§ 4. Традиція римського права

Римське право було правом високоорганізованого рабо­власницького суспільства, яке у своєму розвитку пройшло декілька етапів — архаїчний, період республіки, періоди принципату і абсолютної монархії. Судоустрій і судочинств

о

періоду республіки істотно відрізнялися від судоустрою і су­дочинства імператорського періоду. Те саме слід сказати про різні форми правотворення, визнання характеру сім'ї, спорід­неності тощо.

Увагу дослідників найбільше привертає римське право так званого «класичного періоду», тобто перших трьох століть н. е., коли воно досягло найвищого розквіту. Пізніше його розви­ток припинився, а наприкінці III ст. настає певна стагнація. Класичне римське право, особливо право приватне, характе­ризується такими схвальними епітетами, яких, мабуть, не заслуговувала жодна правова система. Найхарактернішою рисою була повна відсутність державного втручання у сферу приватних відносин. Звісно, що ця приватна сфера була ви­значена межами публічного інтересу. Головним і основним суб'єктом приватноправових відносин був римський громадя­нин, передусім захищалися його інтереси, вони ставилися ви­ще державних. Найбільш ретельно було розроблено два пра­вових інститути, що мали вирішальне значення для зміцнення господарського обігу. Це інститут індивідуальної приват­ної власності та інститут договору. Приватна власність на засоби виробництва, передусім на раба і землю, становила економічну основу рабовласницького ладу. Договори були основним правовим інститутом і регулятором господарського обігу.

Римське право приватної власності розвинулося з володін­ня на землю, що у ранній період республіки була власністю римського народу. Римські юристи вперше розробили абст­рактне право приватної власності і взагалі приватне право, як право абстрактної особи. Блискуче було розроблено питання регулювання договірних відносин, створено теорію договір­ного права, його загальну концепцію, теоретичні основи ок­ремих видів договорів, що відзначалися чіткістю, ясністю і доступністю. Бездоганність, витонченість формулювань, яс­ність змісту, глибина осягнення суті правових відносин роби­ли римську договірну систему майже досконалою.

Звісно, римське право не було позбавлене недоліків, що, як відомо, є продовженням достоїнств.

33

Наприклад, римські магістрати виховували народ у дусі глибокої поваги, беззаперечного вшанування закону, при­щеплювали усвідомлення його вічності та непохитності. У практичній діяльності римські юристи суворо додержувалися принципу непорушності, стабільності права, підкреслено чем-

3-5-180

1

но ставилися до правил етикету, думки старих шанованих юристів, демонструючи цим непохитність соціального ладу, недопустимість його зміни.

Однак побожне ставлення до закону призводило до кон­серватизму. Застарілі правові норми, соціальна значимість яких знецінювалась, в силу традиції не скасовувалися і не змінювалися. Накопичувалося багато таких норм. В цьому безмежному морі звичаїв та постанов навіть досвідченим юристам було важко знайти і застосувати необхідну норму.

Але стійкий консерватизм римського права не зміг приду­шити прогресивних паростків. Уже в період республіки зрос­тає авторитет магістратів, особливо преторів, які дуже чутли­во реагували на зміни в економічному житті римського рабо­власницького ладу. Практичною діяльністю з керівництва су­дами магістрати так спрямовували судову практику, що во­на не зважала на приписи застарілих законів і вирішувала спори на основі правил преторського едикту, який щорічно оновлювався при вступі нового претора на посаду і в якому відображалися інтереси суспільства, що зазнавали трансфор­мацій.

Особливо багатою прогресивними ідеями була практика преторів для перегрінів, які вирішували спори, що виникали між римськими громадянами та перегрінами. У випадках, ко­ли норми старого римського jus civile не могли розв'язати конфлікт або були недостатньо ефективними, претор пере­грінів вдавався до правових засобів інших правових систем. При цьому він добирав найвдаліші норми. Тому можна стверджувати, що римське право є творінням не тільки рим­ського народу. Багато прогресивних положень jus gentium («права народів») вносилися у практику міського претора, в обіг римських громадян. «Право народів» було ніби лабора­торією, в якій найпрогресивніші правові ідеї та норми сусід­ніх народів античного світу, взаємодіючи на міжнародному ринку, перетворювалися на єдине інтернаціональне ціле, пе­рероблюючи і саме римське право.

Прогресивний характер римського права значною мірою зумовлений діяльністю юристів у період принципату. Прин- цепси, починаючи з Октавіана Августа, надавали видатним юристам право давати офіційні консультації ніби від імені принцепса. До авторитетних юристів зверталися в особливо складних випадках, їх відповіді були обґрунтованими та ори­гінальними, оскільки характеризувалися ретельно продума

­

ними висновками з урахуванням соціально-економічних змін, інтересів пануючого ладу. Консультації мали офіційний ха­рактер і були обов'язковими для застосування судами.

На основі jus gentium, практичної діяльності магістратів, особливо преторів, правотворчості юристів (юриспруденції) сформувався важливий принцип римського права: підпоряд­кованість громадським інтересам у галузі публічній, і фор­мальна рівність у галузі приватній усіх вільних осіб. Він зу­мовлювався істотними застереженнями, однак його проголо­шення було значним кроком уперед у розвитку права.

Тут слід нагадати, що спочатку і в греків, і в римлян нерів­ності між людьми відігравали більшу роль, ніж їх рівність в будь-якому відношенні.

Під владою Римської імперії всі ці відмінності поступово зникли, за винятком відмінностей між вільними і рабами. Ви­никла, принаймні для вільних, юридична рівність приватних осіб, на ґрунті якої розвинулося римське право. Формальна рівність всіх приватних осіб не виключала специфічного інди­відуалізму, властивого римському праву: необмежена право­ва влада pater familias (глави родини), безмежна влада батька над дітьми, чоловіка над дружиною тощо. Індивідуалізм по­значився на всій системі римського права, що відверто вису­вала на перший план інтереси рабовласника — одноосібного суб'єкта права приватної власності. Але з часом цей відвер­тий індивідуалізм перетворився на так званий «суверенітет приватної особи», що став у майбутньому надійним підмур­ком визнання прав людини однією з найбільших цінностей суспільства.

Що стосується права публічного, то було б просто дивно, якби римський раціональний розум не створив досконалої системи управління та механізму забезпечення функціону­вання державних інституцій. Звісно, цей механізм теж давав перебої внаслідок дії об'єктивних та суб'єктивних чинників. Проте не ці відхилення, а саме практично досконалі ідеї та засади його організації стали взірцем для наслідування. Зок­рема, хоч пальму першості у розробці теорії поділу влад прийнято віддавати Монтеск'є, але ідея розподілу законодав­чої, виконавчої та судової влади виникла і фактично була реалізована у Стародавньому Римі.

3«

На такій правовій традиції і ґрунтувалися у подальшому римські уявлення про сутність та поняття права.

3

5