§ 2. Проторецепція

У романістичній юридичній літературі початок рецепції римського права у Західній Європі часто відносять на XI— XII ст. Однак уже романісти XIX ст. не піддавали сумніву те, що й з V по X ст. римське право не припиняло дії у Західній Європі. Дискусії точились лише щодо того, наскільки глибо­ким та ґрунтовним було тоді знайомство з першоджерелами, а також чи піддавались останні ґрунтовним науковим дослі­дженням.

Отже, якими були чинники використання «варварами» чу­жого права?

Спектр висловлювань з цього приводу в романістичній літе­ратурі вельми широкий. Від того, хто ще тільки знайомиться з римським правом, не вимагається знання усього розмаїття позицій, однак про головні слід мати уявлення. Завдання по­легшується тим, що позиції можна певним чином згрупувати.

По-перше, це пояснюють прагненням варварів сприйняти, по можливості, все вище, що залишилось від Римської імпе­рії, особливо у галузі культури та політичної організації. Як писав з цього приводу С. О. Муромцев: «Вища культура по­роджує у представників нижчої культури нездоланне бажан­ня до її запозичення та самовдосконалення».

По-друге, вказують на те, що застосуванню положень римського права сприяла нерозвиненість законодавства у варварів, у яких ще взагалі не було цивільного права. Крім того, вважають, що «життя римському праву врятувала така особливість варварських законодавств, як так званий персо­нальний принцип підпорядкування праву».

Нарешті, називали й ідеологічні чинники. Наприклад, те, що «великі землевласники та рабовласники у середовищі са­мих остготів потребували для юридичного санкціонування свого володарювання застосування римського права та рим­ських інституцій, а тому підтримували їх».

Підсумовуючи та критично аналізуючи згадані погляди, можна зробити висновок, що головними чинниками запози­чення положень римського права варварами у той час були недостатня розвиненість власного законодавства та прагнен­ня варварів перейняти досягнення більш високої римської культури. Тому цей процес йшов досить активно.

Разом з тим, у кінцевому підсумку він був приречений на невдачу через неготовність варварства до сприймання здо­бутків давньоримської цивілізації, відсутність відповідного світогляду, філософського та морально-етичного підґрунтя.

Щоб оцінити тенденції законотворчості варварів, її харак­тер та значення, потрібно хоча б коротко оглянути створені у ранньому Середньовіччі кодифікаційні акти.

Як уже зазначалось вище, характерною рисою варварських законодавств того часу була «персоналізація» (адресованість певній групі населення) права, яка полягала у тому, що у вар­варських королівствах люди не підлягали дії єдиного закону, котрий поширювався б на усіх жителів її території, але кож­ну людину судили за правовими звичаями тієї етнічної групи, до якої вона належала: франка — за франкським (салічним) звичаєм, бургунда — за бургундським тощо. Тому римлянам, що опинились на окупованих варварами територіях, теж бу­ло надано право судитись за власним правом.

Доречно звернути увагу й на ту обставину, що поступово­му проникненню римського права (особливо приватного) у життя варварських королівств, що виникли на місці знищеної Західної Римської імперії, сприяло не лише усвідомлення йо­го переваг над варварським законодавством, а й те, що церк­ва та клір завжди й всюди жили за римським правом (Ессіе- sia vivit lege Romano). Завдяки цьому римське право завше застосовувалось не лише серед римської частини населення варварських держав, а й серед духовенства, котре тоді було головним носієм римської культури. У свою чергу духовен­ство не лише само жило за римським правом, а й впроваджу­вало його у життя — опосередковано (через жебраків, вдів, сиріт, мандрівних ченців, хрестоносців тощо) і безпосередньо (через церковні суди, значення яких обумовлювалось тим, що поступово на території теперішніх Франції, Німеччини та Іта­лії було встановлено обов'язкову юрисдикцію церкви у спра­вах про шлюб та духовні тестаменти).

Оскільки застосування кількох систем законодавства ство­рювало небажаний різнобій, нагальною проблемою стала йо­го систематизація.

Аналізуючи характер законотворчості у варварських ко­ролівствах того часу, можна виокремити два підходи.

Перший з них, більш ортодоксальний, полягав у спробах окремого вдосконалення кожної з гілок «паралельного» за­конодавства, зберігаючи його поділ за персональною озна­кою — одне для своїх, інше — для римлян. Наприклад, у 506 р. король вестготів Аларих II затвердив збірку законів, призна­ченням якої була регламентація становища колишніх рим­ських громадян, що опинились під владою вестготів. Ця збір­ка називалась Lex Romana Visigothorum, або Breviarium Ala- ricianum. До Бревіарія входили витяги з Інституцій Гая, Ко­дексу Теодосія, сентенцій Павла, деяких конституцій імпера­торів Майорина, Севера. Таким самим був підхід до нормо- творчості у тодішній Бургундії, де приблизно у той самий час, що й Бревіарій (може трохи раніше), було створено збір­ки Lex BHrgundionum та Lex Romana Burgonum (Papianus). Вихідний матеріал був приблизно той самий, однак у власне бургундській збірці він зазнав більших змін, був вільніше інтерпретований. Разом з тим, на обидві збірки істотно впли­нуло пізнє римське вульгарне право.Слід звернути увагу на те, що після загибелі бургундського королівства у 534 р. Papianus був витіснений Бревіарієм і, можливо, компіляцією Юстиніана. Доля ж Бревіарія була щасливішою. Спочатку він діяв на території теперішніх Іспа­нії, Франції, Італії, Німеччини. З VII ст. — втратив чинність в Іспанії в зв'язку з прийняттям кодексу Вестготського права (схожого за типом, але більш «варваризованого»), зате його почали застосовувати серед римської частини населення Франкської та Лангобардської держави, де не було спеціаль­них кодексів для римлян.

Отже, у південній частині теперішньої Франції (на півночі діяло франкське звичаєве право) саме Бревіарієм було за­кладено ті підвалини «писаного права», що у процесі роботи над «Кодексом Наполеона» через багато століть відіграли по­мітну роль у формуванні засад та багатьох положень остан­нього. До цього слід додати, що на території теперішньої Іта­лії після відвоювання її Юстиніаном набули чинності його Кодекс, Дигести, Інституції, котрі залишались джерелом права для римлян й після того, як Візантія знову втратила ці землі.

Інший підхід до удосконалення законодавства у варвар­ських королівствах полягав у намаганні створити акти, котрі б на відміну від «принципу персоналізації» стосувались би усіх підданих держави. Так, на початку VI ст. у державі остготів король Теодорих видав збірку (так званий «Едикт Теодориха»), складену головним чином на матеріалах рим­ських джерел — імператорських конституцій та сентенцій Павла. Вирізнялась ця збірка тим, що її норми стосувались усіх «націй», римських та «неримських», що перебували під владою одного володаря. Для всіх було встановлено єдину юрисдикцію. Таке рішення дуже нагадувало універсалізм, «відкритість» римського приватного права. Тому Теодориха Великого іноді називають «останнім продовжувачем рим­ської традиції на Заході».

Загалом два згаданих підходи відображали тенденції регу­лювання за персональним та за територіальним принципами.