§ 2. Набуття римського громадянства

Статус римського громадянства міг виникати на підставі:

1. приписів природного права, санкціонованих римськими законами;

2. безпосередніх приписів публічного права.

Якщо у першому випадку норми публічного права тільки санкціонували виникнення громадянства природним шляхом, то у другому випадку приписи публічного права були голов­ною і необхідною передумовою виникнення статусу римсько­го громадянства. Для того, щоб з'ясувати особливості вста­новлення римського громадянства, розглянемо обидва випадки.

На підставі приписів природного права римське громадян­ство встановлювалося:

1. шляхом народження від батьків, які перебувають у за­конному римському шлюбі (що був можливий, як згадувало­ся вище, лише між римськими громадянами);

2. 12^і

   шляхом усиновлення, здійсненого повноправним рим­ським громадянином відповідно до вимог норм права і за­кріпленого спеціальною процедурою;

179

3) внаслідок звільнення з рабства. При цьому розрізняли звільнення колишнього повноправного римського громадяни­на, що тимчасово перебував у полоні, і звільнення раба, що не належав до римської громади. У першому випадку йшлося про повне відновлення статусу римського громадянства. У другому випадку права римського громадянства надавалися в повному обсязі тільки при додержанні спеціальних вимог до процедури звільнення, або коли громадянство надавалося ра­бу «від імені римського народу».

На підставі безпосередніх приписів публічного права рим­ське громадянство встановлювалося:

1. шляхом індивідуального присвоєння статусу громадяни­на Риму за особисті заслуги перед римським народом (віль­ній особі — громадянину іншої держави або особі без грома­дянства);

2. шляхом надання статусу римського громадянства жи­телям певного міста, провінції або якійсь категорії підданих Риму;

3. шляхом придбання особою на оплатній основі (купівлі) статусу римського громадянства;

4. у результаті вислуги 20 років і більше у Римській армії.

Необхідною умовою набуття status civitatis у період рес­публіки було обов'язкове проживання претендента на рим­ське громадянство у Римі та входження його до однієї з те­риторіальних одиниць римської громади (трибу). Пізніше, у класичний період розвитку римського права, ця вимога набу­ла факультативного характеру.

Отже, набуття status civitatis було можливе, головним чи­ном, за наявності таких юридичних передумов: права по кро­ві (jus sanquinis), права місця проживання (jus loco) і права узаконення громадянства (jus civitatis). При цьому останнє було визначальним.

§ 3. Втрата римського громадянства та його обмеження

Оскільки римське громадянство розглядалося як привілей, воно не вважалося неодмінною і постійною природною якіс­тю будь-якого індивіда лише на тій підставі, що він належить до римської громади за народженням. Статусу римського громадянина належало відповідати: слід було додержуватися певних вимог jus Quiritium, римської моральності та засад суспільного порядку. На випадок недодержання цих вимог передбачалася можливість позбавлення або обмеження status civitatis. Це була санкція, якою повністю або частково, тим­часово або назавжди негідний суб'єкт позбавлявся римського громадянства.

Найтяжчою з таких санкцій було позбавлення римського громадянства, що могло застосовуватися у випадках:

1. карних покарань певного роду;

2. політичного переслідування, що виступало як додаткова санкція до деяких видів покарання. Наприклад, засудження римського громадянина за тяжкі злочини до страти, тілесних покарань, продажу в рабство означало одночасне позбавлен­ня його римського громадянства.

Зазвичай у таких випадках йшлося про позбавлення грома­дянства назавжди. Виняток міг бути зроблений для пев­ної особи спеціальним індивідуальним публічно-правовим актом. Тимчасове позбавлення громадянства могло мати міс­це у результаті арешту, а також внаслідок вигнання на визна­чений строк поза межі Риму. Зазвичай, таке позбавлення гро­мадянства супроводжувалося позбавленням особи і майно­вих прав. Але такі додаткові майнові обтяження могли бути накладені тільки індивідуальними постановами органів влади.

Крім того, позбавлення повністю прав громадянства озна­чало і втрату особою її приватноправового статусу в системі jus civile. Надалі відносини за участю такої особи регулюва­лися за допомогою норм jus gentium.

Обмеження прав римського громадянства могло наставати як особливий юридичний наслідок у разі зменшення честі че­рез ганьбу (infamia).

Ганьба могла бути наслідком загального морального осуду громадою способу життя особи, негідного, на думку більшос­ті (turpitudo). Такими особами, поведінка яких у цілому є не­гідною, вважали, наприклад, розпусників, акторів, атлетів, що виступають за гроші тощо. Звісно, що недостойний суб'­єкт не міг бути кандидатом на обіймання посад магістратів, суддів тощо. Така особа усувалася від рішення питань життя громади, пов'язаних із застосуванням моральних критеріїв. Вона не могла бути свідком, опікуном чи піклувальником, а також обмежувалася у спадкових правах.

Разом з тим, ганьба могла наставати у результаті вчинення римським громадянином тих чи інших негідних вчинків (влас­не infamia, або ж ганьба у вузькому розумінні). Тоді обме­ження прав цього суб'єкта наставало на підставі конкретних приписів закону або загальних положень jus civile, інтерпре­тованих щодо конкретної ситуації. За критерієм врахування диференціації підстав застосування санкції молена розрізня­ти такі види infamia: 1) infamia juris immediata (ганьба на підставі безпосередньо конкретних приписів закону) і 2) infa­mia juris mediata (виголошення ганьби на підставі припису норми права, але за допомогою спеціального індивідуального акта застосування цієї норми).

Infamia juris immediata наставала у випадках такої негід­ної поведінки, засудженої у нормах права, як звідництво, лихварство, видалення зі складу легіону за ганебну поведінку тощо. Для її настання не вимагалося видання індивідуальних правових актів. Достатньо було осуду поведінки або роду за­нять, вираженого у нормі права, і вчинення відповідних дій римським громадянином. Наслідки infamia juris immediata були практично такими самими, як і наслідки turpitudo.

Infamia juris mediata наставала у результаті вироку суду за здійснення деяких карних злочинів (як супутня основному покаранню), або за рішенням цивільного суду про визнання винним у невиконанні приватноправових зобов'язань, засно­ваних на порядності сторін (договори доручення, товариства, зберігання), або внаслідок визнання факту неналеленого ви­конання обов'язків опікуна. Результатом infamia juris media­ta була, насамперед, втрата публічних прав: на обіймання по­чесних посад, на місце під час релігійних церемоній або ігор. Обмежувалися також приватні права: бути опікуном та пік­лувальником, свідком тощо.

Применшення честі могло бути довічним чи тимчасовим. У коленому разі відновити її міг або тільки той самий орган влади, що наклав у свій час infamia, або вищий магістрат від імені римського народу. Відновлення честі (restitutio famae) могло відбуватися також у формі «фактичного поновлення честі». Наприклад, коли магістрат забороняв поширення на­далі ганебних чуток щодо особи, яка клопоталася про таку заборону.

Отже, можна зробити висновок, що загалом правовий інститут римського громадянства мав підґрунтям визнання його публічною гарантією привілеїв особи, що за своїми якостями гідна користуватися станом індивідуальної волі, котра може бути реалізована у державі.