§ 4. Укладення договору

Слово contractus (договір) походить від лат. contrahere, буквально — con+trahere — стягувати, тобто зводити в одне волю сторін. Це поєднання волі сторін і зумовлює укладення договору. Процес такого поєднання волі сторін або, іншими словами, укладення договору являє собою складний набір юридичних дій. Він починається з оголошення стороною, що бажає вступити в договірні відносини, про свій намір укласти відповідну угоду для досягнення відповідної мети. Таке ого­лошення пропозиції укласти договір називається офертою (ргорозГгіо).

Оферта могла бути висловлена в будь-якій формі та в будь-який спосіб, але так, щоб її було доведено до певного або невизначеного кола осіб і правильно ними сприйнято. Це може бути пряма пропозиція майбутнього борясника або кредитора іншій особі або невизначеному колу осіб всту­пити в договірні відносини, або оголошення, зроблене в до­ступній формі, виставка товарів на базарі, в лавці, інших місцях.

Кожний договір або група договорів мали свій тип офер­ти. Наприклад, для стипуляції вона могла мати форму по­становки запитання майбутнього кредитора: «Обіцяєш дати мені сто?», на що майбутній боржник повинен висловити свою згоду або незгоду укласти договір також у певному формулюванні. Сама по собі оферта договору не породжу- вала.

Для виникнення договору вимагалось, щоб оферту прийня­ла заінтересована особа (акцептувала). Прийняття пропози­ції укласти договір називалось акцептом. У консенсуальних договорах акцептування оферти вважалось досягненням уго­ди, тобто укладенням договору. В інших видах договорів, крім акцептування оферти, для укладення договору вимага­лось виконання певних формальностей (додержання форми, передачі речі тощо). Від моменту виконання їх визначалися час переходу права власності на річ від відчужувача до набу­вача, перехід ризику випадкової загибелі речі, настання інших юридичних наслідків.

Для укладення договору вимагалась особиста присутність сторін, оскільки зобов'язання трактувалося як суворо осо­бисті відносини між певними особами. Юридичні наслідки, що випливали із зобов'язання, поширювалися тільки на осіб, що брали участь в його установленні. Тому спочатку не до­пускалося встановлення зобов'язання через представника.

Лише з розвитком обігу почали практикувати укладен­ня договорів через представника, чому сприяло лояльне став­лення преторів, які визнавали чинність таких контрактів.

Глава з окремі види договорів

§ 1. Вербальні контракти

Вербальними називали договори, які укладалися на підста­ві усного проголошення певних слів, формул або фраз. Юри­дичну чинність вони набували з моменту проголошення їх — verbis. Звідси і їхня назва — вербальні. Це найдавніші дого­вори, стипуляція, обіцянка вільновідпущеника патрону при звільненні, обіцянка про встановлення посагу. Два останніх договори укладалися рідко. Стипуляція, навпаки, виявилася досить зручною формою і стала одним з найпоширеніших вербальних договорів.

Сутність вербальних договорів найбільшою мірою відобра­жає стипуляція (stipulatio, sponsio). Це договір, що встанов­лювався у формі певного запитання майбутнього кредитора і відповідної відповіді майбутнього боржника. Укладання до­говору проходило в присутності свідків, які підтверджували його вірогідність. Форма стипуляції вимагала присутності кредитора і боржника в одному місці, не допускала ніяко­го представництва. Стипуляція була відома вже Законам XII таблиць, де договір вважався укладеним, якщо відповідь боржника збіглася з поставленим запитанням кредитора. На­приклад: «Обіцяєш дати мені сто?» — «Обіцяю дати сто». Коли ж відповідь була: «Обіцяю дати дев'яносто», договору не виникало. Оскільки форма стипуляції вимагала виголо­шення запитань і відповідей, звичайно, вона була недоступ­ною для глухих і німих. У період домінату стипуляція допус­калася у будь-яких висловлюваннях в усній формі, аби по су­ті не були протизаконними. Проте й тоді вона була недоступ­ною для глухих і німих.

Стипуляція — це суто формальний договір навіть у класич­ному праві, який передбачав одностороннє зобов'язання: кредитор мав право вимагати, а боржник був зобов'язаний у повному обсязі виконати вимогу кредитора.

У стипуляції не було визначено близьку мету та матеріаль­ну основу, з якої виникало б зобов'язання. Із поставленого кредитором запитання і відповіді боржника не було зрозумі­лим, за що боржник обіцяв дати сто: за куплену річ, викона­ну роботу чи це була позика? Іншими словами, зобов'язання за стипуляцією було абстрактним. Якщо сторони з якоїсь причини не хотіли розкривати матеріальну основу договору, вони вдавалися до стипуляції. Часто її використовували і з метою новації.

Отже, можна було укласти у формі стипуляції будь-який договір. Однак абстрактний характер стипуляції не позбав­ляв боржника права доводити, що матеріальна основа, за якою він прийняв на себе зобов'язання, не здійснилась.

Абстрактний характер, простота укладення та можливість швидкої реалізації стипуляції надавали порівняно з іншими формами договору такі переваги, що у класичний період вона стала однією з провідних форм. Для підтвердження факту стипуляції звертаються до письмової форми, що одерясала назву саигіо. Наявність письмових документів не заперечува­ла, а передбачала попереднє здійснення словесної угоди.

Найчастіше стипуляція застосовувалась для оформлення поруки — найпоширенішої форми забезпечення зобов'язань.

Порука — договір, за яким встановлювалася додаткова (акцесорна) відповідальність третьої особи (поручника) за виконання зобов'язання боржником. Це допоміжний договір, який існував паралельно з основним доти, доки існував ос­новний. Якщо основне зобов'язання припинялося, припиня­лася і порука, яка мала забезпечити виконання основного зо­бов'язання. Кредитор, даючи в борг майбутньому боржнику певну суму грошей, потребує гарантій, що позичені гроші він одержить назад, а тому вимагає, аби хтось третій взяв на се­бе обов'язок повернути йому гроші, якщо чомусь їх не зможе повернути боржник. Боржник повинен знайти цю третю осо­бу (поручника) і домовитися з ним щодо прийняття додатко­вої відповідальності. При укладенні основного договору в формі стипуляції кредитор, одержавши стверджувальну і співпадаючу відповідь від боржника на своє запитання, звер­тався з таким самим запитанням до присутнього при цьому поручника. Якщо він давав стверджувальну і співпадаючу від­повідь, договір поруки вважався укладеним. (Це називалося асІрготІБЗіо — додаткова обіцянка.) Отже, поруці передува­ло дві угоди: основний контракт і угода боржника з поручни­ком щодо прийняття на себе додаткової відповідальності.

У класичному римському приватному праві відповідаль­ність поручника мала саме додатковий (акцесорний) харак­тер. Вважалося, що кредитор із закінченням строку договору мав право вимагати виконання зобов'язання з боржника чи поручника. Право вибору належало кредитору. Таку акце­сорну відповідальність поручника слід відрізняти від субсиді- арної (додаткової відповідальності), яка наставала лише за неможливості виконання зобов'язання боржником. Зрозумі­ло, що для поручника акцесорна відповідальність була більш обтяжливою, ніж субсидіарна. Юстиніан реформував поруку, встановивши, зокрема, що поручник може вимагати, аби кре­дитор насамперед звернув стягнення на майно основного боржника. Тільки після з'ясування факту неплатоспромож­ності боржника настає відповідальність поручника. Таким чином порука перетворилася на субсидіарне зобов'язання.

Виконавши зобов'язання, поручник мав право вимагати від основного боржника відшкодування своїх витрат.