§ 2. Соціально-економічна структура Риму (внутрішня історія)

Всупереч думці, поширеній римськими істориками, соціаль­ні протиріччя між патриціями і плебеями починаються не «від заснування міста», а виникають лише наприкінці VI ст. до н. е. Після спалаху протистояння між ними в 494 р. до н. е. патри­ції змушені, хоч і зі значними обмеженнями, дозволити плебе­ям брати участь у політичному житті міста.

Після цього республіканські інститути Риму формують­ся на принципах розподілу влади і контролю органів управ­ління одне за одним: куріатні коміції обирають магістратів, приймають закони і плебісцити; виконавчу владу здійснюють магістрати, що обираються на рік і не підлягають переобран­ню на повторний термін; один з видів магістратів — прето­ри — наділяється кримінальною, адміністративною та цивіль­ною юрисдикцією і, таким чином, разом з суддями-непрофе- сіоналами складає судову владу; сенат, що складається з ко­лишніх магістратів, затверджує закони і результати виборів, контролює діяльність магістратів і дає їм настанови, вирішує питання зовнішньої політики, веде нагляд за фінансами і до­держанням священних ритуалів — фактично здійснює керів­ництво державою.

Важлива роль відводиться народним трибунам, що оби­раються тільки з числа плебеїв: вони мають право вето на рі­шення магістратів і користуються імунітетом.

У ранньому Римі переважало натуральне господарство. Основною соціальною та економічною ланкою суспільства була familia, тобто сукупність людей — як вільних, так і ра­бів, — що перебувають під владою одного pater familias (батька родини).

Спочатку земля належала римській громаді в цілому. Окремі громадяни могли отримати її лише у колективне (пасовища, луки, ліси) або у індивідуальне користування і володіння (по­сідання).

Дрібні землеволодільці складали основну масу виробників матеріальних благ. Рабів у період ранньої республіки було небагато, а ставлення до них — доволі ліберальне, оскільки перші війни йшли між ближніми сусідами, до того ж з пере­мінним успіхом, що не виключало можливості й римлянину побувати у полоні. З цих причин значення рабської праці в суспільному виробництві було невеликим.

Однак у міру зростання Риму, перетворення його з міста- держави на світову державу відбуваються істотні зміни в економіці, суспільстві, політичних інститутах, самому характері давньоримського побуту, ментальності його гро­мадян.

З часом дрібне селянське господарство зникає, поступа- ючись місцем латифундіям. З'являється товарне виробництво, і його переваги стають очевидними.

Своєю чергою, зміна системи господарювання веде до со­ціальних змін. Нобілітет захоплює ager publicus (колишні громадські землі). Утворюється також клас торговців і фінан­систів, роль якого все більше зростає відповідно до зростан­ня ролі рухомого майна в житті суспільства.

Раби, кількість яких тепер становить десятки і сотні тисяч, являють собою не тільки масу дармових працівників, а й сер­йозну соціальну силу, що є загрозою для основ держави.

Республіканські інститути, що так добре функціонували за часів ранньої республіки, виявляються непридатними для реалізації мілітарної політики, забезпечення нормального функціонування різноманітних сфер держави.

Криза призводить до громадянських війн, спроб реформ (брати Гракхи, Марій), встановлення диктатур (Сула, Гай Юлій Цезар).

У підсумку поступово формується принципат, який харак­теризують як «римський варіант монархії елліністичного типу».

Першим принцепсом стає внучатий племінник Гая Юлія Цезаря — Октавіан, якому сенат у 40 р. до н. е. присвоює ти­тул імператора, у 30 р. — вручає владу трибуна, у 27 р. — на­дає ім'я Август. З 19 р. до н. е. Октавіан Август — куратор моральності, з 12 р. до н. е. — Великий понтифік. Отже, в ру­ках принцепса зосереджується вища військова, цивільна і ре­лігійна влада.

З принципатом починається нова доба — пізній Рим (імпе­рія). Порівняно з неспокійними останніми роками республіки вона здається «золотим віком».

Скорочуються, а потім припиняються завойовницькі війни. Всередині імперії, в цілому, також встановлюється мир. Цьому сприяє те, що влада принцепса не передається у спа­док. Замість цього при Антонінах було встановлено, що на­ступником принцепса є особа, всиновлена ним зі згоди Сенату.

Слід зазначити існування суперечливих тенденцій розвит­ку римського суспільсупва і держави. З одного боку, триває згортання демократичних республіканських інститутів. На­приклад, магістрати втрачають своє значення — їх замінюють префекти, чиновники, що призначаються імператором. Відбу­вається зростання бюрократичного апарату, на чолі окремих ланок якого все частіше стають відпущені на волю колишні раби грецького походження. Канцелярія імператора стає централізованим адміністративним органом, а її структурні підрозділи нагадують своїми функціями і характером сучасні міністерства і відомства. З іншого боку, відбуваються пози­тивні зміни в соціальному житті суспільства. Зокрема, вжива­ються заходи до зменшення попиту на рабів на ринку. Зрос­тає кількість рабів, відпущених на волю, підвищується роль останніх у політичному та економічному житті країни.

Проте «золотий вік» тривав недовго. Наприкінці II ст. починається період внутрішніх і зовнішніх потрясінь Риму, причиною яких були:

• велике переселення народів Євразії, що виливається для Риму в нашестя германців;

• економічні та соціальні труднощі;

• виникнення християнства, що руйнує систему традиційних римських цінностей;

• зростання невідповідності між організацією внутрішніх

структур Римської імперії і постійною необхідністю захис­ту кордонів від зовнішньої загрози; • збільшення ролі армії (вже не «чисто римської» за своїм складом) у політичному житті, що призводить до втручан­ня військових в управління державою, появи низки «сол­датських імператорів» тощо.

Спробу вирішити ці проблеми зробив Діоклетіан, що став імператором у 284 р.

Варто звернути увагу на широкий характер проведених ним реформ, особливо в адміністративній галузі. Реформи стосу­вались державного устрою, адміністративної сфери, податко­вої, грошової системи та ін. Імперію було поділено на чотири частини, на чолі яких були поставлені два августи і два цеза­ря. Рим перестав бути столицею (власне кажучи, столиць ста­ло чотири — Трир, Мілан, Сирмій, Никомодія). І навіть коли наступник Діоклетіана Костянтин знову відновив єдність держави, Риму не було повернуто його статус столиці. Нею стало грецьке місто Візантій, що дістало найменування Кон­стантинополь і неофіційний титул «Новий Рим».

Аналізуючи численні реформи Діоклетіана і Костянтина та їхні наслідки, варто звернути увагу на дві, можливо, найваж­ливіші обставини.

Перша з них полягає в тому, що з реформами почалась ос­тання фаза існування Римської держави. Іронія долі поляга­ла в тому, що Рим, який колись вигнав Тарквінія і обрав рес­публіку, в пошуках порятунку прийшов до домінату — мо­нархії, але вже не етруського, а східного типу. Як засвідчив подальший розвиток подій, це був не вихід, а тільки відкла­дення кінця.

Друга обставина почасти пов'язана з першою. Домінат, по­при зовнішню його ефективність, від початку був недостат­ньо життєздатним. Реформи часто-густо давали негативний результат.

Наприклад, збільшення числа провінцій від сорока до ста, що мало на меті наближення правителів міст до їхніх воло­дінь, потягло значне збільшення бюрократичного апарату; створення діоцезів і префектур з метою посилити централізо­ване управління призвело до сепаратизму.

Бажаючи підвищити ефективність сільськогосподарського виробництва, держава прикріплює до землі того, хто на ній працює, заохочуючи колонат, але колони, наближені за реальним станом до рабів, працюють вже майже так само не­ефективно, як і останні.

З метою підвищення рівня життя держава вводить жорстке регулювання цін на продукти, однак це веде лише до сплеску спекуляції.

І хоча Східна Римська імперія (Візантія) проіснувала ще близько тисячоліття, однак це була вже інша культура, інша цивілізація, де римські державні інституції та право зазнали істотних трансформацій.