Глава з армія як елемент публічного правопорядку

§ 1. Організація римського війська

Підвалини римського військового ладу було закладено ще реформами Сервія Тулія, котрий розумів, що з метою зміц­нення військової потужності Риму необхідно об'єднати дві громади, створивши римсько-плебейське ополчення. Після поділу країни на 20 округів (територіальних триб) не тільки члени римської міської, а й плебейської громади були залу­чені до активної участі в державному житті взагалі та участі в захисті держави зокрема.

У результаті реформ Сервія Тулія виникло римсько-пле­бейське військо, було забезпечено можливість подальших за­гарбницьких воєн та успішного захисту від вторгнення тих же етрусків.

Неявка на військовий призов каралася:

1. грошовим штрафом. Незрозуміло, однак, чи призначав­ся цей штраф за неявку на військову службу чи за ухилення взагалі від виконання громадських обов'язків;

2. конфіскацією майна;

3. тілесним покаранням;

4. продаясем у рабство.

Звільнялися від військової служби особи, які досягли гра­ничного віку (46—60 років), фізично не здатні до несення військової служби, а також ті, хто взяв участь у певній кіль­кості походів. Звільнення від військового обов'язку могло та­кож мати місце при прийнятті жрецького сану, за постано­вою сенату у вигляді нагороди за заслуги перед Римом. Пев­ною мірою звільняли від виконання військових обов'язків в епоху Республіки тимчасові і безстрокові відпустки.

Коли набір до армії було закінчено, солдати присягали у тому, що їх можна вести на будь-яку війну, що вони не зали­шать значків та прапорів легіону, не вчинять нічого протиза­конного і завжди виконуватимуть усі розпорядясення і ко­манди консула.

Крім загальної присяги, були присяги спеціальні. Зокрема, існували:

а) присяга прапору (БасгатепШт);

б) табірна присяга, коли всі особи — вільні й раби, що перебували в таборі — присягали нічого не викрадати, все за­хоплене доставляти трибунам;

в) сопіигагіо — клятва не тікати, не залишати лав війська. Такого роду обіцянка мала місце при еуосагіо, коли через не­безпеку, що загрожувала Риму, до армії залучали й тих, хто звичайно був звільнений від військової служби.

У II ст. до н. е. збройні сили Риму складалися з таких час­тин:

1. легіони римських громадян (у кожному легіоні близько 4200 осіб);

2. частини італійських союзників (босії);

14 — 5-1801 209

3) допоміжні загони, укомплектовані жителями позаіталій- ських областей (auxilia).

Наприкінці періоду республіки італійські союзники були зрівняні у правах з римськими громадянами. Після цього римське військо стало поділятися на дві групи: римських гро­мадян і найманців.

Загальна чисельність збройних сил Римської республіки складала приблизно 20—24 тисяч осіб.

Командування збройними силами покладалося на консу­лів. Якщо обидва консули перебували з армією, то вони керу­вали нею по черзі, змінюючись щодня. Головнокомандувачі мали при собі квестора і кілька легатів, яким під час бою мог­ло бути доручено командування окремими частинами. Якщо для командування армією призначався диктатор, то і при ньому створювалися відповідні командні структури, куди входили начальник кінноти і кілька легатів. Після утворення провінцій консули були командувачами тільки в Італії, а у провінціях командування здійснювали управителі останніх. З часів диктатури Сули консули взагалі втратили військову владу.

Армія, яка протягом багатьох століть мала характер пат­риціансько-плебейського ополчення, наприкінці республіки стає постійною. З 107 р. до н. е. римський полководець Гай Марій допускає до військової слуясби всіх бажаючих. Солда­ти одержують озброєння від держави і плату за службу, що стає їхньою професією. Наприкінці республіки римська армія налічує 70—75 легіонів. У кожнім легіоні було 6 тис. піхотин­ців і 700 кавалеристів. Загальна чисельність римської армії становила близько 500 тис. осіб.

Процес формування постійного війська завершується за правління Октавіана Августа. Воно остаточно стає професій­ним, завдяки закріпленню таких засад його організації, як добровільність вступу до армії, тривалі терміни слуясби і до­сить висока платня. З політичних та фінансових міркувань Август скоротив армію майже вдвічі — до 250 тис. осіб, по­ловина з яких служила у римських легіонах, а половина — у допоміясних військах, що рекрутували за рахунок провінціа­лів (галлів, германців, фракійців та ін.).

Імператори намагалися всіляко заохочувати військові тра­диції, культивувати у війську дух корпоративності, прагнули зміцнити дисципліну і викоренити ледарство. Формуванню традицій, зокрема, слугувало насадясення релігійної ідеологі

ї

(як зазначав Сенека, «...найпершим зв'язком між солдатами є релігія»). Зміцнення дисципліни досягалося постійним заван­таженням солдат корисними справами: навчаннями, марша­ми, земляними та будівельними роботами, котрі корисні ще й тим, що поліпшують фізичну підготовку воїнів, якій приділя­лася значна увага. Формуванню духу корпоративності у вій­ську сприяло те, що очолював його сам імператор, а вищий і старший офіцерський склад формувався з сенаторів або вершників і підпорядковувався імператору. Легіони, когорти й али (яли) одержували «персональні» номери і наймену­вання.

У зв'язку з військовими реформами доби принципату зрос­тає значення особистої охорони принцепса — преторіанської гвардії, яка формувалася винятково з числа римських грома- дян-італіків і мала низку привілеїв: на відміну від легіонерів, преторіанці служили не 20, а 16 років, одержували платню не 12 тис. сестерціїв у рік, а 20 тис. тощо. За Августа преторіан­ська гвардія складалася з 9 когорт (cohorts praetoriae) по 1000 осіб у кожній. Згодом преторіанці брали активну участь у палацевих змовах, усуваючи одних імператорів та висуваю­чи інших.

У період пізньої імперії відбувається «варваризація » армії, що відображає зіткнення імперії з варварською периферією: в армію широко залучають варварів. Військо комплектується майже цілком за рахунок рекрутчини. Змінюється і військова доктрина: військо розташовується на кордонах; зменшується чисельність легіону (до 2 тис. і навіть до 1 тис. осіб), внаслі­док чого він стає більш мобільним; рухливі частини станов­лять резерв і направляються на ділянки, яким загроясує не­безпека.

Внаслідок необхідності спеціальної регламентації життя війська виникає особлива гілка публічного права — jus mili- tare (мілітарне, або ж військове право).