§ 4. Приватні корпорації

як сурогат фізичної особи

Поряд з фізичними особами, суб'єктами приватного права могли бути також особи юридичні. Як зазначалося, ідею юридичної особи було розроблено щодо муніципій, але пізні­ше застосовано і до приватних корпорацій. Хоч у деяких пра­вах корпорації були обмежені порівняно з муніципіями (на­приклад, вони не могли бути спадкоємцями на відміну від ос­танніх), але в цілому вони трактуються як особи, здатні бути учасниками приватноправових відносин. Юриспруденція «класичного періоду» досить чітко і послідовно розмежовує саму організацію та окремих осіб, що входять до її складу.

Визначаючи види організацій — суб'єктів приватного пра­ва, слід звернути увагу на те, що на початку імперії починає формуватися досить складна система юридичних осіб. Крім уже відомих раніше муніципій та приватних корпорацій, пра­ва юридичних осіб визнаються за державою, яка персоніфі­кується у йвсиз — скарбниці принцепса, котрий спочатку вважався приватною особою, хоч поступово сконцентрував у своїх руках всі джерела державних доходів.

Слід зазначити, що разом з принциповим визнанням фіску суб'єктом приватного права за ним водночас зберігаються привілеї, підґрунтям яких було скоріш за все існування у її статусі публічно-правових елементів. Наприклад, майно скарб­ниці не могло набуватися за давністю володіння, її вимоги до боржників задовольнялися перед іншими кредиторами тощо.

Крім того, юридичними особами приватного права з часом визнають установи, поштовхом чому було визнання у 380 р. християнства державною релігією. Церковні установи здобу­ли право отримувати майно за договорами та за заповітом, бути кредиторами, виступати у суді тощо. Потім таку цивіль­ну правоздатність визнають за різноманітними приватними (недержавними) благодійними установами — шпиталями, притулками та ін., оскільки вони перебували під наглядом церкви

.

Основні положення, сформульовані римською юриспру­денцією щодо юридичних осіб приватного права, виглядають таким чином:

1. Корпорації у сфері приватного права можуть розгляда­тися як особи фізичні (Д. 50.16.16).

2. Юридичне існування корпорації не припиняється та не порушується при виході з неї кількох учасників (Д. 3.4.7.2).

3. Майно корпорації відокремлене від майна її членів і на­лежить їй як особливому суб'єкту (Д. 3.4.1.1; Д. 3.4.9).

4. Корпорація та її члени мають окремі права та обов'язки і не відповідають за зобов'язаннями одне одного (Д. 3.4.7.1).

5. Корпорація (юридична особа) вступає у правові відноси­ни за участі фізичних осіб, уповноважених на це певним чи­ном (Д. 3.4.1.3; Д. 3.4.2.3).

§ 5. Представництво

Щодо питань участі у цивільному обігу фізичних та юри­дичних осіб слід згадати про інститут представництва, за до­помогою якого дії одних осіб можуть створювати за певних умов права та обов'язки для інших осіб.

Об'єктивна необхідність у такому інституті в умовах роз­винутого торгового обігу при складних економічних зв'язках очевидна, оскільки зявляється можливість укладати та вико­нувати договори через інших осіб, начебто бути присутнім одночасно в різних місцях.

Існує погляд (І. Б. Новицький), що у Римі представництво довгий час не мало помітного поширення.

18^і

Однак треба взяти до уваги, що представництво на основі закону (обов'язкове), а також на змішаних підставах (добро- вільно-примусове) було досить поширеним у період імперії (наприклад, представництво від імені юридичних осіб, пред­ставництво рабом інтересів хазяїна на підставі преторського едикту та ін.). Пізніше, з розвитком економічного життя, у римському приватному праві з'являються також і випадки добровільного представництва. При цьому представництво розглядається як заступництво особи — суб'єкта майнових відносин. Воно неможливе у правовідносинах особистого ха­рактеру. Зокрема, представництво не допускається при укла­денні шлюбу, adoptio, emancipatio, при здійсненні заповіту, при mancipatio, in jure cessio, іноді також при прийнятті спадку.

27

5

У добу класичного римського приватного права поступово формується ідея допустимості залучення до участі у торгово­му обігу і цивільному процесі осіб, котрі б захищали у необ­хідних випадках інтереси недужих, людей похилого віку то­що, на підставі угоди між ними про такий захист. Оскільки в основі угоди лежить воля сторін, то таке представництво на­зивається добровільним.

Особливо поширюються різні випадки добровільного пред­ставництва у період домінату. Наприклад, таким випадком є ідіяльність прокуратора — представника хазяїна дому, який керує справами за дорученням хазяїна.

Прокуратор може бути призначений або для всіх справ або для однієї справи. Ведучи справи принципала, він діє від його імені, набуваючи права та обов'язки безпосередньо для останнього. Поступово прокуратора починають призначати не тільки на випадок відсутності принципала, а й «на все життя >>, тобто прокуратор має змогу отримувати і довічне повноваження.

Поширеним на пізньому етапі розвитку римського права випадком представництва була діяльність на підставі дого­вору доручення між довірителем та представником, сутність якого полягала в тому, що одна особа (довіритель, мандас) доручала, а інша особа (мандатарій, повірений) приймала на себе виконання безоплатно яких-небудь дій. Предметом до­ручення могли бути як юридичні дії (укладення правочинів, виконання процесуальних дій), так і послуги фактичного ха­рактеру; інтереси одного довірителя, так і інтереси третьої особи (наприклад, довіритель доручає повіреному купити будинок для третьої особи), або ж спільні інтереси обох чи одного з них та повіреного (наприклад, купити будинок для довірителя та третьої особи). При цьому факт отриман­ня внаслідок угоди користі третьою особою не змінює ха­рактеру відносин між довірителем та повіреним. Повіре­ний у будь-якому разі залишається представником інтересів довірителя. (Детальніше про права та обов'язки сторін до­говору доручення, як одного з видів консенсуальних конт­рактів, йтиметься в розділі, присвяченому контрактному праву).

Загалом молена зробити висновок, що в римському приват­ному праві меншою мірою набуло поширення добровільне представництво, тоді як досить часто зустрічалося обов'язко­ве та добровільно-примусове представництво.