§ 2. Сервітути: поняття і види

Сервітутом називали абсолютне за характером захисту право користування чуясою річчю.

Найдавнішими є сільські предіальні сервітути, суть яких полягає в тому, що вони належать власнику «панівної» ді­лянки. Першими з'явилися такі яситтєво важливі для сіль­ського господарства сервітути, як:

1. право проходу через чужу ділянку (iter);

2. право проходу і прогону худоби через чужу ділянку (actus);

3. право проходу, прогону худоби і проїзду возом (via);

4. право провести воду з ділянки сусіда на свою землю (aquaeductus).

Дещо пізніше, зі зростанням міста Риму, з'явилися міські предіальні сервітути, першим з яких певно був servitus clo­acae mittendae — право провести через чужу дільницю не­чистоти зі свого двору в більшу міську клоаку. Необхідність його Тит Лівій пов'язував з бурхливим і досить безсистемним будівництвом, а точніше з відбудовою Риму після галльського нашестя (Тит Лівій. V.42.1—7; VI.4.5—6).

Слід зазначити, що у ранній період розвитку римського права сервітути ще розглядали надто спрощено — фактично під ними розуміли право на частину чужої речі (наприклад, на клаптик чужої ділянки, по якій прокладено стежку для проходу сервітуарія). Тому предіальні сервітути вважалися res mansipi і встановлювалися шляхом манципації.

Ситуація дещо змінилася після появи у II ст. до н. е. пер­сональних сервітутів, тобто таких, що пов'язані не з певною річчю, а належать певній особі. За недостатністю джерел не­можливо точно визначити перелік сервітутів персонального характеру, що сформувалися в цей період. Однак з певністю можна говорити про існування usus — права особи довічно користуватися чужою річчю, а також плодами її для особис­того споживання (але не відчужуючи їх).Загалом, у період принципату сервітут трактується як речеве право користування чужою річчю в одному або кіль­кох відношеннях.

За змістом сервітутне право було досить обмеженим. Рим­ське право регламентувало сусідські відносини між власника­ми земельних наділів дуже детально і ретельно. Сервітути встановлювалися, як правило, на право користування чужою землею (або іншою річчю) не лише в якомусь одному відно­шенні (право проїзду, право провозу вантажів, проходу, про­гону худоби, право напоїти 20 голів худоби тощо), а саме в тому відношенні, недостатність якого відчував пануючий зе­мельний наділ (наприклад, нестача або відсутність води, па­совиськ, шляхів, інших необхідних в сільськогосподарському виробництві переваг).

Разом з тим, для надання вигод, яких позбавлений паную­чий земельний наділ, власник обслуговуючої ділянки не зо­бов'язаний був здійснювати які-небудь позитивні дії. Харак­терна особливість римського сервітутного права виражена в такому афоризмі: servitus in faciendo consistere non potest — сервітут не може полягати в здійсненні яких-небудь позитив­них дій (Д. 8.1.15.1). Власник обслуговуючої ділянки зобов'я­заний лише терпіти дії суб'єкта сервітутного права, не пере­шкоджати здійсненню їх, і лише в деяких випадках — ство­рювати сприятливі умови для цього.

Засобами встановлення сервітутних прав були:

• mancipatio — для сільських предіальних сервітутів;

• in jure cessio — для всіх сервітутів;

• deductio — обумовлювання сервітуту на річ, що відчу­жується, на користь відчужувача при манципації або цесії (Д. 41.3. 4.28);

• legata (легат, заповідальний відказ);

•— usucapio (придбання сервітуту за давниною).

Припинялися сервітути внаслідок:

• загибелі однієї з речей, між якими існував «сервітутний зв'язок»;

• смерті або capitis deminutio сервітуарія при персональ­них сервітутах;

• поєднання в руках однієї особи права власності й серві­туту;

• відмови сервітуарія від сервітутного права на користь власника «обслуговуючої» речі;

— некористування сервітутом протягом 1 року (для рухо­мості) або 2 років (для нерухомості).

Захисні здійснювався за допомогою actio confessoria: сер- вітуарій міг вимагати від будь-якої особи не перешкоджати йому здійснювати сервітутні права. Протилеясним йому був actio negatoria, за допомогою якого власник міг доводити, що річ вільна від сервітутів.

Розрізняли таких види сервітутів: предіальні (від слова predium — маєток) та персональні. (В навчальній літературі предіальні сервітути також називають «земельними >>, а пер­сональні — «особистими».)

Головна особливість предіальних (земельних) сервітутів полягала в тому, що їх предметом була земля. Це право ко­ристування чужою землею. Земля могла бути сільською або міською. Звідси поділ предіальних сервітутів на сільські й мі­ські. Якщо предметом сервітуту була земля сільськогоспо­дарського призначення, то і сервітут був сільським. Якщо право користування чужою землею було спрямоване на мі­ську землю, то і сервітут був міським.

У предіальних сервітутах обов'язково передбачалися два земельних наділи, безпосередньо сусідні, з яких один обслу­говував інший.

Предіальний сервітут мав:

а) забезпечувати інтереси і надавати вигоди пануючому зе­мельному наділу (praedium dominans), бути корисним і обтя­жувати обслуговуючий;

б) забезпечувати своїми вигодами, перевагами, природни­ми ресурсами постійне (а не періодичне, випадкове, безсис­темне) обслуговування пануючого наділу. Сервітут існує до­ти, доки досягається ця постійна мета. Якщо яс через якісь зміни досягнути цієї постійної мети буде неможливо, серві­тут припиняє своє існування. Зміна суб'єктів сервітутного права не припиняла дії сервітутів.

Земельні сервітути не обмежувалися строками. Вони могли переходити у спадок, відчужуватися будь-яким способом ра­зом із земельним наділом.

337

Основна мета предіальних сервітутів — пом'якшити недо­ліки однієї земельної ділянки за рахунок іншої — сусідньої. Та обставина, що майясе кожний земельний наділ (поряд з певними перевагами і вигодами) мав і недоліки, зумовив знач­ну кількість предіальних сільських і міських сервітутів. Усі сусідські взаємовідносини земельних власників, що виплива-

22 -5-1801

ли з землекористування, регулювалися сервітутами. Зокрема, до предіальних сільських сервітутів належали: право проходу пішки, проїзду верхи на коні або на носилках •— iter; право прогону худоби — actus; право проїзду возом з вантажем — via; право водогону — aquaeductus; право брати воду — aquae haustus; право прогону худоби на водопій — pecoris ad aquam appulsus; право випасу худоби — jus pascendi. Сюди ж належали сервітути на право обпалювання вапна, добування піску тощо (Д. 8.3.1; Д. 8.37; Д. 8.3.12).

Сервітути, що випливали з користування міською землею, називали міськими — jura praediorum urbanorum. Найпоши­ренішими серед них були: а) право робити собі дах або навіс, втручаючись при цьому в повітряний простір сусіда — servi- tus protegendi; б) право спирати колоду на чужу стіну — ser- vitus tigna immitendi; в) право прибудовувати будівлю до чу­жої стіни або спирати її на чужу опору — servitus oneris fe­renda Пізніше з'явилися нові сервітути: а) право відводу на сусідню ділянку дощової води — servitus stillicidis; б) право спуску води — servitus fluminis; в) право проведення каналу для нечистот — servitus cloacae; г) право вимагати усунення перешкод, які можуть зіпсувати краєвид — servitus ne pros- pectui offendatur; д) право вимагати, аби не були затулені вік­на — servitus ne luminibus officiatur; e) право зведення будо­ви не вище встановленої висоти —servitus altius non tollendi (Д. 8.2.2.3).

Разом з тим, могли бути сервітути протилежного змісту. Наприклад, сервітут, що дозволяв звести будівлю перед вік­нами сусіда (Д. 8.2.27.1).

Важливе місце у побуті Стародавнього Риму займали та­кож персональні сервітути. Здатність сервітутів заповнюва­ти вади однієї речі за рахунок іншої зробили їх зручним і ефективним засобом задоволення майнових потреб однієї особи за рахунок майна іншої. Тому з часом вони вийшли за межі землекористування і поширилися на інші речі. Сервітути на право користування чужою річчю або майном в інтересах конкретної особи дістали назву персональних (особистих). їх встановлювали на рухоме і нерухоме майно довічно для фізичних осіб або на час існування юридичної особи.

Персональні сервітути відрізнялися від земельних об'єк­том, суб'єктом і строками. Об'єкт земельних сервітутів — земля, персональних — інші речі; суб'єкт земельних — влас­ник пануючої ділянки (незалежно від того, хто ним був),

суб'єктом персонального сервітуту є саме та особа, на ко­ристь якої він був встановлений. Персональні сервітути не підлягали відчужуванню, оскільки їх встановлювали в інте­ресах конкретної особи. Земельні сервітути не обмежували­ся строками, а персональні сервітути, зазвичай, були довіч­ними або встановлювалися на строк існування юридичної особи.

Римському праву були відомі різновиди персональних сер­вітутів.

Usufructus (узуфрукт) — речеве право певної особи корис­туватися й отримувати прибутки з чужої неспоживчої речі без зміни її субстанції. Отже, узуфруктуарій мав право воло­діти і користуватися чужою річчю в повному обсязі, одержу­вати від неї плоди, надавати узуфрукт іншим особам за вина­городу або без неї. Узуфрукт не переходив до інших осіб і припинявся зі смертю узуфруктуарія.

Узуфруктуарій був зобов'язаний користуватися річчю добросовісно і з належною турботою. Він не міг змінювати річ, навіть якщо б така зміна поліпшила річ; він відповідав перед власником за навмисне або необережне пошкодження речі.

Найчастіше узуфрукт встановлювався заповітом, яким батько, наприклад, призначав сина спадкоємцем маєтку, а на користь своєї дружини (матері спадкоємця) встановлював сервітут на половину маєтку. Це означало, що після смерті батька власником маєтку ставав син, але його право власнос­ті обмежувалося наполовину на користь матері, яка мала право довічно одержувати половину прибутків від маєтку. Після смерті матері право власності сина поновлювалося в повному обсязі.

Usus •— речеве право користування чуясою річчю без отри­мання прибутків. Узуарій міг лише користуватися чужою річ­чю, але не мав права на плоди від неї. Римське право вважало цей сервітут правом користування, оскільки узуарій міг ко­ристуватися плодами речі для особистих потреб, але не мав права одержувати доходи від неї. Отже, узус відрізнявся від узуфрукта значно меншим обсягом прав.

22*

Крім зазначених, широко застосовувалися такі персональ­ні сервітути, як habitatio (право користування чужими примі­щеннями) і operae servorum vel arninalium (право користу­вання чужими рабами або тваринами). Приміром, спадкода­вець, заповідаючи сину дім, міг надати своїй дружині право

339

проживати в цьому будинку доти, доки вона жива. Право власності сина на будинок обмежувалося обсягом сервітут­ного права його матері.