§ 4. Вплив римського права на кодифікації XIX ст.

Згаданий вище підхід було використано, зокрема, при ко­дифікації цивільного законодавства в Європі XIX століття, причому не лише у Німеччині. Тому розглянемо коротко най­помітніші з цих кодифікації.

Торкаючись питання про вплив римського приватного пра­ва на перебіг та результати західноєвропейських кодифікацій цивільного законодавства у XIX ст., слід, насамперед, звер­нути увагу на докорінні зміни у підходах до рецепції рим­ського права, що відбулись на той час. Ці зміни, зокрема, по­значилися на характері кодифікацій, найбільш значними з яких було створення Цивільного кодексу французів та ні­мецького Цивільного кодексу. Власне, вони намітились уже наприкінці XVIII ст. після Великої Французької революції 1789 р., коли було прийнято Декларацію прав людини й гро­мадянина, яка увібрала у себе не лише національний, а й сві­товий досвід та традиції. Саме її прийняття було необхідною умовою і поштовхом до реальної рецепції римського приват­ного права у Франції. З іншого боку, цьому сприяли зміни не лише політичні, а й у галузі економіки, що вимагало удоско­налення правового регулювання майнових відносин.

До революції 1739 р. у Франції цивільне законодавство не було кодифіковано. Як уже зазначалося, в той час на півдні Франції діяло римське право, на півночі — звичаєве право. Деякі майнові відносини регулювались ордонансами Людови­ка XIV. Звісно, такий різнобій, така різноманітність правових норм могли зберігатись лише за достатньо нерозвиненої тор­гівлі, спонукали до революційних змін. Тому реформування правової системи Франції почалось вже у перші роки Рево­люції, хоч робилось це не завжди логічно і послідовно. Робо­ти зі створення Цивільного кодексу почались ще 1790 р., однак жоден з підготовлених законопроектів не був досить вдалим.

Після приходу до влади Наполеона (проголошення його 29 липня 1802 р. довічним консулом) ситуація у цій галузі істотно змінилася на краще.

12 серпня 1800 року було створено комісію, до якої увійш­ли видатні юристи: Біго де Преаміне, Мальвіль, Тронше, Пор- таліс. Двоє з них були прихильниками звичаєвого французь­кого права, двоє — римського права, що дозволило урахува­ти найкращі якості як того, так і другого, однак з перевагою все таки права римського.

Велику роль у створенні Цивільного кодексу відіграв На­полеон, котрий повністю поділяв погляд Порталіса щодо то­го, що право власності є основним правом, підґрунтям усіх суспільних інститутів, таке ж дорогоцінне для людини, як і його життя.

Кодекс було прийнято по титулах, починаючи з березня 1803 р. і до березня 1804 р. Нарешті, 21 березня 1804 р. було видано закон, що з'єднав усі частини в єдиний «Цивільний кодекс французів».

Кодекс побудовано за інституційною системою, що є ха­рактерною для римського приватного права. Він поділений на три книги, які, в свою чергу, поділені на титули, титули — на статті.

Першій книзі передує короткий вступний титул, що міс­тить ряд загальних положень. Самі книги досить точно відпо­відають інститутам римського права: І книга — «Про особи» (статті 7—515) — містить норми про правовий стан фізичних осіб, а також про сімейні відносини; II книга — «Про майно та різні зміни власності» (статті 516—710) — містить поло­ження про речові права; III книга — «Про різні засоби на­буття власності» (статті 711—2281) — присвячена зобов'я­зальному праву та праву спадкування і містить також норми про строки.

До числа найважливіших засад приватного права, які зак­ріплено у Кодексі, слід віднести: формальну рівність грома­дян перед законом (винятком з цього загального правила був правовий стан одружених жінок), необмежене право приват­ної власності та всебічний його захист, свободу укладення договорів, закріплення вимоги справедливості у правовідно­синах.

Кодекс Наполеона характеризується високою законодав­чою технікою: матеріал викладено послідовно й логічно; мова проста і зрозуміла; норми, як правило, невеликі за обсягом і містять чіткі визначення або вказівки; разом з тим, немає надлишку казуїстичних рішень.

Іншим важливим кодифікаційним актом цієї доби був ні­мецький Цивільний кодекс. Насамперед слід пригадати істо­рію його створення. Питання про необхідність загального для всієї Німеччини Цивільного кодексу було поставлено вже у 1814 р. Це викликало ясваве обговорення у колі юристів, що частково ініціювало появу історичної школи права, яка була орієнтована на вивчення історії римського права і створення на цій основі законопроектів.

У 1874 р. було створено комісію, завданням якої стала роз­робка проекту цивільного кодексу. У 1888 р. такий проект було подано; складений він був на підставі ідей та полоясень римського права. Цей перший варіант проекту зазнав різкої критики. Але після пом'якшення «романістичних» начал про­ект у 1896 році було прийнято Союзною радою і затверджено імператором. З 1 січня 1900 р. німецький Цивільний кодекс набрав чинності.

Німецький Цивільний кодекс складається з 2385 парагра­фів, згрупованих у 5 книгах. Останні діляться на розділи, деякі з розділів — на глави, а інші — на параграфи. Заголов­ки складають частину закону і мають бути враховані при тлу­маченні.

Як зазначалось, німецький Цивільний кодекс став резуль­татом поєднання полоясень римського права і німецького права. Тому в ньому є відступи від класичних положень про повноту права власності, про свободу договорів та ін.

Особливістю структури Кодексу є те, що він побудований за так званою пандектною системою, що її було розробле­но середньовічними німецькими глосаторами римського пра­ва, а вперше було запроваджено ще раніше — у Візантії (її відлуння досить помітне у Базиліках). Відповідно до неї 5 книг, на які поділено Кодекс, містять: загальну частину, зобов'язальне право, речове право, сімейне право, спадкове право.

Перевагами такої структури є наявність досить детальної загальної частини, що містить не лише вступні положення, а й норми, які визначають коло суб'єктів, об'єктів цивільного права, підстави виникнення прав та обов'язків, порядок реа­лізації прав тощо. Це дозволяє уникнути повторів при врегу­люванні окремих видів зобов'язань, тих або інших конкрет­них відносин.

Оскільки Кодекс став своєрідним симбіозом римського та німецького права, перша та друга книги відображають вплив римського права. Третя, четверта та п'ята створені під поміт­ним тиском положень німецького права. Це було результа­том полеміки між представниками романістичної школи (Ан­тон Трібо та ін.) та історичної (Карл Фрідріх фон Савіньї, Ру­дольф фон Єринг та ін.).

Кодекс містить велику кількість норм абстрактного харак­теру. З одного боку, це є його перевагою, бо дає можливість застосувати їх до відносин, які виникли пізніше, не були пе­редбачені при створенні проекту. Але з другого — абстракт­ність норм та складність формулювань робить його малодос­тупним для сприйняття неюристами, через що його назива­ють «кодексом вчених».

Аналіз особливостей структури і змісту Кодексу дозволяє зробити висновок про те, що в даному випадку рецепція рим­ського приватного права також мала місце, однак не в «чис­тому» вигляді, а з помітними корективами, що з'явились вна­слідок урахування авторами законопроекту особливостей ні­мецького права, ідей історичної школи права і школи оновле­ного природного права. Ці корективи стосуються не лише системи Кодексу (пандектна система), а й суті низки рішень, появи абстрактних формулювань, нових правових категорій тощо. Втім, наявність вказаних особливостей не впливає на визнання його давньоримського генезису.

Кодифікаціями XIX ст. рецепції римського права у Захід­ній Європі не закінчуються. Останні відіграють роль і нині, коли відбувається створення так званого Європейського до­му, одним з наріжних каменів якого вваясають римське при­ватне право з християнським містичним корективом до нього (В. Скуратівський). При цьому слід зазначити, що сучасні єв­ропейські правознавці формують конструкції, що поєднують римське та національне право, і ведуть мову, наприклад, про «римське голландське право» тощо.