Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Римське приватне право / Підопригора_Харитонов__Римське_право_2006.doc
Скачиваний:
149
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
5.17 Mб
Скачать

Глава 1 громадяни риму

§ 1. Поняття римського громадянства

Суб'єктом публічних відносин і публічного права у Римі вважався римський громадянин (civis romanus). Слід зазна­чити, що це поняття не є тотожним поняттю «фізична осо­ба», яке застосовується у приватному праві: у відносинах публічного права римлянин виступав як специфічний суб'­єкт — civis optimo jure. Для визнання за особою стану рим­ського громадянства необхідна була наявність сукупності ви­мог: належність до римської громади, особиста свобода, на­явність певного сімейного статусу, досягнення певного віку.

Особливістю римського громадянства як правового інсти­туту було те, що воно від самого початку визначалося сукуп­ністю правових вимог і, у певному розумінні, було створено правом, маючи суворо особистісний характер. Тому римське право виключало можливість наявності у суб'єкта публічного права подвійного громадянства: як зазначав Ціцерон, цього не допускала «велич римського народу», часточку якої набу­вав кожен громадянин Риму.

Належність до римського громадянства означала для того, хто його мав, не лише можливість користування правами, а й одночасне обтяження публічними обов'язками. Втім, ці обтя­ження діяли протягом певного періоду часу і до того ж на­віть у цей час могли бути скасовані чи пом'якшені за наявнос­ті певних умов. Публічна правоздатність, за загальним прави­лом, наставала з 17 років. А після досягнення віку 60 років громадянин міг бути звільнений від особистих повинностей. Звільняло від загальних публічних повинностей також вико­нання обов'язків магістрата і сакральних функцій на деяких жрецьких посадах.

Римський громадянин мав такі права у галузі публічних правовідносин:

1) право участі у зборах, зібраннях та організаціях;

12 - 5-1801 177

  1. право участі у голосуванні на зборах державного зна­чення відповідно до свого майнового цензу;

  2. право оскарження рішень магістратів (посадових осіб) до народних зборів — або безпосередньо, або через трибу- нат;

  3. право обіймати посади магістратів, виконувати військо­ві, адміністративні, судові та інші функції відповідно до вимог закону та традицій, що склалися у галузі забезпечення пуб­лічного правопорядку.

Публічні обов' язки римського громадянина передбачали:

    1. обов'язок підлягати майновому цензу, тобто подавати відомості для обчислення майна і прибутків;

    2. обов'язок мілітарної служби (крім тих громадян, що бу­ли звільнені від цього обов'язку);

    3. обов'язок сплати мита при вчиненні певних юридичних дій, а також обов'язок внесення спеціального податку, що стягувався у разі виникнення надзвичайних державних по­треб;

    4. обов'язок володіння (посідання) землями підкорених на­родів та раціонального їх використання;

    5. обов'язок реалізовувати право зібрань, додержуючись встановлених публічними нормами правил (проводити їх у визначених місцях, тільки у певні дні, протягом світлої части­ни доби тощо).

Крім того, наявність статусу римського громадянства, що було передумовою публічно-правової правосуб'єктності, вод­ночас слугувала умовою виникнення та існування сукупності суб'єктивних прав у галузі приватних відносин: права укла­дення законного римського шлюбу (jus conubii), права здій­снювати батьківську владу в родині (patria potestas), права бути учасником торгового обігу (jus comercii), право подава­ти законні позови (legis actiones) відповідно до jus civile.

Слід взяти до уваги, що обсяг прав та обов'язків, який ви­пливав з римського громадянства, залежав від релігійного становища особи, а також від належності до чоловічої або жіночої статі.

У дохристиянському Римі недодержання вимог поганської (язичницької) релігії з необхідністю тягло осуд суспільства (turpitudo) із загальними для цієї санкції правовими наслід­ками (обмеження права обіймати почесні посади тощо). Піс­ля визнання у добу імперії християнства пануючою релігією при визначенні належності до римського громадянства мало­

ся на увазі й обов'язкове сповідання тільки християнського віровчення, причому в офіційно-канонічному, визнаному дер­жавною владою тлумаченні. Відповідно язичники, єретики, а також ті, хто належав до інших конфесій (іудеї тощо) не мог­ли користуватися правами римського громадянина. Тобто існували своєрідні «неофіційні» вимоги до того, хто хотів ма­ти римське громадянство, що мали вже не правовий харак­тер, а свого роду морально-етичне звучання.

Таке саме обмеясувальне тлумачення прав римського гро­мадянства було пов'язане зі статевою належністю фізичної особи. Жінки формально мали римське громадянство. Проте зміст публічних правовідносин за їхньою участю був іншим, набагато вужчим, ніж; тих, де суб'єктами були чоловіки. Ад­же жінки не користувалися виборчими правами, не могли бу­ти обрані магістратами. Вони, за загальним правилом, взагалі не виконували ніяких публічних обов'язків. Крім того, вони, за винятком жриць культу Вести, а пізніше черниць, не підля­гали відповідальності за публічні правопорушення і злочини, не могли самі звертатися за судовим захистом. Отже, молена вваясати, що жінки—громадянки Риму були скоріше «номі­нальними суб'єктами» публічного права.