Глава 2 публічний порядок та врядування у римській імперії

§ 1. Принципат

Політичний устрій імперії склався після завершення гро­мадянських війн і набуття верховної політичної, військової і релігійної влади Октавіаном, який у 27 р. до н. е. отримав від сенату титул Августа. Римська імперія утвердилася як військова монархія. У своєму розвитку пройшла два етапи: принципат (рання імперія) і домінат (пізня імперія).

Період ранньої імперії іменують «принципатом» тому, що визначальним у титулі імператорів цього періоду було понят­тя princeps. Принцепс (імператор) офіційно був не монар­хом, а «першим серед рівних» (сенаторів), що має вищу владу і авторитет (imperium і auctoritas). Формально вважалося, що імператор є вищим республіканським магістратом, однак до­вічним і таким, що має вищу владу. З часів Августа в особі принцепса поєднується низка найважливіших республікан­ських посад: цензора, народного трибуна, куратора мораль­ності, верховного понтифіка.

Його іменують «принцепсом», однак іноді вживаються ти­тули — «август» та «імператор». Але саме титул «імператор» стає найбільш уживаним.

Попри всю ваясливість особистих якостей принцепса, все більшу роль в організації публічного порядку починають ві­дігравати оточення останнього та апарат державних служ­бовців. Наприклад, за Октавіана Августа у прийнятті рішень та виконанні окремих функцій державного врядування бе­руть участь друзі принцепса (amici principis) та супутники принцепса (comites principis), що з успіхом виконують його різноманітні доручення. Разом ці наближені до імператора особи складали раду принцепса (consilium principis), яка об­говорювала визначені ним питання державного життя. З ча­сів Адріана «consilium principis» набула певних формальних організаційних ознак: члени ради обиралися за жеребом з числа найвідоміших сенаторів, вершників, видатних право­знавців тощо.

У державному врядуванні все більшого значення набуває імператорська канцелярія, яка складалася з кількох відділів (scrinia). Один вів офіційне листування принцепса, інший — готував відповіді на заяви і клопотання, третій — збирав ма­теріали, необхідні для вирішення судових справ, четвертий — готував промови тощо.

Загальних правил спадкування посади принцепса не існу­вало. Згідно з традицією, нового імператора обирав сенат. Проте імператор називав свого наступника у заповіті або всиновлював когось із сенаторів. Спадкоємець або всиновле­ний після схвалення сенатом і ставав наступником імперато­ра. Ваясливе значення у призначенні наступника принцепса у період принципату мала армія. Підтримка нею тієї чи іншої кандидатури призводить до появи низки «солдатських імпе­раторів». З часом вирішальну роль у приході до влади прин- цепса починає відігравати преторіанська гвардія. Тепер доля вищої урядової посади залежить не від польових легіонів, а стає заручницею палацевих змов.

Сенат і надалі формально залишався законодавчим орга­ном. Як правило, сенатус-консульти приймалися з ініціа­тиви імператора після того, як відповідні питання вже бу­ло розглянуто радою принцепса. Не було випадку, щоб се­нат відхилив такий проект. Законопроекти звичайно прий­малися одноголосно. Це пояснюється тим, що сенаторів призначав і звільняв імператор, і, отже, вони залежали від нього. Крім того, імператор міг накласти veto на рішення сенату.

За сенатом деякий час ще зберігаються певні урядові, адміністративні і судові функції: він обирає республіканських магістратів, порушує карні справи проти хабарників у провін­ціях, призначає слідчі комісії тощо. Проте повноваження се­нату дедалі більше звужуються. Сенатус-консульти поступа­ються місцем імператорським конституціям, що набувають сили публічного закону.

Сенат певною мірою міг нейтралізувати потуги принцепса, однак вже після смерті останнього. Він мав право, проаналі­зувавши діяльність імператора, зробити висновок щодо її ха­рактеру та значення для Риму. Якщо такі діяння визнавалися негідними, то сенат скасовував видані за правління принце­пса закони і розпорядження. Крім того, небіжчик присуджу­вався до забуття (damnatio memoriae), що супроводжувалося викреслюванням його імені з державних документів. Якщо правління покійного оцінювалося позитивно, сенат міг оголо­сити його «божественним» (divus).

До цього слід додати, що співвідношення сил між принце- псом і сенатом визначалося значною мірою і тим, що вся римська територія поділялася на дві частини: імператорську і сенатську. При цьому сенату відводилися спокійні, мирні провінції, де не було римських військ. Це пояснювалося тим, що імператор, як вищий військовий начальник, краще може забезпечити порядок у «неспокійних провінціях». Проте це мало й свій негативний аспект. Поняття «мирні провінції» і «розграбовані провінції» були синонімами. Отже, сенатські провінції — це бідні області, доходи від яких були вкрай незначними, що, певна річ, впливало на фінансові можливості сенату як органу публічної влади.

Ця фінансова диференціація полягала і в тому, що існува­ло дві скарбниці — скарбниця республіканська, або яс сенат­ська (aerarium), і скарбниця принцепса, або ж імператорська (fiscus). Тоді як перша зуболсіла, друга активно поповнювала­ся за рахунок коштів замояших провінцій. Тому, наприклад, Август неодноразово позичав сенату значні суми на державні потреби.

Значення республіканської магістратури у добу принци­пату знижується. Натомість важлива роль у врядуванні від­водиться префектам, яких спочатку було двоє, а пізніше мог­ло бути від одного до чотирьох. Міському префекту у Римі належала адміністративно-поліцейська влада. Повноваження префекта поширюються не тільки на територію міста Риму, а й на міські околиці радіусом близько 150 км. Починаючи з часів Августа, префекти стають начальниками варти палацу імператора і їх починають іменувати praefectus praetoriae. Пізніше префекти Преторія стають начальниками військових частин у межах Італії, за винятком міста Риму. Починаючи з II ст. н. е., вони виконують не тільки адміністративні, а й су­дові функції: відправляють судочинство від імені принцепса, діючи, головним чином, як апеляційна інстанція. Префектами Преторія були такі видатні правознавці, як Папініан, Павло, Ульпіан.

Значна увага приділяється організації урядування у провін­ціях, кількість яких у добу принципату помітно зростає. За часів найбільшого розквіту під час правління імператора Тра- яна до складу Римської імперії входили: Італія, острови Се­редземного моря, Британія, Галія (території Франції, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Швейцарії, західна частина Ні­меччини), Верхня Германія, Іспанія, області на південь від Дунаю (тепер Баварія, Австрія, Угорщина, Югославія, Алба­нія, Болгарія), Дакія (сучасна Румунія), Македонія і Ахайя (сучасна Греція), Мала Азія (тепер Туреччина, Іран, частина Аравії, Іраку, Грузії, Вірменії, Азербайджану), Сирія та Іудея (тепер Лівія, Ізраїль, частина Йорданії, Сирії та Єгипту), все узбережжя Північної Африки. Лише з II ст. н. е. територія Римської імперії починає зменшуватися.Звісно, величезна територія потребувала налеясного вряду- вання. Імператорськими провінціями керують урядовці, при­значені принцепсом. Вони одержують від імператора гарне жалування, цілком залежать від нього. Управителів провін­цій, що вважалися намісниками імператора, іменують також «презесами». Спочатку посада презеса існує тільки у провін­ціях, підпорядкованих принцепсу, а пізніше й у тих, де здійс­нює врядування сенат. Презес був наділений не лише адмі­ністративними і військовими функціями, а й мав юрисдикцію у цивільних і кримінальних справах. Свою юрисдикцію він міг делегувати помічникові чи заступникові («легату»). Його ви­роки у карних справах і рішення у справах цивільних були остаточними.

Загалом для принципату характерним було сполучення мо­нархічних і республіканських форм, через що його нерідко кваліфікують як диархію. Проте республіканські елементи управління поступово відходять на другий план і з часом на­бувають декоративного характеру, ніби оздоблюючи владу принцепса, воля якого набуває сили закону.

§ 2. Домінат

Політична та економічна кризи призводять до зміни ха­рактеру імперії, яка в результаті реформ Діоклетіана та Кос­тянтина трансформується в необмежену військово-бюрокра- тичну монархію (домінат).

Титул «princeps» («перший») замінюють на «dominus» («господар»). Імператор Авреліан перший іменує себе «do­minus et deus» — «господар і Бог». Імператори вважаються необмеженими володарями, що діють на користь державі й тому не зв'язані ніякими законами.

При імператорському дворі вводиться пишний церемоніал. Особу імператора обожнюють. Зовнішньою ознакою імпера­торського достоїнства стає діадема (пов'язка з білими перла­ми), а пізніше — корона. Імператор носить шовкові шати, пурпурні тканини, прикрашені золотом і дорогоцінним камін­ням. Такими самими каменями було прикрашено його взуття.

При імператорі діє consistorium (рада імператора, або ж державна рада), що обговорює різноманітні питання вряду­вання, законодавства і судові справи. Консисторія, разом з тим, була суто дорадчим органом, погляди членів якого не обов'язкові для імператора.

Державний апарат набуває централізованого характеру. Всі установи, що мають відношення до особи імператора, іме­нуються «officia». Чиновники призначаються (іноді — за

­

тверджуються) імператором терміном на один рік. Склада­ється ієрархія посад: «редактор» законів; завідувач імпера­торської скарбниці; керуючий імператорським майном; на­чальник імператорської канцелярії. Посади поділяються на придворні (dignitates palatinae), цивільні (dignitates civiles) та військові (dignitates militares).

Вищі чиновники включаються до стану «сенаторів», що по­діляється на почесні ранги (титули): 1) illustres — сяючі, 2) spectabiles — чудові; 3) cibarissimi — ясновельможні. «Яс­новельможні» підкоряються «чудовим», «чудові» — «сяю­чим», а «сяючі» — безпосередньо імператору.

Платня чиновникам призначалася відповідно до їхнього місця у класифікації рангів (notitia dignitatum), що містила перелік усіх цивільних і військових посад на початок домі- нату. Найвищою посадовою особою при дворі вважався на­чальник імператорської канцелярії — magister officiorum omnium (наприклад, цю посаду, поряд з іншими посадами, обіймав Трибоніан, якому значною мірою завдячує успіхом так звана «систематизація Юстиніана»). У кожного чинов­ника, що обіймав навіть досить скромне місце у notitia dig­nitatum, була власна канцелярія. Число службовців, що пра­цювали у таких канцеляріях, часом було дуже значним (до 1 тис. осіб).

Імператорська влада вимагає від чиновників, незалежно від їхнього титулу і рангу, трьох речей: 1) спрямування зусиль на поповнення імператорської скарбниці; 2) додержання букви закону; 3) неухильного виконання вказівок імператора.

Римський сенат фактично перетворюється на орган муні­ципального самоврядування. У галузі державного врядування сенат зберігає лише формальне право затвердження проголо­шення військом імператора.

241

Врядування у місті Римі здійснюють міські префекти у ранзі illustres. У провінційних містах очолюють систему вря­дування магістрати, яких призначають управителі провінції, яких тепер іменують рідше «презес», а частіше — rector provinciae (ректор провінції). Крім того, у провінціях ци­вільна влада відокремлюється від військової. Засновується посада magistri militum, що відповідає посаді префекта Пре­торія. Судові функції управителів провінції дещо обмежу­ються: тепер їхні рішення можуть бути оскаржені імпера­тору.

16 — 5-180

1

І Західною, і Східною імперіями керує власний імператор. Кожен з цих двох імператорів має помічника (цезаря), що ке­рує певною частиною імперії.

Відповідно до кількості імперій існують два сенати: у Римі та у Константинополі. Однак обидва вони фактично є лише органами муніципального самоврядування, що керують сто­личними містами. Формально сенат обирає консулів, преторів і квесторів, але таке обрання потребує санкції імператора. Якщо імператор передає на розгляд сенату якусь карну спра­ву, то вона розслідується потім під керівництвом місько­го префекта. Формально за сенатом зберігалося право об­рання нового імператора. Проте фактично сенат лише за­тверджує на цій посаді того, хто був уже проголошений вій­ськом імператором, чи претендував на цю посаду, будучи це­зарем, тобто пройшов попередню сходинку ієрархії найви­щих посад.

У складі кожної імперії створено по 2 префектури на чолі з префектом (усього 4 префектури і 4 префекти). Префекту­ри поділяються на діоцези на чолі з вікаріями (заступниками префекта). Спочатку створюється 12 діоцезів, а з часом їх стає 14. Діоцези поділялися на провінції на чолі з ректорами (коректорами). Провінцій спочатку було 101, а потім їх стає 120. Провінції поділяються на pagi (округи), управління яки­ми здійснюється на засадах самоврядування.

Органом самоврядування міської громади (муніципії) є де- курія — «міська рада». Десять перших членів муніципальної ради називають децемвірами. А очолюють ради дуумвіри, яких щорічно обирають муніципальні збори. Вони мають ад­міністративну і судову владу, виступаючи у муніципіях як ви­щий суд. До числа найголовніших функцій декуріонів нале­жить забезпечення надходження до дерясавних скарбниць податків. Але податковий тягар настільки тяяский, що з ча­сом міські громади починають призначати спеціальних поса­дових осіб (дефензорів), котрі мають забезпечувати захист міста від утисків і несправедливостей з боку імператорських чиновників.

Падіння Західної Римської імперії відбулося у 476 р. разом з низлоясенням останнього імператора Ромула Августула вождем ругіїв Одоакром. Східна Римська імперія (Візантія) проіснувала до 1453 р., коли Константинополь захопили тур- ки-османи

.