­доторканність храмів (крадіжка з церковних будівель, псуван­ня їх устаткування тощо); в) злочинні форми іновірства (схиз­ма, поганство, вихід із християнства). Суб'єктом цих злочинів міг бути не тільки римський громадянин будь-якого віку і статі, а й взагалі будь-яка істота, навіть раби і тварини;

3. зловживання владою. Основним видом таких злочинних дій визнавалося насильство посадової особи щодо особис­тості чи майна громадянина, не зумовлене виконанням обов'язків магістрата, але з використанням атрибутів посади (лікторів, стражників, знаків влади тощо). Суб'єктом цього злочину могла бути лише посадова особа;

4. підкуп виборців. Об'єктами цього злочину були публіч­ний правопорядок і моральні засади ясиття римського сус­пільства. Суб'єктом злочину міг бути тільки римський грома­дянин, офіційно допущений до передвиборної агітації на свою користь і викритий у підкупі виборців. Дії аналогічного змісту, вчинені від його імені іншими особами, не могли бути кваліфіковані як вказаний публічний делікт;

5. вимагання. До цієї групи належали: а) хабарництво чи­новників (предметами хабара могли бути тільки певні речі, головним чином гроші; не розглядалися як хабарі їжа і питво для особистого вживання, почесні подарунки від родичів то­що); б) вимагання при виконанні посадових обов'язків (голо­вним чином при збиранні податків). Суб'єкт вказаних злочи­нів був «подвійно» спеціальним: тільки посадова особа і тіль­ки така посадова особа, від якої залежить здійснення дій що­до потерпілого;

6. підробка і брехня з правовими наслідками. Об'єктом за­зіхань тут був встановлений порядок врядування і судочин­ства. До цих злочинів належали: підробка заповітів, грошей, помилкове тлумачення закону суддями чи адвокатами, вико­ристання вигаданих норм права тощо, фальшування мір і ваг, обман щодо наявності споріднення (при заповіті, опіці тощо). У більшості випадків суб'єктом злочину могли бути будь-які особи, навіть не з числа римських громадян. Але іноді суб'єкт був спеціальний — судді, юрисконсульти;

7. вбивство і прирівняні до нього злочини. Загалом вбивство розглядалося як тяжкий злочин. Однак не всяке вбивство розглядалося як карний злочин, а тільки те, де мало місце зазіхання на специфічний статус особи як римського громадянина — носія частини величі римського народу. Зло­чином не вважалося: вбивство раба; дитини; вбивство у разі потреби на війні, вчинене поза римською територією; вбивст­во перебіжчика, засудженого до страти; вбивство порушника святості шлюбу батьком потерпілого. Всі причетні до вбивст­ва кваліфікувалися як співучасники. Кваліфікуючими ознака­ми були: вбивство зброєю і при здійсненні розбою, вбивство родичів, аборт. До вбивства прирівнювали: приготування от­рут і «любовного зілля», кастрацію, магію і «чаклування», зловмисний підпал на кораблі;

8. замах на недоторканність особи. Цей злочин міг мати місце за наявності двох умов: 1) немає ознак приватного де­лікту — injuria (кривди), як результату дії; 2) немає ознак більш тяжкого злочину. Якщо ці умови були наявні, то сам намір посягнути на недоторканність особи був злочинним. Тому покаранню підлягав кожен, хто був викритий навіть у спробі завдати ушкодження особистості римського громадя­нина, тим більше вчинити вбивство;

9. статеві злочини. Вимоги до суб'єктів цих деліктів ви­значалися залежно від додаткової внутрішньої класифікації злочинів: суб'єктом злочинів проти шлюбу (інцест, забороне­ні шлюби, перелюбство, ганебний шлюб тощо) міг бути тільки повноправний римський громадянин, причому в деяких ви­падках (ганебний шлюб) тільки такий, що належить до певно­го стану; суб'єктом злочинів проти статевої моралі (викра­дення жінок, педерастія, звідництво) могла бути будь-яка особа, причому в деяких випадках римські громадяни звіль­нялися від покарання;

10. злочини проти власності. У класичному праві майнові зазіхання одних римських громадян проти інших (furtum) вважалися приватними деліктами і не тягли карної відпові­дальності. У пізньому римському праві кваліфіковані види присвоєння чужого майна, що становили значну небезпеку для суспільства (нічна крадіжка, крадіжка у великих розмі­рах, крадіжка в лазнях, крадіжка худоби, грабіяс зі зброєю в руках), стали об'єктом карного переслідування. Кваліфікова­ним видом крадіжок вважалися також присвоєння майна з окремими елементами зазіхання на публічний порядок (по­дружня крадіжка, крадіжка державного і священного майна, врожаю цілком, крадіжка спадщини);

11. злочин проти публічного правопорядку у галузі госпо­дарювання. До цієї групи злочинів відносили, головним чи­ном, зловясивання економічною монополією (підняття цін, відмову продажу товару якійсь особі за оголошеною ціною тощо), а такояс корисливе використання свободи торгівлі (скупка товарів по дорозі на ринок). Суб'єктом такого злочи­ну міг бути тільки громадянин, що мав jus commercii.