§ 2. Засади карної відповідальності

При визначенні засад карної відповідальності римська юриспруденція виходила з принципово важливого положен­ня: «У кримінальних справах усуває чи пом'якшує відпові­дальність те, що не має такого значення у справах приват­них». Цим, зокрема, обґрунтовувався важливий критерій провини (вини), як необхідної ознаки злочину й умови відпо­відальності за його вчинення. До того ж провина у галузі карного права розглядалася як обставина, що допомагала встановити причину злочину (захист від нападу, що спричи­нив смерть нападника; затримання зловмисника, палія тощо).

Об'єктивний бік злочинної дії міг кваліфікуватися чисто формально: при більш тяжких злочинах визнавалося, що за­мах карається, навіть якщо результат правопорушення не на­став і конкретної шкоди заподіяно не було. Отже, визнавало­ся, що шкідливі наслідки публічного делікту полягають в абстрактному зазіханні на публічний правопорядок. Особли­вості загальної конструкції карної провини як підстави від­повідальності зумовили також і те, що розрізнення стадій здійснення злочину (закінчене і незакінчене, намір, приго­тування) у більшості випадків не розглядалося римськими юристами як чинник, що впливає на кваліфікацію дії і пока­рання злочинця.

Зосередження уваги римської юриспруденції на з'ясуванні мети і змісту публічного делікту сформувало ще одну важли­ву особливість оцінки злочину: практично не розрізнялися власне здійснення злочину і співучасть, підбурювання до зло­чину і його виконання, хоч різні відтінки злочинної поведінки було з'ясовано і проаналізовано. Результатом такого підходу була сентенція: «Хто дає згоду, має бути покараний як той, хто діє», що стала підґрунтям встановлення кримінальної від­повідальності за неповідомлення про злочини проти рим­ського народу чи принцепса. Навіть смерть злочинця не при­пиняла карного переслідування осіб, що мали у такий спосіб відношення до дійсного чи уявного злочину — «у справах про злочин проти громади кожен — не співучасник, а найго­ловніший виконавець».

Умовою карної відповідальності була вина як певне нега­тивне психічне ставлення злочинця до передбачуваної кар­ним законом дії. Ідея врахування ставлення суб'єкта злочину до своєї провини сформувалася ще в рамках юрисдикції пон- тифіків і тих критеріїв, якими керувалися жерці в покаранні тих, кого вважали порушником суспільно-релігійних поряд­ків. (У позарелігійному юридичному покаранні не мало зна­чення ставлення порушника до вчиненого: головним було з'ясувати, що вчинено, ким і за яких обставин.) Порушення релігійних церемоній поділялися на значні та дрібні — такі, що можна вибачити. При цьому малося на увазі, що значні делікти вчинено свідомо, а дрібні — результат недбалості. Відповідно значні делікти тягли для порушника ганьбу, а дрібні — лише осуд з виховною метою. З часом це стало виглядати так, що лише значні делікти, тобто ті, що вчинені свідомо, винно, трактувалися як підстава застосування кар­них санкцій.

З часів визнання християнства офіційною релігією під його впливом наявність провини (вини) визнається обов'язковою умовою карної відповідальності. «Sine culpa non est aliquis puniendas» (Без вини немає будь-якого покарання. Немає ви­ни — немає покарання), — вважали римські юристи. Безвин­не вчинення протиправної дії, очевидно, взагалі не давало підстави загальної кваліфікації її як злочину.

Отже, історично склалося так, що і архаїчне, і пізнє рим­ське право виходило з того, що для карності публічного де­лікту обов'язковою є його навмисність. Дії протиправні, але ненавмисні, тобто вчинені з необережності, недбалості тощо кваліфікації як злочини не підлягали (хоч розглядалися як приватноправові делікти). Через це у римському праві визна­валася єдина форма карної провини — dolus (злочинний на­мір, злий умисел). Хоча іноді допускалося, що протиправна дія сама по собі, за своєю природою вимагає покарання, але в цих випадках припускалася наявність dolus, що трактувала­ся як злочинна зневага індивіда до публічного правопорядку.

У свою чергу «злий умисел» як форму вини поділяли на кілька видів, що слугували підставою спеціальної кваліфікації вчиненого і були критеріями ступеня осуду дій злочинця. Зокрема, варто згадати про такі види dolus:

1. власне dolus (злий намір, як такий) означав наявність прагнення вчинити саме те, що було вчинено. Dolus означав, що особа розуміла характер своїх дій, могла оцінити як мож­ливі, так і бажані наслідки;

2. lascivia означала, що суб'єкт вчинив злочинні дії як ви­тівку, необдуманий жарт, однак він визнавався таким, що ро­зуміє, якими можуть бути наслідки;

3. iuxuria відображала негідне психічне ставлення особи до протиправних дій, зумовлене прагненням до чогось по­рочного;

4. cupiditas як мотив злочину, зумовлений жадібністю, пристрастю злочинця, що, однак, не є тотожним прагненню до особистого збагачення;

5. petulantia полягала у зухвалості, нахабності. Вона вва­жалася мотивом злочинної поведінки при непокорі військо­вій владі, магістрату, публічному правопорядку.

Втім, усі названі види dolus рівною мірою були тяжкою провиною і на визначення міри відповідальності практично не впливали.

Карна провина включала внутрішні елементи, наявність яких була обґрунтуванням карної відповідальності. Такими елементами були: 1) наявність певного інтелектуального рів­ня, що означало передбачення можливих наслідків, розумін­ня обставин справи, уявлення про можливі наслідки вчинку; 2) наявність шкідливої для публічного правопорядку спрямо­ваності волі. Відсутність цієї «шкідливості» визначалася за­гальним правилом: «Ніхто не діє навмисно, якщо користуєть­ся своїм правом». Спроба вийти за межі реалізації прав у га­лузі публічних інтересів створює кримінальну ситуацію. Ви­знання публічної шкідливої спрямованості волі зумовило на­явність низки ситуацій, коли покаранню підлягали дії, що не обов'язково характеризувалися наявністю dolus. Наприклад, підлягав карній відповідальності лікар за невдале лікування, оскільки у цьому вбачалося порушення ним своїх обов'язків. Тут відповідальність наставала на засадах об'єктивного на­стання наслідків, визнаних законом злочинними та небезпеч­ними, незалежно від конкретних мотивів чи навіть за відсут­ності таких.

Разом з тим, для визнання особи винною у вчиненні злочи­ну не обов'язковим було усвідомлення нею протизаконності свого вчинку; від неї не вимагалося точне юридичне знання, що саме вона порушує. У загальній формі ця вимога виража­лася у сентенції ignorantia legis neminem excusat (Незнання закону нікого не вибачає). Лише для злочинів із спеціальним суб'єктом — посадових тощо — усвідомлення протиправнос- ті своєї дії та її характеру було обов'язковим елементом. Без цього не йшлося про ці види злочинів: становище певного ко­ла суб'єктів у римському публічному правопорядку припу­скало, що їх обов'язком є точне знання законів і їхніх вимог. Тут знання чи незнання законів трактувалося як ухилення від належного виконання публічних обов'язків магістрату з наслідками, що звідси випливали.