§ 4. Захист прав. Судочинство

У ранньому римському праві переважали дві форми захис­ту: самозахист і позовний захист, хоч зберігалася апеляція і до сакрального права.

Самозахист відрізнявся від самочинства тим, що він ви­знавався і допускався законом. Держава не перешкоджала реагуванню потерпілого на правопорушення, але визначала умови й межі застосування такої реакції.

Формами самозахисту у Стародавньому Римі були необ­хідна оборона — заподіяння шкоди порушнику в процесі вчи­нення ним протиправних дій (Таблиця. VIII.12) і крайня не­обхідність — заподіяння шкоди сторонній особі з метою са­мому уникнути небезпеки, за умови, що завдано шкоду мен­шу, ніж та, що загрожувала (Родоський закон про викидання.

А- 14.2).

Однак більш характерною формою захисту був судовий захист. Для захисту прав окремих громадян можливим було вчинення позову •— так званого позовного захисту.

Позов (actio) — це було право особи здійснювати в судо­вому порядку вимоги, що їй належать (Д. 44.7.51).

Право на позов могло бути реалізоване як у приватних, так і у багатьох публічних відносинах за допомогою спе­ціальної юридичної процедури, що дістала назву судового процесу.

Протягом розвитку римського права судовий процес кіль­ка разів змінювався. Його найдавнішою формою був легісак- ційний процес, що існував за часів республіки до 126 р. до н. е. У самій назві цього процесу певною мірою відображена істо­рія його розвитку. Гай пише, що цю форму процесу почали називати легісакційною (legis actiones — законні дії, законні позови) тому, що вона була заснована на законі, на протива­гу застарілим формам саморозправи, що формально не ґрун­тувалися на законі. Втім, той самий Гай запропонував й іншу версію походження назви: позивач повинен був починати ви­клад своєї вимоги словами закону, яким він обґрунтовував її. На нашу думку, переконливішою є перша версія: per legis ac­tiones — діяти законним чином, на законній підставі, не вда­ючись до насильства.

Легісакційний процес міг розпочинатися в одній з п'яти форм: шляхом закладу; накладанням руки; взяттям застави; вимогою про призначення судді; запрошенням відповідача до суду. Повний опис відповідних процедур, що його зробив Гай, до нас не дійшов, проте є деякі дані, що дають змогу уявити собі загальну картину легісакційного процесу.

Процес розгляду спору починався звертанням позивача зі своєю вимогою до претора. Спеціально встановлена форма звертання зобов'язувала позивача починати її словами зако­ну, на який він посилався для підтвердження своїх вимог. Найменше відхилення від форми звертання призводило до втрати права на позов — процес припинявся. Позовні форми (форми звертання до претора) жерці (понтифіки), які на той час виконували функції юристів, зберігали у суворій таємни­ці і надавали простим людям за плату. Якщо позивач не знав форми звертання, він не міг одержати позовний за­хист своєму праву. Не завжди позивачеві вдавалося точно додержатися форми звертання до претора ще й тому, що за­пам'ятати її було складно. Однак тільки суворе додержання форми звертання давало позивачеві право продовжувати процес.

Водночас із звертанням до претора позивач зобов'язаний був доставити до нього спірну річ. Якщо це був спір про ру­хому річ, її слід було принести чи привезти до суду. В разі спору про нерухому річ до претора доставляли частину речі (камінь зі спірного будинку, вівцю зі спірної отари тощо). При цьому визначалась і сума застави, яка в разі виграшу спору поверталась позивачеві, а в разі програшу — надходи­ла до скарбниці.

8^:

Характерна риса легісакційного процесу — забезпечення явки відповідача до претора і в суд. Це не було обов'язком державних органів, а покладалося на позивача. Якщо остан­ній бажав, щоб його справу було розглянуто, то зобов'яза­ний був забезпечити явку відповідача до претора і до суду доступними йому засобами, навіть застосовуючи силу. У разі неявки відповідача до претора розгляд спору не починався. Якщо позивач займав у суспільстві досить високе становище, йому було не складно доставити відповідача до суду. Коли ж, навпаки, високе становище у суспільстві займав відповідач, то виникали значні труднощі із забезпеченням його доставки до претора чи до суду, оскільки такий відповідач завжди мав

115

змогу відбитися від примусу з боку позивача за допомогою рабів чи використавши інші можливості.

Звернутися до претора позивач міг зі своїм позовом лише в спеціально відведені дні. В сезон сільськогосподарських ро­біт, під час війни, свят, трауру та інших громадських подій до претора звертатися заборонялось, оскільки він був зайнятий важливішими державними справами. Отже, днів для подання позову в претора залишалося не так вже й багато.

Особливістю речевого спору в легісакційному процесі було також те, що для ведення процесу вимагалося внести певну грошову заставу своєї правоти — сакрамент. Ця сума могла бути досить великою. Якщо ж таких грошей позивач не мав, процес залишався без руху.

Розгляд справи (судочинство) починалося у претора з ри­туалу, що називався віндикація (vindicatio). Позивач брав у руки спеціальну паличку — віндикту (символ спису) — і, по­клавши її на спірну річ, проголошував: «Я запевняю, що ця спірна річ за квіритським правом належить мені. Як я сказав, так і накладаю перед тобою свою віндикту». Якщо відповідач мовчав або погоджувався з твердженням позивача, позов вважався визнаним і процес закінчувався. Якщо ж відповідач не визнавав позову, то здійснював ті самі дії — накладав свою віндикту на спірну річ, проголошуючи такі самі слова, тобто здійснював контрвіндикацію.

Претор, вислухавши сторони (у присутності спеціально за­прошених свідків), виголошував присуд: «Обидва залиште річ». Після цього сторони знімали зі спірної речі свої віндик- ти і позивач питав відповідача: «На якій підставі ти претенду­єш на цю річ?» Відповідач заявляв: «Наклавши віндикту, я вчиняю за правом» і наводив необхідні пояснення. Позивач міг вимагати встановлення застави (розмір залежав від суми спору), а відповідач вимагав того самого від позивача.

Вислухавши сторони, претор мав вирішити питання про те, у кого з них має залишитися спірна річ до закінчення розгля­ду спору. Сторона, в якої річ залишалася, мала забезпечити її схоронність і гарантувала передачу стороні, що вигравала спір, шляхом забезпечення поручниками виконання цього обов'язку. Згодом сторони в урочистій формі зверталися до свідків, що були присутні при цьому в претора, і просили їх засвідчити все, що вони бачили. Звернення до свідків — літіс- контестація (litis contestatio — засвідчення спору) — мало важливе правове значення, оскільки погашало позов, тобто після розгляду спору в претора позивач уже не міг повторно подати той самий позов проти того самого відповідача, якщо навіть з яких-небудь причин справа не розглядалась в суді та позивач не отримав присудження.

З літісконтестацією провадження справи у претора закін­чувалося, далі в присутності сторін претор призначав суддю і справа переходила в другу стадію — in judicium — до суду.

Отже, провадження справи у претора не було розглядом справи по суті. Тут не розглядалися докази, не викликалися свідки, не заслуховувалися їхні показання. Претор не прий­мав ніякої постанови по суті справи.

На другій стадії справу розглядав суддя, а у деяких випад­ках (наприклад, спори про спадщину) — колегія суддів. Суд­дів обирали народні збори. З їх списку претор призначав конкретного суддю для розгляду певної справи. Суддя зби­рав докази, перевіряв їх вірогідність, заслуховував показання свідків тощо. При цьому він не був зв'язаний формальностя­ми. Процес проходив у простій, доступній" формі. Розібрав­шись у суті спору, визначивши правого і винного, суддя вино­сив присуд, який оголошував учасникам процесу в усній фор­мі. Присуд був остаточний і не підлягав ні оскарженню, ні опротестуванню. Навіть при його явній незаконності чи не­справедливості змінити або відмінити його вже ніхто не мав права.

Отже, характерні риси легісакційного процесу були такі:

1. Він складався з двох стадій: in jure та in judicio. У пер­шій стадії брали участь сторони і судовий магістрат. Все трохи нагадувало виставу: кожний з учасників займав місце, передбачене мізансценою, і промовляв репліки, передбачені п'єсою. Щоправда, діючі особи цієї вистави були вільні у ви­борі фіналу: відповідач міг погодитися з вимогами позивача, і на цьому дія закінчувалася; однак він міг і заперечувати їх — тоді процес переходив у другу стадію, де, власне, і відбувався розгляд справи по суті. Слід зазначити, що на цьому етапі позивач вже не міг зневажити провадження справи, бо після in jure не можна було подавати вдруге позов з тієї самої підстави до того самого відповідача. Це правило діяло навіть у разі, якщо судове рішення чомусь не було прийнято.

2. Мало місце розмежування функцій магістрату (спочатку це був консул, потім — претори, едили, префекти колоній то­що) і суддів.

Магістрат брав участь тільки у першій стадії розгляду спору (а точніше — його фіксування), фактично йому відво­дилася роль пасивного свідка, що подає свої репліки за роз­кладом. Крім того, він відповідав за додержання процедури і всього сценарію. Кульмінацією його участі було фіксування наявності спору і призначення судді. Суддя був головною діючою особою на другій стадії. Його могли призначати з числа членів судової колегії центумвірів (для спорів про спадщину), децемвірів (при спорах про свободу) або з числа присяжних суддів. Присяжних суддів призначав магістрат, як правило, з числа запропонованих учасниками процесу канди­датур. Зазвичай, це був не професійний юрист. Від судді ви­магалося не стільки знання права, скільки добра репутація, довіра до нього учасників спору.

3. Судді або колегії оцінювали докази, вислуховували сто­рони та їхніх представників (які допускалися у другу стадію слухання справи, але не в першу) і виносили рішення, що ос­карженню не підлягало.

4. Судовий розгляд був обмежений у часі й за місцем дії. Зокрема, справу не могли розпочати у «несудові дні» за ка­лендарем (той самий календар, обнародування якого було не меншою подією в республіці, ніж видання Законів XII таб­лиць), у дні народних зборів, ігор, посівів та жнив. Втім, це було цілком виправданим, оскільки процес був відкритим і важливо було дати можливість всім, хто бажав, відвідати йо­го. Щодо місця проведення процесу, то спочатку це було ви­нятковим правом Риму, але зі зростанням держави таку мож­ливість дістали муніципії та колонії.

Оцінюючи значення легісакційного процесу, варто зверну­ти увагу на те, що він відіграв у становленні римського права значно більшу роль, ніж йому часом відводять, коли зазнача­ють, лише як про недоліки, про його формалізм і консерва­тивність.

Можна припустити, що творці римського права вчинили дуже мудро, впродовж кількох століть привчаючи громадян до необхідності додержання судової процедури. Саме на цьому благодатному ґрунті поваги до права змогли з'явитися паростки нового підходу, за якого додержання літери закону змогло відійти на другий план, поступившись місцем духу права, але не беззаконню.

У другій половині періоду республіки інтенсивний розви­ток сільського господарства, ремесел, пожвавлення торгівлі, лихварства призвели до значного зростання майнових спорів, що вимагали швидкого та ефективного розгляду. Легісакцій- ний процес з його формалізмом уже не задовольняв потреб економічної практики. Потрібні були радикальні зміни. Зако­ном Ебуція між 149 і 126 pp. і двома законами Юлія (час прийняття невідомий) до цивільного судочинства було внесе­но істотні зміни, що ґрунтовно змінили легісакційний процес. Вони в основному зводилися до того, що позивач звільнявся від обов'язку формулювати свої вимоги у чітко встановленій формі. Обов'язок юридично грамотно, відповідно до закону формулювати позовні вимоги покладався на претора. Пози­вач мав тепер право викладати претору свої позовні вимоги вільно, без додержання формальностей і ритуалів. Вислухав­ши пояснення сторін, їхні докази й заперечення, претор са­мостійно формулював юридичну сутність позову. Зміст спору він викладав у спеціальній записці судді, що дістала назву «формула». Так виникла назва нової процедури судочин­ства — формулярний процес.

Формулярний процес, як і легісакційний, поділявся на дві стадії. Він не тільки реформував застаріле римське судочин­ство, а й закріпився у другій половині періоду республіки нас­тільки, що й надалі обслуговував цивільний обіг весь насту­пний період — принципат — аяс до встановлення абсолютної монархії (домінату). Зокрема, саме формулярний процес дав змогу перетворити застаріле jus civile з вузько національного у всесвітньо визнане, абстраговане від своєї основи приватне право. Саме формулярний процес і вдале його поєднання з ді­яльністю преторів сприяв досягненню римським приватним правом неперевершених висот досконалості.

Відмінною ознакою формулярного процесу була заміна ри­туальних дій на першій стадії формулою, що була основою процесу — метою провадження на першій стадії та юридич­ною підставою для провадження на другій.

У формулі містився виклад юридичної сутності спору. Во­на складалась з певних основних і додаткових частин і завж­ди починалася призначенням судді, якому доручалося роз­глянути справу: «Octavius judex esto» — «Хай Октавій буде суддею». Потім послідовно йшли: а) інтенція — виклад ви­мог позивача, сутності спору; б) кондемнація — доручення судді звинуватити чи виправдати відповідача залежно від під­твердження чи спростування інтенції. Формула завжди мала вигляд повеління: «Октавій хай буде суддею. Якщо виявить­ся, що раб Стіх є квіритською власністю Авла Агерія, то ти, суддя, Нумерія Негідія на користь Авла Агерія звинувать, як­що не виявиться — виправдай».

У складніших випадках необхідно було стисло викласти у фор­мулі факти й обставини, якими позивач обґрунтовував свої вимоги. Тоді на початку формули перед інтенцією вставляла­ся демонстрація чи проскрипція, що конкретизували її зміст.

Окрім звичайних складових частин формули до неї іноді вводили додаткові: ексцепцію — заперечення відповідача проти вимог позивача тощо.

Отже, формула ■— не тільки формулювання юридичної сутності майнового спору, а й інструкція судді, як треба ви­рішувати справу за конкретних обставин, певні обов'язкові межі, в яких суддя має вирішити спір.

Проте найістотнішим моментом у формулярному процесі була навіть не формула (хоч це дуже значне явище саме по собі), а те, що претор перестав бути простим фіксатором ри­туальних дій, як це було раніше у легісакційному процесі. Поступово він починає формулювати основи правової полі­тики у країні, його значення і влада у судовій сфері фактич­но стають безмежними.

Перетворення застарілого jus civile у нову систему право­вих норм здійснювалося у двох напрямах:

1) Претор у силу своєї влади отримує право надавати чи не надавати судовий захист спірним майновим відносинам. Ви­ходячи з принципу aquitas (справедливості), він може відхи­лити позов у разі, якщо за jus civile такий позов має бути на­даний, і, навпаки, надати захист відношенню, що відповідно до норм jus civile судовому захисту не підлягає. Право на по­зов претор виводить ке з наявності правової норми, а зі свого розуміння aquitas.

Система норм jus civile замінюється системою позовів — з факту надання позову виводилась наявність матеріального права, а не навпаки. Вирішуючи питання про направлення чи ненаправлення справи до суду, претор не був зв'язаний нор­мами jus civile і керувався тільки одним — пануючим у сус­пільстві уявленням про справедливість. Якщо нове відношен­ня, на думку претора, підлягало судовому захисту, позов на­давався, якщо ні — не було й позову. Такі широкі повнова­ження надавали претору фактичну можливість шляхом зміни системи позовів виводити нові правові приписи.

2) Претор майстерно керував судовою практикою. Він не тільки надавав чи не надавав судовий захист, а й уважно слідкував, щоб судова практика розвивалася у потрібному напрямі. У формулі, що видавалася судді, претор зазначав, за наявності яких обставин позов слід задовольнити, а за від­сутності яких в задоволенні позову відмовити. Суддя залежав від формули претора, не міг від неї відхилитися.

Отже, судова практика визначалася не нормами jus civile, а потребами цивільного обігу, що відбивалися в преторських едиктах та іншій його діяльності.

Із встановленням абсолютної монархії інститут претури як демократичне утворення республіканського Риму відмирає. Імператори не довіряли ні виборним преторам, ні виборним суддям. Державна перебудова вимагала й перебудови судової системи.

Ще в період принципату в деяких випадках почали практи­кувати розгляд окремих майнових спорів особисто магістра­тами без передачі їх судді. Тим часом для римлян, що протя­гом багатьох століть звикли до двостадійного процесу, розг­ляд справ одноособово суддею був таким незвичайним яви­щем, що і порядок розв'язання спорів вони почали називати надзвичайним — екстраординарним. Деякий час новий про­цес існував паралельно зі звичайним формулярним процесом. Проте новий порядок розгляду спорів мав безперечні перева­ги — одна стадія забезпечувала більш оперативний розгляд справи. Поступово екстраординарний процес витісняє фор­мулярний і в період абсолютної монархії стає панівним. Імпе­ратори ведуть боротьбу з правопорушеннями безпосередньо самі або за допомогою своїх чиновників.

Судові функції виконували адміністративні органи: у сто­лиці — начальник міської поліції, у провінціях — їх курато­ри. Деякі спори розглядав особисто імператор, а незначні су­перечки — муніципальні магістрати.

Справи розглядалися у закритих засіданнях тільки за участю сторін і найпочесніших гостей. У разі неявки позивача справа припинялась, а за неявки відповідача — розглядалась без нього.

Принциповим нововведенням екстраординарного процесу було встановлення офіційного виклику відповідача до суду і допущення оскарження судового рішення вищому посадов­цю — аж до імператора.

Відповідач, який проігнорував виклик до суду, вважався таким, що заподіяв образу магістрату, що прийняв до свого провадження справу. Спочатку такі дії відповідача тягли ав­томатичний програш справи, а пізніше давали підставу для розгляду її без нього.

Рішення могло бути оскаржене імператору. Але незабаром він делегував розгляд скарг префектам міста і префекту Пре­торія. Скарга повинна була подаватися безпосередньо судді, що розглядав справу, в усній формі відразу після винесення вироку або в письмовій — у найближчі дні. Подання скарги на вирок або рішення суду призупиняло його чинність.

В екстраординарному процесі зберігся і дістав подальший розвиток принцип змагальності, однак був обмежений прин­цип публічності. Вперше було запроваджено мито на покрит­тя судових витрат.

У період пізнього домінату з'явився ще один різновид спрощеного судового процесу — лібелярний (libella — скар­га), або ж рескриптний (rescriptum, rescriptio — письмовий висновок), характерною рисою якого було посилення адмі­ністративних засад і скорочення строків розгляду справ.

Rescriptum (rescriptio) — письмовий висновок імператора зі спірного питання у відповідь на особисте звернення однієї із сторін спору або на лист державного органу. Приват­ним особам імператор відповідав у формі subscriptio. Цей документ вивішувався у публічному місті, щоб заявник міг зняти з нього копію. Шановним громадянам та корпораціям принцепс направляв спеціальне послання з відповіддю (epis- tula).

Рескрипти відображали юридичну точку зору імператора, хоч і не мали характеру судового рішення. У добу раннього принципату в розробці рескриптів брали участь правознавці, однак з часом їх відтісняє державна бюрократія. З III ст. ви­дання рескриптів виступає як антипод консультацій право­знавців. У домінуванні рескриптів вбачають одну з причин за­непаду правової науки. Як зазначалося, саме на основі рес­криптів виникає «рескриптний процес» як особливий вид провадження: перед тим як подати позов до суду, сторона зверталася до імператора з особистим проханням висловити­ся зі спірного питання. Цей шлях вимагав чималих витрат, але, разом з тим, захищав сторону від свавілля суддів першої інстанції, яких пов'язував рескрипт (за умови, що сторона вірно виклала зміст справи). Імператор міг також відіслати заявника до судді, давши останньому відповідну вказівку що­до вирішення спору. Урочистою формою рескриптів цього роду була adnotatio — письмова резолюція імператора на зверненні до нього.

За юридичною природою рескрипти — різновид імпера­торських конституцій. З II ст. їх визнають нормами права, що мають силу закону. У політичному сенсі рескрипти імперато­рів були важливим засобом боротьби проти відцентрових тенденцій у римській державі пізньої доби.

Крім судового існували й суто адміністративні форми за­хисту прав від правопорушень, що ґрунтувалися на владі, на­даній магістратам (imperium). Поміж них розрізняли інтер­дикти, стипуляції, введення у володіння і поновлення в пер­вісному стані.

Інтердикти (interdictum) — це розпорядження претора, яким він забороняв здійснювати протиправні дії. Спочатку інтердикти адресувалися конкретним особам, а потім їх ста­ли виголошувати як загальнообов'язкове правило. Вони ши­роко застосовувались як правовий засіб боротьби із самочин­ними діями — претор віддавав розпорядження: не чинити на­сильства (vim fieri veto). Самоуправство за давніх часів най­частіше виявлялось з приводу володільницьких відносин. Внаслідок цього виникли володільницькі інтердикти, створені для захисту фактичного володіння речами. Вони поділялись на інтердикти, що захищали наявне володіння від посягань третіх осіб; інтердикти про повернення втраченого володіння тощо.

Стипуляція, преторська стипуляція (stipulatio) — обі­цянка заплатити певну суму або зробити що-небудь, що ви­голошувалась в урочистій обстановці в присутності претора. Найчастіше такі публічні обіцянки були формою забезпечен­ня виконання вже існуючих зобов'язань чи попередження можливих негативних наслідків. Наприклад, будинку загро­жує обвал. Це може завдати шкоду сусіду і той звертається до претора з проханням, щоб власник будинку дав обіцянку відшкодувати шкоду, якщо вона настане.

Введення у володіння (missio in possessionem) здійснюється за розпорядженням претора для забезпечення схоронності певного майна, для виконання певних дій тощо. Воно могло здійснюватися (наприклад введення у володіння спадковим майном) з метою забезпечення виконання заповідальних від- казів.

Поновлення в первісний стан (restitutio in integrum). У деяких випадках правові наслідки договору могли бути не­вигідними або навіть шкідливими для однієї з його сторін, яка була змушена укласти угоду, наприклад, під впливом на­сильства, обману тощо з боку контрагента. Отже, виникає проблема виправлення несправедливого становища. Претор використовував для цього restitutio in integrum — поновлен­ня в первісний стан. За заявою сторони договору, що пост­раждала, на підставі свого imperium претор визнавав договір недійсним і поновлював сторони у стані, в якому вони знахо­дилися до укладення договору (покупцю повертається вар­тість речі, а продавцю — продана річ).

Реституція застосовувалася у суворо визначених випадках: неповноліття однієї із сторін (minor aetas), обман (dolus), по­милка (error), погроза (metus), відсутність однієї із сторін (absentia justa).

Процесуальне представництво. Стародавнє римське право тривалий час не визнавало процесуального представництва, тобто захист інтересів тієї чи іншої сторони у процесі треті­ми особами взагалі не допускався. Сторони в процесі зо­бов'язані були брати участь у ньому особисто. Гай зазначав (4.82), що в часи старого судочинства заявляти позови від імені третьої особи не дозволялося. Проте в деяких передба­чених законом випадках представництво все ж допускалося, наприклад, від імені народу виступав магістрат, у процесах про свободу і про опіку — опікун. Пізніше було допущено представництво від імені осіб, що потрапили в полон або бу­ли відсутні через державні справи.

При формулярному процесі процесуальне представництво дістало широке визнання. Представники виступали на боці недієздатних осіб. Були відомі два види представників: когні- тори і прокуратори. Когнітори виступали від імені недієздат­них осіб, ведучи справу в суді від свого власного імені. Тому використовувалася формула з перестановкою осіб: в інтенції зазначалося ім'я особи, яку представляли, а в кондемнації — ім'я когнітора.Прокуратор виступав у процесі як управляючий усім май­ном особи, яку він представляв, або як спеціально призначе­ний представник. Прокуратором вважався і той, хто взявся вести справу в суді за власною ініціативою без доручення. Це були види добровільного представництва, від якого слід від­різняти процесуальне представництво, що встановлювалося щодо осіб з обмеженою дієздатністю в разі необхідності. Ду­шевнохворі, марнотратці виступати самостійно в суді не мог­ли — їхні справи вели куратори в інтересах підопічних. Так само вели справи опікуни малолітніх і жінок. За за­гальним правилом ці особи виступали в суді самі, але за умо­ви схвалення їх дій опікуном. Немовля завжди представляв опікун.

Адвокати не були представниками у точному значенні цього слова. Вони обиралися самими сторонами і сприяли їм у захисті прав, даючи поради в усній формі.Розділ III РЕЦЕПЦІЯ РИМСЬКОГО ПРАВА